Василь НАГОРНИЙ, адвокат:
— Я помітив, що одні і ті ж люди, події останнім часом викликають одночасно такі несумісні почуття радості і смутку. Я захоплююся патріотизмом та сміливістю 22-річного бійця «Правого cектору» Павла Козбана, який після трьох операцій таки позбувся всіх осколків і вирішив стати військовим. І був засмучений, що недолугі, радянського зразка, медичні інструкції завадили хороброму воїну перейти на контрактну форму служби в Збройних Силах України. Мрія професійного спортсмена стати кадровим військовим залишається поки мрією. Знову доброволець, знову на Схід...
Я відчув полегшення, коли дізнався, що бійця 51-ї бригади старшого солдата Івана Тричука, якого не вберіг від наглої смерті медперсонал шпиталю, «охрестивши алкоголіком», Указом Президента було нагороджено орденом «За мужність». Але в грудях стає млосно, коли бачиш заплакану дружину, яка намагається в кабінеті слідчого встановити винних у недогляді чоловіка, батька двох маленьких діток. Будемо боротись за правду...
Я щиро радію, що боєць 51-ї бригади за 7 місяців служби в АТО «вибив» собі двадцять днів відпустки, але хороший настрій зникає, коли дізнаюсь, що йому немає куди йти, бо дружина втекла до підприємця, заявивши, що їй не потрібен чоловік-солдат. Нічого, знайдемо кращу...
Я стримую сльози, проходячи повз Алею Слави на місцевому кладовищі, бо тут похована молода дітвора, яка воювала за всіх нас. І навіть лякаюсь, коли тихцем радію, що немає свіжих могил.
Я приховую смуток, провідуючи бійців у психіатричній лікарні, які ще навіть не усвідомлюють, що війна для них завершилась, і тішуся, коли лікар розповідає, що є надія повернути чоловіків, батьків, братів у сім’ї. Хай одужують, Воїни Світла...
Я обурююсь, коли військові прокурори не бачать зради високих чинів, але переслідують простих сільських парубків, які через сімейні обставини відмовляються повертатися на схід та одночасно втрачають статус учасника бойових дій, хоч втримали російські «Гради», «Смерчі». Та, як адвокат, радію, що у нас немає військових судів. Там марно було б боротися за справедливість...
Ірина ПОЛЄТУХА, голова Наукового товариства аспірантів і студентів Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:
— Останнім часом багато мови й думок про досягнення Революції Гідності, очікування та реальні факти. Оцінити події і масштаби, мабуть, зможемо все ж не одразу, для чогось таки буде потрібен час. Єдине, що варто зробити зараз — зафіксувати якомога більше всього. Емоційною та літературною несподіванкою стала презентація книги «Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву» на Форумі видавців у Львові у поєднанні з виступом гурту «Тельнюк: сестри». Автором такого проекту виступила українська письменниця Оксана Забужко. 11 грудня лучани матимуть змогу відвідати справжню мистецьку містерію, що поєднує академічну музику з голосами тривожного non-fiction. Я рада, що наше місто буде з числа не останніх, в кого буде така нагода, а ще — пишаюсь, адже зустріч організовують мої близькі подруги з мистецької агенції «Стендаль». Майже увесь рік в мене пройшов під акорди пісень сестер Тельнюк і анонс їхнього приїзду у Луцьк створив мій настрій на цілий тиждень. Та й літературна інспірація від інтелектуалки Оксани Стефанівни — то теж не пересічна подія для мене.
Олександр ПИРОЖИК, перший заступник голови Волинської обласної ради:
— Не можу cпокійно читати про те, що коїться у Дебальцевому, де я нещодавно прожив декілька днів і ночей. Місто, де народився Володимир Сосюра, і яке тиждень тому я споглядав ще придатним для життя, зараз напівзруйноване. Бойовики знищують житлові будинки та об’єкти життєзабезпечення — і звинувачують у цьому наших бійців, які все це насправді охороняють... А ще надійшла і трагічна звістка. Під час масованого обстрілу важкою артилерією шахти «Ольховатська», яка тиждень тому ще була цілою, загинув на бойовому посту боєць тербатальйону «Волинь» із Каменя-Каширського. Командири підтверджують. 28 листопада Сергію мало би виповнитися 40 років. Хоронити героя будуть, мабуть, у день його народження. Невже, щоб розпочати ротацію нашого тербатальйону, треба було чекати жертв серед волинських хлопців?!!
Наталія ТОЛМАЧОВА, заступник редактора всеукраїнського тижневика «Вісник» з питань маркетингу, волонтер:
— Час від часу просто опускаються руки. Від перевантаження. Від того, що захлинаєшся у справах, які неможливо зробити. Від дзвінків, від надій, які на тебе покладають. Від провалів у пам’яті, коли згадуєш, що мала передзвонити дружині пораненого аж через три дні після її дзвінка. Від безсилля перед системою. Системі все одно, хто помре чи залишиться калікою, їй нема діла до поліщуків, яких вирвали з сіл і вкинули в киплячий котел. Від образи на державну машину, бо їй все одно, що півторарічна дитина зі Старобєльська, родина якої — в «Айдарі», це наша, українська дитина. І якщо дитину з мамою евакуювали на Волинь, то вони зберігають за собою всі права, хоча поки що отримують від влади лише знущання. Руки опускаються від безпорадності перед хлопцями, які дивляться на тебе, як на всесильного волонтера, а ти почуваєшся малою дівчинкою, яка не може дотягнутися до полиці з чашками. Від відчаю перед обставинами, коли передача, яку ти так важко збирала, і яку так чекають на «передку», їздить уже більше двох тижнів десь між Києвом і фронтом. А хлопці ще й втішають: та нічого, ми справимося, та якось воно буде, та нам щось там вже передали... Від людей, які байдуже просажують шалені гроші в кабаках і шкодують дати сотню на спальники хлопцям... Від того, що моя дитина жаліється знайомим, що практично не бачить маму... Стільки всього засмучує останнім часом...
Але радують люди. Один із небагатьох плюсів цієї війни — люди, які з’явилися в моєму житті. Незвичайні, нестандартні, несподівані, шалені, веселі, щедрі, вірні, віддані, люблячі. Патріоти. Українці. Люди, якими я пишаюся. Вперше на день народження я отримувала подарунки у вигляді... берців і термобілизни, і шалено тішилася з того. Вперше стрічка мого ФБ була завалена вітаннями від незнайомих у реалі людей, і всі ті вітання були гарними і щирими! Вперше в житті люди, яких я ніколи не бачила — мої «потіряшки» з передової, подзвонили і сказали: от маємо вільну хвилину між обстрілами, заповзли в нору і вирішили тобі подзвонити, бо ти вже нам як рідна... А «потіряшки» — це, щоб ви знали, бійці 51-ї бригади, яких розкидали в чужі їм бригади по кілька чоловік, вони без постачання в армії і без волонтерів, без нічого, але з великими болем і образою.
Шалена гойдалка життя має тепер таку амплітуду, що деколи важко зрозуміти, де верх і де низ, де добро, а де зло. Важливо — вірити. В себе, в людей, в перемогу, в Україну, в Бога. Вірити, триматися, тримати інших і йти вперед, до нашої спільної перемоги.
