Нещодавно в пресі промайнуло повідомлення, що одна із західних областей заявила: не виконуватиме так званий «мовний закон». Ця заява не викликала належної оцінки ні в суспільстві, ні в органах влади, хоча і мала б, оскільки відмова регіональної влади виконувати закони, ухвалені центральною владою відповідно до її конституційних повноважень, свідчить про глибоку кризу системи влади в державі, зокрема і про конституційну кризу. У нинішній Україні — молодій державі, що ще не створила ефективної системи національної безпеки, така ситуація може викликати небажані далекосяжні наслідки.
Будь-якого закону (хорошого або поганого), ухваленого центральною владою в межах її повноважень, мають неухильно дотримуватися всі громадяни і всі регіональні органи влади. Це є непорушним правилом для будь-якої державної системи, зокрема і демократичної. Саме сумлінне виконання на практиці поганого закону швидко переконає більшість людей в його непотрібності або шкідливості для суспільства і держави, а також в необхідності його скасування або зміни. Якщо ж закони можна не виконувати, то будь-які міркування і суперечки щодо їхньої якості є даремною витратою часу.
Новий проект Конституції має враховувати дедалі більший потяг наших регіонів до самостійності, і з одного боку, давати їм більше прав (наприклад, в господарській сфері), але з другого — передбачити і негайні санкції у випадку перевищення місцевими органами влади своїх повноважень. За невиконання закону, ухваленого центральною владою, відповідний орган влади має бути негайно усунутий від виконання своїх функцій, а винних покарано; якщо ж зчинив «смуту» виборний орган, то має бути призначено нові вибори. Якщо ж і новий виборний орган дозволить собі порушувати Конституцію країни, то має бути передбачене впровадження центрального управління регіоном на певний період. У такий спосіб, наприклад, розв’язувала такі регіональні проблеми Індія — поліетнічна держава, що складається з 21 штату і кількох областей, керованих безпосередньо центральною владою. У перші кілька десятиліть існування незалежної демократичної Індії центральна влада цієї країни декілька разів впроваджувала центральне правління в деяких «неспокійних» штатах. Жорсткість центральної влади в поєднанні з гнучкістю дозволила поліетнічній Індії зберегти державну цілісність.
Проблема непокори законам (зокрема і непокора деяких регіональних властей нашим центральним органам влади) має декілька причин або, швидше, комплексну причину. З одного боку, центральна влада в Києві ось вже протягом двадцяти років багато зробила для того, щоб звести свій авторитет до найнижчого рівня. З другого боку, багатовікова бездержавність українців призвела до того, що у нас державна влада більшістю населення завжди сприймалася як чужа влада («хороша» або «погана»). Більшовицька держава з її придушенням будь-якої індивідуальності і самостійності в усіх сферах життя лише посилила негативне сприйняття держави навіть на підсвідомому рівні, і не лише в українців. Уміння вкрасти у держави в СРСР не вважалося ганебним і сприймалося як звичайне вміння жити. Так званими «несунами» була більшість громадян. У радянських військах під час моєї військової служби існувала приказка: «Карають не за те, що порушив дисципліну, а за те, що спіймався».
«Веселі дев’яності» роки з їхнім хаосом і швидким збідненням більшості українців, як і в подальший період, не лише не збільшили у наших громадян усвідомлення цінності держави як інституції тепер уже в незалежній Україні, але, імовірно, ще більше спотворили її образ у сприйнятті багатьох співгромадян.
Відомо, що в системі цінностей середнього українця своя державність поки не посідає такого ж важливого місця як у француза, англійця, німця або росіянина. «За державу прикро» — це можуть сказати про українську державу ще дуже мало українців. До бід «держави» багато хто або байдужий, або навіть зловтішається через ці біди.
У ментальності більшості українців поняття «держава» не викликає асоціативних позитивних уявлень, пов’язаних із цим поняттям, таких як «захищеність від різних зовнішніх загроз», «порядок», «дисципліна», «справедливість», «соціальна захищеність», «своя національна культура», а пов’язано загалом з уявленням про державу лише як про зовнішню силу, яка, якщо захоче, може виділити «мені» більше «ковбаси». При цьому «Я», «Ми» і «Держава» є величинами, що взаємно виключають одна одну і аж ніяк непов’язані одна з одною. Внаслідок цього немає розуміння і того, що наявність держави накладає на всіх його громадян і певні обов’язки, які можуть бути не просто стомлюючими і неприємними, але і небезпечними для життя — наприклад, захист своєї держави, своєї країни із зброєю в руках.
Тому державна дисципліна — це в нашому розумінні дисципліна лише для тих, хто перебуває на вершині державної ієрархії і втілює собою державу — для президента, уряду і парламенту. І в цьому криється велика небезпека для України. Досвід визвольної боротьби 1917—1920 років підтверджує це повною мірою, і написано про це вже досить багато. Патріотичні українці читають все написане, схвалюють і тут же самі наступають на старі граблі. Якщо цінність держави і пов’язана з нею державна дисципліна не проникли у свідомість більшості громадян як своєрідний імператив, то така держава є дуже слабкою і може легко розвалитися під тягарем внутрішніх і зовнішніх проблем.
