Не тільки в Росії, а й в Україні як інтелектуали, так і суспільні групи по-різному оцінюють панк-молебень групи Pussy Riot у храмі Христа Спасителя. Що впадає у вічі: нерідко при відверто негативному ставленні до суду над трьома учасницями цієї групи та суворого вироку їм, фактом є так само негативне ставлення до здійсненого у храмі вчинку. Такої позиції, зокрема, дотримується мій колега Ігор Лосєв: «Не слід робити героїнь із учасниць гурту Pussy Riot у Москві... Можна обурюватися з лютості російського правосуддя, жорстокості вироку, але не треба забувати, що дівчата вчинили гидко. В оцінках слід бути точними й чесними. Немає гріха в протестах проти світської влади, але навіщо ж влаштовувати «бісівські ігрища» і поганити християнський храм? Блюзнірство є блюзнірство і богохульство є богохульство. Форма протесту не повинна викликати більше відрази, ніж те, проти чого протестують. А у нас політичний і правовий контекст поглинає моральне, а точніше аморальне, єство скоєного...»
Дозволю собі не погодитися з цими оцінками. По-перше, йшлося далеко не тільки про протест проти світської влади — анітрохи не меншим, якщо не більшим, є пафос панк-молебню, спрямований проти церковної влади, проти очільників відтвореної під омофором Сталіна РПЦ та її ролі в сучасній Росії. Ось тільки деякі фрагменти з пісні, виконаної у храмі Христа Спасителя учасницями гурту:
«Черная ряса, золотые погоны
Все прихожане ползут на поклоны...
Глава КГБ, их главный святой
Ведет протестующих в СИЗО
под конвой...
Церковная хвала прогнивших вождей
Крестный ход из черных лимузинов
В школу к тебе собирается проповедник
Иди на урок — принеси ему денег!»
Якщо «немає гріха в протестах проти світської влади», то чи є гріхом протест проти влади церковної? Тим паче настільки специфічної (за останній час про неї написано і сказано стільки цікавого, що не буду повторюватися — читачам «Дня» все це має бути добре відомим). Як на мене, гріха немає і в цьому. Ба більше — такий протест має бути внутрішнім обов’язком кожного справжнього християнина, бо вигнання нечестивих із храму — то його місія, чи не так? І в разі відходу тієї чи іншої церкви від євангельських цінностей саме її віряни мусять ретельно і ревно зайнятися очищенням церковного життя, хай навіть й усупереч ієрархам цієї церкви.
І саме тут постає питання про спосіб і місце дій протесту, спрямованих на очищення церковного життя від тієї субстанції, яка в тексті панк-молебню справді вкрай непоштиво і виклично зветься «с*ань Господня».
В Інтернеті неодноразово доводилося читати: якщо вже так хотіли кинути виклик і світській, і церковній владі — вчинили б свою акцію протесту або поблизу якогось храму, або у відповідному антуражі, спеціально створеному для відеозйомок, але тільки не у головному святилищі православної Росії. Що ж, у цьому є свій резон — але, як зазначає з позиції воцерковленої християнки і зі знанням історії православ’я москвичка Катерина Хмельницька, «осознанно или неосознанно девочки апеллируют к обширной и глубокой традиции. Первым делом к традиции сугубо православной, не характерной для других христианских конфессий, а именно к традиции юродства. Особая миссия и «харизма» юродивого заключалась в эксцентричном, провокативном поведении и намеренном нарушении социальных норм и общественной морали с целью обличения нравов и власть предержащих. Юродивые ели сырое мясо во время поста, заходили в храм нагишом, носили одежду, не соответствующую полу, и имитировали половой акт на солее. И никто не обижался ни за «пресвятое паникадило», ни за «пречистый подсвечник», и уж точно никому не приходило в голову сажать юродивого под арест».
Хоча насправді деякі московські правителі і саджали юродивих до ями, і голови стинали, і на вогнищі палили; хоча в західному християнстві існував-таки феномен юродства, щоправда, не маючи тієї ваги, впливу та поширення, як у російському православ’ї, проігнорувати цей висновок неможливо. Бо ж юродиві були неодмінною складовою неформального церковного життя Московії — тож значну частину своїх дійств мусили виконувати у храмах. Ба більше: як на мене, не менше, ніж від юродивих, Pussy Riot взяли від середньовічних європейських ваґантів, органічною частиною творчості яких було пародіювання церковних обрядів та релігійної літератури, — аж до літургії та Євангелій, узагалі — від описаної Михаїлом Бахтіним європейської сміхової карнавальної культури. Ця культура виникає разом із кризою офіційної церкви, діяльність якої все більше зводиться до формальної обрядовості й віддаляється від потреб не лише простолюду, а й освіченої частини суспільства. Як писав один із найкращих перекладачів лірики ваґантів російською мовою Лев Гінзбург (це його — «На французской стороне...»), це був унікальний, і не лише для Середньовіччя, феномен: «Песня — призыв к крестовому походу во имя освобождения гроба Господня уживалась с богохульной песней пьяниц во славу вина, обжор — во славу обжорства. Покаяние, чуть ли не молитва — и тут же фарс, в наспех сколоченных стихах похабный анекдот про попов-ворюг, попов-бабников. Рев сладострастников, такой, что кажется, на самом деле всем миром правит похоть, вся земля — ее царство, и вдруг высокий чистый голос девушки: любовь, целомудрие». І що цікаво: сучасна католицька церква не вважає ваґантів носіями зла й богохульниками. Гінзбург наводить слова отця Лео Вебера з монастиря Бенедиктбейєрн, де було знайдено рукопис віршів ваґантів: «Эти стихи сочиняли свободные люди!.. Более свободные, чем мы теперь. Подумайте только: ведь это пели открыто! На площадях! Против папы! Против властей! Против подавления человеческой личности!..»
Тим часом у пародіях ваґантів на церковну службу звучали дуже ризиковані вирази (у російському перекладі: «Пир вам! И со духом свиным!»)...
Звісно, то Європа. Втім, чи може російське православ’я існувати, повністю відгородившись від сучасної Європи, ніби сьогодні Середньовіччя? В експертизі, проведеній для суду над Pussy Riot трьома докторами наук (філолог, юрист і психолог, документ «Заключение комиссии экспертов. Комплексная судебная психолого-лингвистическая экспертиза по уголовному делу № 177070»), саме таку спробу — звести церковні норми та порядки до раннього Средньовіччя — і було здійснено. Читаємо: «Участницы акции нарушили следующие общепризнанные правила и нормы поведения, лежащие в основе общественного порядка в указаном общественном месте, установленные:
62-е правило Трулльского Собора...
75-е правило Трулльского Собора...
15-е правило Лаодикийского Собора».
І справді, правило 75 брутально порушено: «Желаем, чтобы приходящие в церковь для пения не употребляли бесчинных воплей, не вынуждали из себя неестественного крика, и не вводили ничего несообразного и несвойственного церкви, но с великим вниманием и умилением приносли псалмопения Богу, надзирающему сокровенное».
Порушено і правило 62, тільки ж от проблема — не лише учасницями акції, а й щонайменше двома мільярдами християн та християнок, бо ж там ідеться не про поведінку в церкві, а про загальні норми вчинків. Отже, «определяем: никакому мужу не одеваться в женскую одежду, ни жене в одежду мужа свойственную; не носить личин комических, или сатирических, или трагических... при вливании вина в бочки, не производить смеха, и, по невежеству, или в виде суеты, не делать того, что принадлежит к бесовской прелести. Посему тех, которые отныне, зная сие, дерзнут делать что-либо из вышесказанного, если суть клирики, повелеваем извергать из священного чина, если же миряне, отлучать от общения церковного».
Чому не засудити тоді, бодай морально, і ці два мільярди людей?
І нарешті, ще одне цікаве правило того ж 11 Трулльського собору:
«Никто из принадлежащих к священному чину, или из мирян, отнюдь не должен ясти опресноки, даваемые иудеями, или вступать в содружество с ними, ни в болезнях призывать их, и врачества принимать от них, ни в банях купно с ними мытися. Если же кто дерзнет сие творить: то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен».
Якщо вже норми Трулльського собору (VII ст.) лежать в основі «загальновизнаних правил та норм поведінки» істинних християн, то вперед і з піснями! Юдеїв — у гетто, їхніх симпатиків і друзів — геть із церкви!
А ще — бодай посмертно — слід засудити й відлучити від православ’я одного знаного богохульника та блюзніра, який дозволяв собі писати:
«В арихерейской службе с ее обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противоречие. Нерукотворенный чудовищный образ, копия с которого меня когда-то испугала в церкви святого Георгия. Подлинник этого индийского безобразия находится в соборе и примечателен как древность... Очень может быть, что это оригинальное византийское чудовище».
Таких нотаток у цього автора чимало. Ось ще більш відверто і розлого:
«Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви открыты, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное, б... И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой».
No comments — так дуже слушно кажуть у таких випадках за океаном.
А тепер — висновок цього ж щодо офіційного російського православ’я, яке в ХІХ столітті, як і сьогодні, було частиною імперського владного механізму:
«О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное аутодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию... Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?».
Ім’я цього богохульника та кощунника — Тарас Шевченко, записи зроблені в його «Журналі», тобто не лише для себе, а й для широкого кола друзів і знайомих, яким він охоче давав читати свої нотатки.
Гадаю, після фундаментальних досліджень таких різних за світоглядом і творчою методологією науковців, як Іван Дзюба, Оксана Забужко та Євген Сверстюк, у жодної притомної людини (крім, ясна річ, ревнителів «наукового атеїзму» та фанатів інших радикально-ідеологічних систем) не залишається сумніву в тому, що Шевченко був переконаним християнином, але при цьому мав серйозні розбіжності й конфлікти з офіційною православною церквою.
А взагалі-то російське православ’я — можливо, більше, ніж будь-яке інше — потребує реформації чи, якщо хтось боїться цього «західного» слова, істинного оновлення, євангелізації. Такі процеси вже розпочалися наприкінці ХІХ століття, хай би як їм опирався синод підпорядкованої імператорській владі РПЦ. Особлива участь у них належить Володимирові Соловйову, Льву Толстому, потім Миколі Бердяєву, Льву Шестову, Сергієві Булгакову, Павлові Флоренському (називаю лише деякі імена) церковних реформаторів — але більшовики їх перервали. Ясна річ, що «сталінський патріархат», чиїм очільником став колишній голова Тульського відділення «Союза Русского народа» Сергій Симанський — він же патріарх Алексій I, не переймався і взагалі не міг перейматися питаннями оновлення православ’я, що водночас означало повернення до євангельських витоків. Нечисленні спроби вийти за межі зашкарублого канону нерідко закінчувалися трагічно — досить згадати долю отця Олександра Меня. Де у РПЦ священики, рівні за освітою, глибиною віри та інтелектуальною відвагою Меню? От і маємо те, що маємо — панк-молебень у храмі Христа Спасителя. Як пише Катерина Хмельницька: «Когда церковь оказывается неспособной к самообличению, покаянию и обновлению, тогда приходят «Пуси».
До речі: однією з головних ознак оновлення, себто євангелізації, церкви є перехід обрядів на живу народну мову. Якщо не помиляюся, панк-молебень — це перше таке служіння (хай би в якій формі воно відбулося), проведене у храмі Христа Спасителя російською мовою, а не каліченою церковнослов’янською.
