Те, що відбувається в Росії, не найголовніша тема в українській пресі, де можна зустріти різні думки про політичний режим у сусідній країні. Бажання бачити противника слабким і нікчемним, на жаль, бере гору над об’єктивністю, що вельми небезпечно для країни, що піддається агресії. Достатньо було Андрію Ілларіонову нагадати, що в тоталітарних режимах політична стабільність не залежить прямо від економічної ситуації, а путіноміка вельми живуча й стійка, як його записали в агенти Кремля. І це лише один приклад.
Остання справа — зводити обговорення ситуації в Росії до суперечки про те, великий Путін чи нікчемний. І концентрувати увагу винятково на особі Путіна безглуздо, хоча зрозуміти цього політика треба. Але зрозуміти саме як політика, не надаючи головного значення психологічним характеристикам.
Соціальними мережами пройшла хвиля посилань на статтю в британській газеті «Індепендент». У ній стверджується, що всі проблеми російської політики зводяться до безумства Путіна.
Кажу всім, хто повівся: заспокойтеся — все набагато гірше. Це абсолютно осудна, обачлива, розумна людина, за якою стоять цілі соціальні прошарки, що отримують вигоду з його політики. Представляти Путіна божевільним вигідно самому Путіну й цим прошаркам. Це теж один із способів нав’язати світу рішення, що їх «варто прийняти такими, які вони є». Так визначив устремління радянських вождів Рональд Рейган у промові, де прозвучали слова про імперію зла.
І пригадаєте, хто контролює газету, що опублікувала цей матеріал. Це все той же полковник СВР і мультимільйонер Лебедєв, який контролює страшенно опозиційну «Новую газету» в Москві.
Розуміння внутрішньоросійської ситуації необхідне перш за все для оцінки її ворожих дій. ЗМІ вважали за краще не застрявати на антисемітських висловах лідерів «ДНР». Мовляв, що з них візьмеш. Тим часом, у контексті всіх останніх подій видно, що це була не випадковість, а продуманий хід.
Замислитися варто було вже тому, що «жалюгідними євреями» були названі ті, кого зазвичай іменують фашистами й хунтою. А тут раптом, як писав Солженіцин, «немає більше героїчної Югославії, а є кліка Тіто». Були нацисти — стануть сіоністи. І жодного побоювання, що кремлівського господаря звинуватять в антисемітизмі — він цього прагне поки не допускати.
Але якщо пригадати, що в цей час відбувалося в Києві, все стає на свої місця. Це було пряме звернення до тієї частини суспільства, що присутня завжди й скрізь, у будь-якій країні, — до націонал-екстремістів. У Києві розгорталися тими днями зіткнення на Банковій, які можуть бути названі спробою бунту польових командирів.
У розпал боїв довкола Дебальцевого деякі українські експерти висловлювали припущення, що ця битва може бути й відволікаючою від головного удару. І здається мені, що головного удару спробували завдати на Банковій. І тактика Путіна зумовлена не властивостями його особи, а особливостями його влади й стосунків з елітами.
Однією з причин, з яких Путін не йде на повномасштабну війну й планує поступове вимотування, повільне знищення України, як мені здається, є побоювання потрапити у становище Мілошевіча — стати заручником генералітету. Поки все на рівні спецоперацій, він тримає під контролем ФСБ, ГРУ, відправку до України військових, діяльність МЗС (а це одне із силових відомств, як і Роскомнадзор, Центризбирком, Роспотребнадзор). Але коли «мы в битвах решаем судьбу поколений» — тут треба бути Сталіним зразка 1944 року. Тобто одноосібним правителем, який не потребує ніяких договорів і угод з елітами.
Путін сьогодні далекий від такої влади. Якщо скористатися завжди ризикованими історичними паралелями, він, можливо, і провів з’їзд переможців, але поки в нього немає сил на великий терор, тобто на вертикально організовану чистку еліт, яка прихопила б значну частину суспільства й встановила б режим нічим не обмеженого особистого правління.
Війни по периметру кордонів, територіальні захвати й конфронтація з усім світом немало сприяють зміцненню нинішньої політичної системи, але це не тотожно зміцненню особистої влади Путіна. Тут аналогія з економікою очевидна — політично режиму може бути вигідний економічний колапс. Але він зовсім не обов’язково висуне на перший план Путіна як рятівника Вітчизни. Так і з війною. Кремль завжди ревниво стежив за власними польовими командирами: пригадаймо долю генералів, помітних у чеченських кампаніях. З них живий і зробив кар’єру один Шаманов. А були ще й афганські висуванці — покійний Олександр Лебедь з їхнього числа, а політичну кар’єру розпочав у Придністров’ї.
Зараз же ми мало знаємо про амбіції тих, хто зайнятий таємною війною проти України. На думку деяких експертів і обізнаних людей, оперативний контроль над спецслужбами Путіним не здійснюється. А в його оточенні переважає незадоволення тим, що Новоросія не була створена одразу після анексії Криму. Логіка проста: чи раз, чи два — одна біда: санкції були б ті самі.
І це викликає довіру, тому що з розчленовуванням України були пов’язані кар’єрні й ділові плани тих, хто вважається головною опорою влади Путіна. Зауважте: я сказав «вважається», а не «є».
Політичним резервом Путіна, як і всіх російських царів і диктаторів, залишається народ, населення, об’єднанню якого чимало сприяла війна з Україною. Путін — найбільш народний вождь за всю історію Росії. У нього абсолютний збіг з російською ідентичністю й породженими нею устремліннями, тому йому не потрібна ніяка ідеологія й інші дурниці. І харизма йому не потрібна. Його харизма у її відсутності. Це вождь епохи масової культури, а не теорій, ідеологій і великого стилю.
І у відносинах з населенням можливі найнесподіваніші ходи.
Менш як місяць тому я здивувався, що в Києві біля посольства Росії пройшла акція на захист імперця й кримнаша Навального. Про нього досить повно і точно сказав згадуваний Андрій Ілларіонов. За його словами, Навальний — така ж частина системи, як Зюганов і Жириновський. Додам ось що. До нацизму можна наближатися з різних сторін — Навальний робить це найнебезпечнішим для суспільства чином. І ще я хотів би продовжити вислів Ілларіонова одним припущенням.
Навальний, мабуть, створює партію під Путіна. Зараз за всіма ознаками — це опрична команда з опорою не на силові інститути держави, а на позаінституційні сили, які російська інтелігенція через свою дурість і неуцтво називає громадянським суспільством.
А чому ні? Це була б чудова відповідь усім елітним групам — силовикам, єдросам, регіональним кланам, корпораціям і олігархам. Програма-мінімум партії Навального вже визначена. Він збирається йти на думські вибори. У цьому його підтримують привладні політологи, які завзято агітували за явку на попередні вибори й голосування за кого завгодно, аби проти ЕР. Результат ми бачимо.
Тепер зрозуміло, що Навальний має зіграти на думських виборах ту саму роль, яку зіграв на виборах мера Москви, — забезпечити явку і легітимність. Перед тими виборами він отримав умовний термін, з розрахунку на нові теж. Такого не буває: Навальний — він один такий, з двома умовними термінами одночасно.
Багато що в суспільних настроях має прояснити протестна акція, запланована на 1 березня. Навальний і орієнтований на нього московський опозиційний істеблішмент називають її антикризовою й збираються надати популістського характеру. Але в Санкт-Петербурзі акцію називають антивоєнною.
Саме по відношенню до війни, анексії Криму, України й судять про позицію людини й суспільного руху в Росії. І влада судить теж — для неї це головне в розрізненні своїх і чужих. А всі чужі — вороги.
Деякі дії російської влади намагаються пояснити її страхом. Це вельми неточно — вона мало чого боїться. І не тому лише, що в неї є підтримка абсолютної більшості населення й атомна бомба. Буває ще сміливість через незнання того, чого саме слід боятися. Подібне невігластво може бути як джерелом перемог, так і причиною поразок. Досі воно було на боці кремля, але незнання того, що цивілізований світ у критичні моменти все-таки згадує про свої цінності й принципи, може змінити перебіг подій.
Поки західний світ забудькуватий. Українська політична еліта не навчилася говорити «ні» Росії. Але це півбіди. Біда в тому, що вона це робить на догоду еліті європейській, та й американській теж. Найсмішніше, що російські ЗМІ, виходить, мають рацію, коли говорять про підпорядкованість політики України заходу. Інша справа, що завдання цієї політики — ні в якому разі не образити кремль і поступатися йому в усьому. Поки це так.
Усім цим миротворцям, євроскептикам, правим і лівим, всім прихильникам Путіна та борцям з євроінститутами не зрозуміти, що в гниючих сепаратистських утвореннях — в Абхазії, Придністров’ї, Новоросії і в анексованому Криму — те майбутнє, до якого вони можуть привести Європу разом зі своїм кремлівським кумиром. І не лише Європу.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
