Наближається 75-а річниця Великого терору. Формально початок йому поклав лютнево-березневий пленум ВКП(б), який відбувався з 23 лютого по 3 березня 1937 року. На пленумі з доповіддю «Про недоліки партійної роботи і заходи ліквідації троцькістських та інших дворушників» виступив Сталін, який повторив свою доктрину про «загострення класової боротьби в міру будівництва соціалізму».
Взагалі відлік терору радянської влади слід вести від більшовицького перевороту 1917 року. І далі він не припинявся ні на день. У цього кривавого розгулу були припливи і відливи. Стосувалися вони не суті, а розмаху розстрілів, заслань і депортацій.
1920 року об’єктом терору були так звані позбавленці, тобто представники так званої буржуазії, старі фахівці, непмани, куркулі та націоналісти. Характерно, що боротьба з останніми велася невпинно. Доходило до абсурду.
Коли в Москві вирішили перевести графіку, зокрема тюркомовних мов, з арабської на латинську, а потім на кирилицю, значну частину татарської, азербайджанської, узбецької, казахської, кримськотатарської та ін. інтелігенції було розстріляно за звинуваченнями в арабізмі. Іншими словами, досить було знайти в помешканні таджицького вчителя рубаї Омара Хайяма з арабською в’яззю, як арешт і заслання були найлегшими покараннями. А якщо це був Коран, то розстрілювали негайно. Так званих арабістів, більшість з яких арабською мовою не володіли, переслідували з такою ж жорстокістю, як, наприклад, українську чи кримськотатарську інтелігенцію за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Для тюркських народів ще вигадали пантюркізм. Практично всіх учасників з’їзду тюркологів, який відбувся в Баку, розстріляли за цим обвинуваченням.
Україна серед союзних республік була «передовою». У ній показові процеси і розстріли так званих націоналістів розпочалися раніше і набули масового характеру на межі 1920—1930 рр. Сталін і його оточення чудово розуміли, що запланована колективізація зіткнеться з наполегливим опором українського селянства. Голодомор можна було чинити за умови розправи з інтелігенцією, елітою народу. Завдання ставилося зламати становий хребет, позбавити народ носіїв його культури, мови, історії. І перетворити громадян на манкуртів, іванів безрідних. 1937 року НКВС вже впину не знало. У Київській області вже на грудень 1937 р. було «розкрито» 87 повстансько-диверсійних, терористичних організацій і 365 повстансько-диверсійних шкідницьких груп. В решті областей України не менше.
Термін Великий терор запровадив американський дослідник Роберт Конквест у своїй книжці, яку так і назвав The Great Terror. У нас період 1937—1938 рр. називали ежовщина, за прізвищем голови НКВС Миколи Ежова. У пам’яті народу розгул тих років залишив настільки глибокий слід, що так званий другий заклик 1948—1949 рр., коли заарештували, заслали і розстріляли навіть більше людей, ніж за 10 років до цього, вже нікого не здивував. Звиклися.
Причиною Великого терору дослідник Михайло Восленський вважає утворення 1920 р. в СРСР великого прошарку професійних чиновників, через одержавлення більшовиками всіх сторін суспільного життя. «Ленінський заклик» 1924 року відкрив шлюзи для масового прийому до партії великої кількості завбачливих кар’єристів, в очах яких «старі більшовики» перетворилися на незаслужено привілейований прошарок і перешкоду на шляху до влади. Цілком можливо, що це так, але всього не пояснює, оскільки у вогні масових репресій загинули як ті, так і інші.
І зовсім не пояснює «боротьба старої і нової партноменклатури» репресій щодо національних меншин, особливо поляків. До того ж до останніх зараховували не лише етнічних поляків, а також тих, хто проходив за так званою польською лінією, що трактувала органами НКВС цілком довільно. Лише у вересні-листопаді 1938 року, коли репресії дещо сповільнилися, було засуджено за «польською лінією» майже 37 тис. осіб. З них поляків близько 20 тисяч, білорусів — понад 5 тисяч, українців — майже 5 тисяч, росіян — понад 3 тисяч. Підпали під розправу навіть молдавани і татари. Є свідочення про низку випадків, коли заарештованих росіян, українців і білорусів під тортурами змушували «зізнатися» в тому, що вони нібито є поляками. І всіх звинувачували в роботі на польську розвідку. Згідно з розсекреченими даними Центрального військового архіву у Варшаві, весь штат польської закордонної резидентури (для всіх країн) у 1937—1938 роках становив не більш як 200 осіб. До речі, основна увага польської розвідки була зосереджена не на СРСР, а на фашисткій Німеччині.
Здавалося б, що факти масових репресій мають стати надійним щепленням від легенд і стереотипів минулого. Та де там. У сусідній Росії, та і у нас теж, поширюються міфи про благородну боротьбу товариша Сталіна з ворожою агентурою напередодні війни з Німеччиною. І лише завдяки тому, що доблесні чекісти викрили і знищили її, ми змогли перемогти в страшній війні. І ніхто з апологетів уславляння батька і вчителя не хоче навіть замислитися над простим питанням: якщо в країні, «где так вольно дышит человек», знайшлося так багато ворогів радянськиго ладу, то, може, з цих самим ладом щось не так. Якщо людині добре і вільно дихається, то який їй сенс бути ворогом своєї країни. Відповіді чекати марно, тому що автори і натхненники таких міфів мають цілком зрозумілу мету — обілити тирана Сталіна і його поплічників, а також кинути тінь на тих, хто боровся за незалежність України.
І ось тут ми від історії, хоч і не дуже далекої, переходимо до наших днів. Народний депутат Ярослав Кендзьор зареєстрував проект Постанови «Про 75-у річницю Великого терору і вшановування пам’яті його жертв». Пам’ятати про жертви і вшанувати їхню пом’ять — справа, звісно, потрібна й благородна. Та є деякі сумніви.
Постанови ухвалюються, річниці проголошуються, і на цьому все закінчується. Пригадаймо, як влада намагається урочисто відзначати День Перемоги. Напередодні згадують про ветеранів, кількість яких невпинно зменшується, їх вітають, підносять квіти, подарунки і продуктові набори. Лунають музика і вітання. І все. Влада відбувається черговим чиновницьким звітом про виконану роботу. І це декларована на словах турбота про ветеранів, багато хто з яких пішов від нас, так і не дочекавшись можливості пожити в людських умовах.
Треба не постанови приймати про чергову річницю Великого терору, а займатися копіткою просвітницькою роботою з руйнування легенд і стереотипів минулого. Потрібно постійно вести роботу істориків з виявлення всіх аспектів цієї події, введення в науковий обіг нових документів, а не перешкоджати їхній роботі, що ми спостерігаємо останнім часом.
Виникає підозра, що влада боїться минулого з політичних міркувань, у неї страх образити великого за територією сусіда, який у Сталіні і його режимі бачить приклад для наслідування. А ще більше наша влада боїться демократичного потенціалу народу. Адже розібравшись у минулому, люди починають замислюватися над сьогоденням і найближчим майбутнім. І тоді у багатьох з’являться незручні запитання, відповідь на які влада дати не може.
Таке враження, що починаючи від міністра освіти й науки і закінчаючи чиновниками Адміністрації Президента ніхто не знає історичної закономірності, — правда завжди відкривається. А ще історія жорстоко мститься за нехтування її уроками.
