Наталя СОКОЛОВА, помічник-консультант народного депутата України:
— Минув рік — рік, який змінив життя кожного з нас. Рік тому в київських лікарнях я стала медичним волонтером. Хотілося вклонитися хлопцям за жертовність і допомогти справжнім патріотам і героям Майдану вижити. Не думала тоді ні про що, крім того, як би витягти хлопців, працювала без сну й відпочинку. Так у моєму житті з’явилися важкопоранені майданівці: Артем Запотоцький, Ліс Горський, Вова Мовчан, Павло Марчук... У річницю трагічних подій на Майдані ми зустрілися з ними саме тут. Тут були і Володя Бондаренко, Олександр Нечипорук, 35-та сотня, Михайло Гетьман з ковельськими активістами... Як же я поважаю їх! Бо вони справжні та мужні. Не шкодують ні за чим, хоча втратили в боротьбі за свободу України здоров’я. Рада, що змогли допомогти їм із лікуванням. Дякую, хлопці, що завдяки вам познайомилася із золотими людьми в Україні, Ізраїлі, багатьох країнах світу. Піднімати хлопців на ноги нам допомагав увесь світ. Було дуже важко, бо поруч із героїзмом, жертовністю й порядністю зіткнулися з байдужістю, відвертими наклепами та брехнею, заздрістю до того, що вдається, зловтіхою з наших помилок (адже не помиляється той, хто нічого не робить). Цькували нас і кремлівські агенти, і свої, але ми все витримали й вистояли! Бо стояли за Україну, за долю рідних та чужих, які ставали рідними.
Костянтин ЗІНКЕВИЧ, підприємець, керівник волонтерської групи (Володимир-Волинський):
— Ми довго чекали від військових зведених даних про потреби 14-ї бригади, ми чекали й від волинської обласної влади та місцевих рад оприлюднення потреб бригади та їхнього внеску в допомогу. Ми «робили реверанси» перед різними фондами — якщо від нас вимагали 155 поклонів, то вклонялися 155 разів. А тим часом люди, просто громадяни України, приносили кошти, передавали речі для армії. За останні півтора місяця фермери, майстри з народу відремонтували 40 військових автомобілів, три БТРи, люди купували і передавали бійцям запчастини, форму, комбінезони, взуття, придбали три автомобілі та ще безліч різних необхідних для них речей. Ми багато разів знаходили можливість допомагати сім’ям загиблих, пораненим бійцям.
Ситуація, що склалася тепер у 14-й бригаді, мені нагадує минулорічну весну в 51-й бригаді. Нагадує, але не лякає. Лякає відсутність здорового глузду в тих, від кого залежать людські долі. З’явилося стійке переконання про непотрібність таких утворень, як обл- і райдержадміністрації. Хтось працює на перемогу, а хтось на рейтинги, хоча піар — це не так уже й погано. Аби був результат. Військові командири середньої ланки відчувають нестачу молодших офіцерів, часом їм складно озвучити потреби, доки не потраплять на схід. І це дивує. Олігархи, які дають гроші, чомусь навіть до своїх грошей ставляться безвідповідально. Часто купують відверто непотрібні речі, деколи ведуться на пропозиції пройдисвітів. А про районні та міські ради взагалі мовчу. І причому всі перетримують гривню, а долар «летить»... Волонтери і народ — ми справимося. Не чекаю особливо допомоги від офіційної Європи. Душевного ресурсу не вистачає на всі ці роздуми. Тому ми просто маємо допомогти здійснити рутинну матеріальну підготовку 14-ї бригади (понад 4000 бійців) для виходу на схід. І не один раз передамо при цьому привіт Міністерству оборони...
Ірина ТОМАШЕВСЬКА, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:
— Протягом кількох днів перебувала у складі делегації в Білорусі. Неймовірно позитивні враження почалися ще з фірмового білоруського поїзда «Київ — Мінськ». Чистота, свіже повітря, накрохмалена постільна білизна, гаряча вода в умивальнику... Мінськ знову ж таки вразив неймовірною чистотою, широкими проспектами, красивими будинками і, найголовніше, — жодного банера з рекламою (будь-якою: політичною, торговельною чи соціальною). У місті не зустріли жодного безхатченка, прохача чи п’яничку. На вулицях жодного «валютника». Коли поліція взяла одного «міняйлу», то про нього писали всі газети, як про явище з іншої планети. Під час зустрічі нам розповіли, що в Білорусі практично немає безробітних (лише чотири відсотки, які через три місяці обов’язково будуть працевлаштовані), про соціальні програми захисту онкохворих дітей, про допомогу молодим сім’ям, і є безліч соціальних програм, які виконуються. В один із днів перебування у нас було заплановано перегляд «Лебединого озера» в національному театрі. Споруда надзвичайної краси, а найбільше подиву викликало те, що буднього дня в театрі не було жодного вільного місця!
Ірина КАЧАН, журналіст газети «Хроніки Любарта»:
— Щотижня починаю нове життя. А воно все опирається. Ні тобі раніше прокидатися, ні тобі засинати з книжкою, а не у стрічці Facebook. Імунітет власної сили волі — просто-таки на нулях. І думається мені, що таки не вдалося абстрагуватися від реалій, у яких ми всі живемо, хоч я й щосили намагаюся не брати все це близько до серця. Такі справи. А тут ще й 2 лютого в сльозах. І так швидко минув той лютий, а відчуття, ніби любого Кузьми не стало кілька днів тому. Щодня відкладаю на завтра осмислення втрати. Щоранку прокидаюся з думкою, що вчора його не стало. І це вчора чомусь не віддаляється. Щовечора засинаю зі спогадами про найяскравіші в моєму житті концерти, найвеселіші інтерв’ю і ту направду найліпшу музику моєї юності. Знаю, не варто лити сліз за тим, чого не вернеш і не зміниш. Хоч би як там було, музика вічна, і, на щастя, вона поза часом. Залишається слухати, смакувати, цінувати і не забувати. Проте збагнути одвічне — чому так рано йдуть із цього світу кращі з нас — не під силу. Такі-от сентиментальні банальності. Хоч би як сумно мені було від того, що більше ніколи не побачу й не обійму Кузьму, хай би скільки тривала моя особиста жалоба — тішить те, що я встигла йому подякувати. За все — за творчість, оптимізм, натхнення, глибину. Мені було страшенно ніяково, але під час одного з останніх інтерв’ю з Андрієм я запитала в нього: мовляв, як бути, коли у кращі світи відходитимуть такі, як він. Кузьма, звісно ж, віджартувався, але той теплий погляд відчуваю й дотепер. Я встигла сказати, що люблю його. Я встигла.
