На Міжнародному конгресі істориків медицини, який відбувся цієї осені, Ярослав Ганіткевич першим отримав новозасновану медаль «Золоте руно».
Епохи не вибирають... 1939-го, коли Західна Україна «приєдналася» до УРСР, Ярославу, уродженцю Радехова, було десять. За відносно короткий період настало лихоліття німецької окупації. Львів тепер деякі борзописці іменували «Лембергом». Потім — грізне вогняне протиборство між силами нацизму і комунізму на підступах до Галичини і чергова її радянізація. Якраз у перші післявоєнні роки майбутній учений завершує навчання в школі. Визнаний кращим учнем, медалі він, однак, не удостоюється: утримався від вступу в комсомол.
• Проте у медичний інститут у Львові 1946 року після успішної здачі іспитів його зараховують. З другого курсу цілеспрямовано займається наукою, виконує новаторську студентську роботу в гуртку при кафедрі фізіології — про рефлекторні взаємозв’язки внутрішніх органів. Однак в аспірантуру сільський лікар з Радехівського району потрапляє випадково: від виділеного місця несподівано відмовляється один із активістів, тому, аби воно не пропало, згадують про Ганіткевича. 1955-го, на початку післясталінської відлиги, Ганіткевич захищає кандидатську дисертацію на вельми цікаву тему «Вплив затримки і втрат жовчі на процеси збудження і гальмування головного мозку». Звернення до неї неначе відображає, але вже в наші дні, осяяння далеких прозорливців медицини, що жовч, в певних пропорціях і видах, впливає на темпераменти. Так крайні полюси характерів — холерик і меланхолік — у чомусь відображають присутність у тілі різних варіантів жовчі. Але не можна не додати, що дисертація в своїй своєрідності свідчила і про глибинні риси претендента. Це перша об’ємна праця такого роду українською мовою в анналах кафедри фізіології. І, на жаль, на ті роки остання...
Докторську дисертацію, також присвячену жовчовиділенню як тонкому чиннику регуляції нервової діяльності, Ярослав Володимирович захищає, проте лише за тринадцять років. Чому ж настільки великий розрив? Талановитому викладачеві, улюбленцеві молоді доводиться в своєму науковому розгоні покинути альма-матер: він відмовляється «поповнити ряди партії». У супровідній записці значиться фраза, рівнозначна «вовчому квитку»: «Вирізняється складним характером, що викликає труднощі у взаєминах із керівництвом».
• Починається ера вимушених подорожей. Ганіткевичу дають притулок в медичних колах Івано-Франківська, де тихий норовливець припадає до душі, а його науковий рівень не викликає сумнівів. Що ж, і в складні часи зустрічалися поборники справедливості... Вже 1952 року доцент Ганіткевич організовує при кафедрі цікаві студентські цикли рідною мово.. Лекції ученого з синтезом новітніх даних із біофізики і біохімії користуються славою. Захист дисертації відбувається в Донецьку. Здавалося б, сорокарічному докторові наук, ерудитові й ентузіастові повинні були запропонувати кафедру перш за все в рідних місцях. Але не так сталося, як гадалося. Вакансії для нього є лише в Казахстані, Середній Азії, далеких містах на сході Росії. І починається третій український штурм — Чернівці...
• На біологічному факультеті Буковинського університету Ганіткевича обирають завідувачем кафедри фізіології людини і тварин, а потім і професором. І ось у межах факультету Ярослав Володимирович у співдружності з фізиками, хіміками, математиками формує новий напрям — дослідження поверхнево-активних речовин. Воно настільки привабливе, що Ярослава Ганіткевича вводять до складу наукової ради при Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти України, наукової ради з мембранології АН УРСР, а також екологічної секції наукового комітету в Москві з поверхнево-активних речовин. У Чернівцях 1975 року проходить під егідою кафедри Всесоюзний симпозіум з проблем фізіологічної ролі таких речовин нового класу.
І знову, як не парадоксально, Ганіткевич стає не дуже бажаним «керівництву», особливо у спробах хоча б часткової українізації навчального процесу на факультеті. Попередження можновладців в університетських чертогах звучать недвозначно: «Якщо ви не відмовитеся від зайвих новацій, то ми як дали звання професора, так і заберемо його». У цій атмосфері Ганіткевич — лише Дон Кіхот. 1981 року він вимушений відмовитися від конкуренції на свою ж посаду, і вакансію займає фахівець із Кишинева, далекий від прокладеного курсу.
• Так через двадцять п’ять років Ярослав Володимирович повертається до Львова. На педагогічний терен його, однак, не допускають. Відомому вченому пропонують лише пост керівника групи у відділенні Інституту економіки АН УРСР, а також статус провідного наукового співробітника неструктурної лабораторії у відділенні фізико-хімії і технології горючих копалин. Нові галузі в універсумі його знань і починів — рекреація, екологія, лікувальні властивості прикарпатських мінеральних вод, при вивченні яких реалізуються напрацювання Ярослава Володимировича з поверхнево-активних речовин. Нарешті здійснюється, за пропозицією ректора медичного університету відомого хірурга Михайла Павловського, і довгождане повернення в медицину: при університеті організовується під керівництвом Ярослава Ганіткевича лабораторія жовчнокам’яної хвороби. Протягом короткого часу тут пропонуються нові методи діагностики порушень у цій системі, висувається перспективна для клініки теорія виникнення жовчних каменів, їхньої мікроструктури і динаміки.
• Приходить 1989 рік, пенсійний рубіж для Я. Ганіткевича. І, по суті, лише зараз він може вигукнути: «Вільний, вільний, вільний, нарешті!» Аби зануритися в улюблені простори — історію української медицини, але без замовчувань і перекручень.
Серед 460 публікацій ученого у вітчизняному і зарубіжному науковому друці і 22 монографій — значна частина якраз і присвячена відновленню таких первозданних істин. Причому показово — 220 таких одкровень Я. Ганіткевич представив вже перебуваючи на «заслуженій» пенсії, на громадських засадах. Власне, настає його «друге дихання», дослідник-подвижник найактивнішим чином бере участь у відродженні НТШ — Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, стає першим головою його Лікарської комісії і відновлює видання «Лікарської збірки» НТШ. На її сторінках, немов сигнал до подальшої реанімації правди, з’являються матеріали про лікарів УПА, про медичні почини в УНР. Разом із Павлом Пундієм, ученим-побратимом із-за океану, Ярослав Ганіткевич формує енциклопедичний довідник «Українські лікарі». 2002 року вийшла книга Ганіткевича «Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи», де вперше правдиво освітлені досягнення багатьох фігур української науки, які довгий час були забуті... Тут матеріали про репресованих у різні роки українських медиків, зокрема про трагічні жертви на цій ниві Олександра Журавля, Олександра Черняхівського, про інших вперше повернених у суспільну пам’ять страдників. Встановлення меморіальної дошки у Києві на честь видатного отоларинголога Олександра Митрофановича Пучковського, чия діяльність була обірвана кулею НКВД, власне, багато в чому ініційоване архівними розробками Ганіткевича. До речі, це перший і доки, здається, останній подібний етичний знак.
• Виходить у світ і унікальна монографія Я. Ганіткевича «Українська медицина у фактах та іменах». Тут уперше в паралельній хроніці відтворюються події в становленні галузі і життєписи її фундаторів, при цьому в абсолютно об’єктивній оцінці. Так щодо фігури О.Ф. Макарченко, призначеного 1939 року директором Львівського медичного інституту, київського посланця, автор зазначає, що він одразу ж підтримав почин із українізації кафедр.
Нещодавно Ярослав Володимирович надіслав на мою адресу перелік своїх останніх робіт 2009 — 2014 рр. Ось лише кілька позицій. Підготовлено 69 персоналій для «Енциклопедії сучасної України» (ЕСУ), де представлені і відомі й абсолютно скромні імена. Або такі окремі нариси — «Ярослав Окуневський — військовий лікар, публіцист, доктор медицини, контрадмірал військово-морського флоту Австро-Угорщини», «Український Швейцер — лікар і мандрівник Степан Зощук», оригінальні статті про Київський медичний інститут в окупованому гітлерівцями місті, про героїчні зусилля Українського Червоного Хреста в роки Другої світової війни. У журналі Vesalius у Лондоні новий науковий літописець вперше опублікував низку статей про внесок українських лікарів і вчених у всесвітню медицину, об’єктивно представив етапи легендарної історії Львівського медичного університету. Підготовлені абсолютно авторські самобутні випуски «Українського медичного календаря» за 2013, 2014 роки, завершується у формуванні такий багатоплановий оригінальний покажчик на 2015 рік.
• Ще 2003 року Ярослав Ганіткевич і його колега з Тернополя Олександр Голяченко підготували нову навчальну програму з дисципліни з належними історико-суспільними акцентами, а 2004 року видали пробним накладом підручник. Його треба було б перевидати, книга стала раритетом. Серед побажань ветерана науки — зробити випуск українського медико-історичного журналу. Горацію належить вислів «В середину явищ». Так вже багато десятиліть самовіддано працює Ярослав Ганіткевич.
