Ну що ж, продовжимо розмову про те, як жити в світі, де є Росія. Мабуть, спершу слід визнати таке.
Росія — вічне, невідбутне зло, постійна небезпека для всього світу, хронічна хвороба людства, від якої воно, мабуть, загине. Є рецидиви й ремісії. Зараз рецидив — гострий, з маренням, з атомною бритвою в руках, якою вона може сама порізатися так, що весь світ кров’ю захлинеться.
Треба думати, як жити, як захищатися, як відгороджуватися, а не витрачати час і сили, міркуючи в логіці здорового миру. І мати на увазі, що правлять Росією люди розумні, тверезі, розсудливі, обачливі, але в своїй логіці, в своїй системі цінностей і зі своїми завданнями.
Ось такий парадокс.
Ще один парадокс у тому, що сьогоднішня Росія сильніша й небезпечніша за СРСР. Сильніше вона навіть не в чотирнадцять разів — за кількістю колишніх союзних республік. Треба додати ще кількість країн Варшавського договору й іще деяких союзників. І справа не у фінансах і економіці. Справа у звільненні від політичних і ідеологічних ризиків: немає більше необхідності враховувати інтереси еліт союзних республік і країн-сателітів. Російська імперія стала відверто російською й обзавелася ближнім кільцем ворожості, таким необхідним для внутрішнього управління.
Друга причина посилення — в далекому кільці ворожості. Двадцять років тому, кажучи про причини перебудови, я написав, маючи на увазі й вищу партійну номенклатуру:
«Найбільш освічена, інтелектуальна частина російського суспільства вирішила відмовитися від комуністичної ідеології не стільки з етичних причин — з причин її варварства й нелюдяності, скільки із суто прагматичних, оскільки більшовизм наприкінці XX століття перестав відповідати їхнім уявленням про власну респектабельність» («Новый мир», 1994, №7).
ІНСТАЛЯЦІЯ ОЛЕКСАНДРА АЛЕКСЄЄВА «ЯКЩО НЕ ПУТІН, ТО ХТО?», ПРЕДСТАВЛЕНА НА ВИСТАВЦІ ПАТРІОТИЧНОГО ПЛАКАТА, ЯКА ВІДБУВАЄТЬСЯ В СТОЛИЧНІЙ ГАЛЕРЕЇ «М17» / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Зараз уявлення про власну респектабельність майже не пов’язані з позиціюванням на Заході. Ось цього не хочуть розуміти чисельні критики Путіна, які вважають, що він неабияк переживає з приводу Брісбена. Нічого подібного: нинішня правляча й інтелектуальна еліта, не кажучи вже про маси, глибоко переконана, що Росія змусила себе поважати. І вони мають рацію: Путін добився того, що відмовився надати імперії зла Рейган та інші лідери цивілізованого світу його епохи. Процитую ще раз промову про імперію зла:
«Через те, що вони, як і диктатори до них, зрештою, вимагають лише окремої території, комусь здається, що нам варто прийняти їх такими, які вони є».
Нині окремою територією стала вся Східна Європа. У сучасній Росії зведено до нуля єдине джерело змін у цій країні — демонстраційний ефект цивілізованого світу. Більше того, воно стає негативною величиною.
Парадокси то парадокси. Ще один у тому, що в Росії, всупереч поширеній думці, немає ні пропаганди, ні цензури. Як то кажуть: заспокойтеся — все набагато гірше.
Як і раніше вельми поширеною є думка, що російський народ — жертва агітпропу. Ось два тижні без цього морока...
Якось в ефірі «Радіо Свобода» заочно відповів Каспарову, який стверджував, що ці два тижні вільного телеефіру повалять режим. Викриття неформатні — в обрамленні нинішнього контенту смішні. Перемкнуть і все.
Пропаганди зараз немає. Є монополізований ринок інформації, на якому все ж присутня конкуренція. Її не було й не могло бути за радянських часів, коли агітпроп був абсолютно відірваний від реальності, формальний, обслуговував сам себе, а двійництво було загальним.
Зараз працює не агітпроп, а навчений вимог рекламного й електорального ринку інформаційно-комунікативний апарат, що пройшов ринкову школу й чудово враховує споживчий попит.
Ще п’ятнадцять років тому Суркову приписували тезу про 85 відсотків, на які треба орієнтувати ТБ та інші масові ЗМІ. А 15 відсотків, які становлять користувачі мережі, нехай вважають себе найрозумнішими.
Розрахунок повністю себе виправдав.
Нинішній стан інтелектів у Росії — демонстрація переваги масової культури над агітпропом, ринку над цензурою. Використовуючи адміністративний ресурс вибірково, у сфері нормативній, регулятивній, фінансовій, міністерство правди трансформувалося в холдинг правди, майже не використовуючи послуги міністерства кохання й інших силових структур. У СРСР ксерокси контролювалися дільничними. А зараз владі плювати. І тому зараз — твердо й надійно. Піпл сам обрав, що йому хавати, а хавати йому подобається...
Та всі вже зрозуміли, що йому подобається.
Якщо ринкові способи роботи з аудиторією освоєні в Росії, то можна значно ефективніше, ніж за колишніх часів, працювати з аудиторією поза країною, в першу чергу з діаспорою.
Парадокс? Парадокс. Але з економікою ще більш вражаюче.
Знову радіють падінню цін на нафту й курсу рубля. Ще раз повторюю: падіння цін на нафту компенсуватиметься за рахунок населення. Бензин дорожчатиме, податки зростатимуть, багато чого поганого буде для всіх. А для влади все буде добре. Падіння курсу рубля — це поступова, крок за кроком конфіскація грошей, які має населення. Вона має серйозні наслідки для його способу життя, самооцінки, здатності до суспільної активності. Одне скорочення поїздок за кордон чого варте.
Більше того, експерти прямо говорять: для економіки контрсанкції небезпечніші за санкції. Треба лише поправити — для нинішньої економічної моделі вони небезпечні.
Але вони вельми корисні для побудови нової моделі, про яку в Росії бояться говорити.
Не так давно Михайло Леонтьєв в одній теледискусії заявив: якщо санкції поставлять під загрозу фінансову систему Росії, кремль має право, щонайменше, погрожувати всьому світу ядерним ударом.
Посміялися й забули. Як завжди, даремно.
Даремно сміялися й даремно забули, як віце-президент найбільшої нафтовидобувної корпорації назвав атомний шантаж одним з елементів фінансової системи Росії.
І зрозуміло, чому забули.
Визнання цього факту ставить під сумнів коректність абсолютної більшості міркувань статусних економістів про стан російської економіки. І ставить під сумнів їхню інтелектуальну чесність. Утім, сумнівів майже не залишилося: з людьми, які прагнуть не помічати таких фінансових і економічних чинників, як співіснування двох економік — національної й монаршої, державної й государевої — як війна з Україною, анексія Криму, все зрозуміло. Особливо коли вони або звертаються до Заходу з проханням пом’якшити санкції, або радять, як до цих санкцій пристосуватися, не усуваючи їхньої головної причини.
Ну, добре, це пристосованці, зрозуміло. Але є ж і суспільство. Є протестні акції.
Теж парадокс: ці акції — елемент тоталітарної системи.
Усе, що я недавно писав про корпоративну державу на прикладі московської гламурної тусовки, стосується й усіх інших цеглинок тоталітарної будівлі, що видається за громадянське суспільство. Це й протестуючі лікарі з вчителями, це й люди, що борються проти точкового будівництва. Такими самими складовими частинами системи були протестуючі в Новочеркаську й десятках інших міст і селищ СРСР між смертю Сталіна й перебудовою.
Це відрізняло всі виступи від національно-визвольної війни українців і литовців і від того, що почалося 1986 року в Алма-Аті, коли було оскаржене право кремля визначати склад національної еліти в Казахстані.
Усупереч усім солодким мріянням навіть професійних істориків, які повинні це розуміти, громадянське суспільство не будується по цеглинці знизу. Воно починається з боротьби за участь в ухваленні доленосних загальнонаціональних рішень. Завжди з головного, а не з малого, завжди зверху, а не знизу.
Це все про внутрішні російські справи. Але є ще й зовнішня політика Росії, війна, нарешті. Ось у війнах і виявляється ще один парадокс — неможливість зрозуміти, що таке перемога й що таке поразка.
Згадаймо Афганістан. Ми звикли говорити про безславно програну війну. Але хіба два мільйони вбитих і п’ять мільйонів біженців плюс розорення й без того найбіднішої країни світу — це не перемога в системі цінностей російського тоталітаризму?
Безумовно, перемога. Як і закріплення в суспільстві мілітаризму й насильства. Криміналізація дев’яностих — наслідок афганської війни й мілітаристської пропаганди, що почалася, до речі, в перебудову. Про Афганістан не можна було говорити до неї. Досі мало говориться про те, що тоді було очевидним з щоденної хроніки: ветерани Афганістану, а пізніше інших війн стали кадровим резервом злочинного світу на всіх його рівнях. Їх не дуже допускали до влади, передусім у силових структурах, що, безумовно, їх фруструвало. Для військових і інших силовиків війна завжди була прискорювачем кар’єри.
Думаю, що й тих, хто воює зараз у Донбасі, постараються тримати на дистанції не лише від влади, а й узагалі від Москви й великих міст. Але для насадження в суспільстві певної атмосфери, вдач і звичаїв вони згодяться. Де тут перемога, де поразка — це зрозуміти важко, якщо міркувати в лінійній логіці цивілізованого суспільства. А тоталітарна варваризація якраз у тому, щоб зробити війну звичною справою та звичайним станом країни.
Усе це окремі спостереження над тією Росією, яка «над світом сірою масою нависнула». Але за ними можна зрозуміти, що світу доведеться мати справу з «країною навпаки», стосовно якої потрібна своя логіка.
