Однією з найрезонасніших подій минулого року стало перше виконання в нашій країні моноопери Бели Бартока «Замок герцога Синя Борода» (див. «День» №243, 2014 р.). Цей подарунок меломанам зробив знаний у світі український маестро Кирило КАРАБИЦЬ (за підтримки дирекції Національної філармонії та Посольства Угорщини в Україні) разом із музикантами Національного симфонічного оркестру України, а солістами виступили талановиті угорські співаки, лауреати численних міжнародних конкурсів Андреа Санто (Юдіф) і Крістіан Чер (Герцог).
Барток — відомий колорист, один із провісників новітнього для його часу стилю неофольклоризм, де найсвіжіші композиторські здобутки поєднались із ритмо-інтонаційними засадами угорської народної музики, що створило небачений доти високохудожній «конгломерат». Солісти й Національний симфонічний оркестр чудово впоралися із непростим завданням, публіка була в захваті від вельми цікавої музики та яскравого майстерного виконання. Після закінчення виступу «День» поспілкувався з Кирилом Карабицем.
«ОРКЕСТР — ЦЕ ТАКИЙ СОБІ «СОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ ДЛЯ ПОКРАЩАННЯ СУСПІЛЬСТВА»
— Кому належить ідея виконання опери Б. Бартока в Україні?
— Ідея моя. Свою диригентську кар’єру в юності починав в Будапешті (був асистентом знаменитого диригента Івана Фішера). Там уперше почув оперу «Замок герцога Синя Борода» і захопився ідеєю виконати її в Україні. Цей твір належить до найкращих у творчості Бели Бартока, і є своєрідною «фішкою», як кажуть диригенти, «хлібом із маслом» для угорської музики. Опера часто звучить у різних країнах світу, її всюди добре сприймають, хоча цей твір потребує від слухача певної підготовки і знання. В один із моїх приїздів в Україну ми з директором Національного симфонічного оркестру Олександром Горностаєм звернулися до Угорського посольства й там знайшли порозуміння і погодження привезти солістів (їх, до речі, я також вибрав сам — керувався не лише їхніми вокальними здібностями, а й проникненням у матеріал, перевтіленням).
— А чи задоволені ви виконанням опери?
— Так, дуже задоволений. Звичайно, хотілося б дати підрядковий переклад тексту для кращого розуміння твору, проте ми вирішили обмежитися коротким переказом сюжету... Після вистави Крістіан Чер зізнався, що, на його думку, це було найбільш глибоке виконання твору, за його участі — для мене це був найбільший комплімент!
— Ви не вперше працюєте із Національним симфонічним оркестром України.
— На цьому оркестрі я практично виріс, я дуже люблю цей високопрофесійний колектив. Вражений, як музикантам удається підтримувати свій високий виконавський рівень не маючи власного приміщення, репетиційної бази (вже багато років Національний оркестр проводить репетиції у Малому залі філармонії, який він ділить із Духовим оркестром. — І.С.). А це ж Національний оркестр, тобто — обличчя країни! Впевнений, що навіть і в непростих умовах можна знайти вихід... До речі, коли 20 років тому в аналогічній ситуації опинився Російський національний оркестр, — їм віддали старий кінотеатр, а вже потім його переобладнали під концертну залу.
— У вас гастрольний графік розписано далеко наперед?
— Принаймні до червня 2017 року до деталей знаю свій графік, тобто на два з половиною роки... На початку січня проведу тиждень в Осло — там відбудеться мій дебют із місцевим філармонічним оркестром. Наступний тиждень — у Мадриді — із Оркестром радіо. Далі — Великобританія — з моїм Борнмутським оркестром. Ми виконаємо Другу симфонію Шумана. Потім — знову Іспанія — симфонічний оркестр Більбао. Тиждень працюватиму з Національним оркестром міста Лілль (принагідно зазначу, що у Франції є кілька національних оркестрів). Відтак знову Борнмут — виконуватимемо Симфонію Кшиштофа Пендерецького. У березні матиму концерт із Симфонічним оркестром Бі-Бі-Сі. До речі, там також буде «Замок герцога Синя борода», але вже з іншими солістами. А в червні — шість вистав «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні в Гамбурзькій опері...
— Графік у вас дуже напружений. Міста й країни змінюються, немов у калейдоскопі... Вас не напружує таке розплановане життя?
— Це дає відчуття стабільності, життя виглядає системним, організованим. Водночас — це все різні колективи, різна, переважно улюблена, музика... Звичайно, десь доводиться балансувати... На щастя, ще залишається Україна, де все непередбачено, проекти виникають спонтанно, ніби «раптом». Звісно, це вносить елемент «приємної несподіванки»...
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
— До речі, будучи громадянином світу, ви всюди позиціонуєте себе як український диригент...
— Звичайно! Але не лише позиціоную...У останні дні грудня диригував у Харківській опері — пройшов концерт «Класична феєрія» (виступав із місцевим оркестром та зарубіжними солістами). Ми грали Дев’яту симфонію А. Дворжака Подвійним концерт М. Бруха та «Циганку» М. Равеля.
— А яку музику сьогодні грають і слухають у Європі?
— У пріоритетах оркестрів — діалог із слухачем. В умовах всесвітньої кризи оркестри борються за публіку, турбуються за заповнюваність залів. Звісно, це відбивається на репертуарі. Наприклад, Борнмутський оркестр лише наполовину фінансується державою, а решту грошей колектив мусить заробити сам або знайти спонсорів... Отже доводиться враховувати смаки публіки, апелювати до різних груп — молоді, пенсіонерів тощо...Так, Борнмутський оркестр вважається одним із найактивніших і найбільш «затребуваних» у Англії. З жовтня по травень там діє абонемент: щосереди оркестр виступає з новою — часто тематичною — програмою, а у четвер, п’ятницю, а іноді в суботу виїжджає до навколишніх міст і містечок, фактично охоплює весь південно-західний регіон. Взагалі, оркестр — це такий собі «соціальний механізм для покращання суспільства». Він має не лише покращувати настрій і приносити естетичну насолоду, а й просвіщати, освічувати... Часом спеціально організовуються виїзди оркестру туди, де люди не мають змоги його почути... Проте в Англії публіка консервативна. Там вважають обов’язковим відвідати концерт із заїжджими солістами, при тому, щоб музика була дуже відомою. Переважно це — класичні шедеври, така у них ментальність, на відміну від нашої... Приміром, у нас меломани більше йдуть на незнайому музику. Тож я змушений «налаштовуватися» на відповідний лад... Хоча мені вдалося «просунути» Пендерецького...
— Така ситуація в усьому світі?
— Ні! В Німеччині існує 100-відсоткове державне фінансування, тож там можливо пропонувати власні проекти. Звісно. це там, де мене вже знають і довіряють.
«ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ МАЙДАН СТАВ СПРАВЖНІМ ПРОРИВОМ»
— А як із українською музикою?
— Вона там зовсім невідома. Проте мені вдається виконувати, зокрема твори Бориса Лятошинського, хоча це й зовсім непросто. Зокрема, нещодавно з його поемою «Гражина» ми з молодіжним оркестром «I, culture» об’їхали 6-7 країн. Це — проект Польського інституту Адама Міцкевича, поширений на «Країни східного партнерства».
— А чи помінялася хоч трошки — ситуація після нашого Майдану?
— Практично ні... Я був тут під час Майдану, підтримував його. Багато чого довелося самому переосмислити, адже моє коріння — на Донбасі. Мій тато (відомий український композитор Іван Карабиць, який рано пішов із життя. — І. С.). народився в містечку Ялта на Донеччині... Звісно, я переживаю за країну, глибоко відчуваю його наслідки. Україна зараз опинилась «у підвішеному стані». І це, насамперед, б’є по культурі. Дуже хотілося б, щоб Майдан став справжнім проривом, але в реаліях поки що зовсім не зрозуміло, куди країна рухається. Певно, що на моєму повсякденні це не відбилось, а от на почуттях... Зараз я з Борнмутським оркестром здійснюю великий проект із запису всіх симфоній Сергія Прокоф’єва. Нагадаю, що він народився в маєтку Сонцовка на Донеччині й тут прожив до 18 років, саме тут було написано його ранні симфонії, про що ніхто не знає.
— А хто записує?
— Відома рекордингова компанія «Онікс». Відповідно ми створюємо навколо цього широку PR-кампанію. Шкода, але фактично «накрився» проект створення кінофільму про дитинство і юність Прокоф’єва на Донеччині... Хто ж сьогодні ризикне туди поїхати?
— 17 січня вашому батькові, відомому композитору Івану Федоровичу Карабицю, минуло б 70 років... Ви плануєте якісь заходи із відзначення пам’яті маестро?
— Так, в Україні відбудеться серія концертів його пам’яті, плануємо видання книжки про Івана Карабиця, яку написала відомий український музикознавець Любов Кияновська.
— Колись Іван Федорович передрікав: «Кирило! У тебе широкі плечі. Не бійся їх розправляти...». Ви відчуваєте його вплив по життю?
— Певно. Все, що в мене було ним закладено, — працює. Я це дуже добре відчуваю...
— Кажуть, кожна людина в житті обов’язково мусить зробити три речі... Будинок побудували (фактично перебудував стареньку батьківську хатку-дачу. — І. С.). А як вдається виховувати сина Івасика?
— Він у нас тримовний: із мамою Ніколь говорить французькою, зі мною — українською і російською. Хоча йому лише чотири роки, він у Парижі ходить до української школи — вивчає пісеньки, віршики, казочки. Щораз із задоволенням їде до Києва в гості до бабусі (відомого музикознавця, професора Національної музичної академії Маріанни Копиці. — І. С.)
— А як щодо дерев?
— Я прагнув максимально зберегти садок батька. Але деякі дерева вже застарі, щось підмерзло. Навесні плануємо почистити його й досадити щось нове...