Уже майже три тижні минуло з часу оголошення чергового перемир’я на Донбасі, проте обстріли й локальні бої тривають. Чи не щодня гинуть українські військові. На передовій продовжують ризикувати власним життям військові журналісти. Так, нещодавно в Пісках, що під Донецьком, від вибуху міни загинув відомий український фотокореспондент, співробітник газети «Сегодня» Сергій Ніколаєв. Усе більш нагальною стає проблема відсутності чіткої координації роботи журналістів у зоні бойових дій. Залишаються не вирішеними питання спеціальної підготовки для роботи в умовах збройного конфлікту, а також налагодження взаємодії медійників з силовиками. Про все це «День» говорив з одним із найбільш досвідчених військових журналістів в Україні – кореспондентом «Інтера» Романом Бочкалою. За його плечима Афганістан, Сирія, Конго, Ліберія… Однак, як зізнається сам Бочкала, саме війна на Батьківщині стала для нього справжнім викликом. Як, власне, і для інших колег.
– Романе, хто, на ваш погляд, має готувати військових журналістів в Україні?
– Журналістика – це професія, тому основою має бути саме базова журналістська підготовка. Перш за все, необхідно дотримуватись стандартів – вони загальні для всіх жанрів. Військовий кореспондент має, крім того, бути готовим власне до війни. Зрозуміло, що збройний конфлікт на сході для багатьох колег став першим подібним досвідом – вони не вміють надавати першу медичну допомогу, не відрізняють БТР від БМП й загалом не дуже знають, як поводити себе, щоб, по-перше, залишитись живим й по-друге, професійно виконати свою роботу. Але це питання не лише до вишів, які готують журналістів, – потрібні спеціальні курси. Насправді, вони вже існують, їх проводять волонтери, громадські організації. Позитивні тенденції тут є – можу це засвідчити, мене самого періодично запрошують як лектора й тренера. Існують відомі міжнародні школи з підготовки військових журналістів, наприклад лондонська Centurion. До речі, остання навіть надає послуги дистанційного навчання через Інтернет. Маємо використовувати їхній досвід, адже ми – не перші, хто зіткнувся з такою проблемою. Вчитися треба й можливості для цього є.
– А якщо говорити не лише про практичні речі, а й про концептуальні – як писати про переселенців, про окуповані території тощо. Чи повинна тут бути якась єдина стратегія?
– Звичайно. Передусім ми маємо визначитись з поняттями. Держава повинна сформулювати своє ставлення до цих процесів. Наприклад, вважати переселенців тимчасово переміщеними особами чи людьми, які змінили місце свого проживання назавжди? Чи визнаємо ми, що втратили окуповані території? Адже сьогодні мова йде про створення буферної зони і запрошення миротворців, хоча водночас лунають політичні заяви про те, що ми будемо визволяти Донбас… Таких питань багато. Держава на найвищому рівні повинна сформулювати на них відповіді. А журналісти вже будуть відповідно реагувати. Поки що єдиної стратегії тут немає.
«НЕ ВИСТАЧАЄ ІСТОРІЙ ПРО ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ»
– Чого найбільше бракує в інформаційному просторі, якщо говорити про висвітлення збройного конфлікту?
– Передусім не вистачає людських історій. Надто швидко в інформаційному просторі запанувала статистика, знеособлені повідомлення. Не вистачає сюжетів, в яких на прикладах конкретних людей були б відтворені проблеми, з якими доводиться стикатися переселенцям, мешканцям окупованих територій тощо. Якщо ми говоримо про те, що Україна – єдина, ми не маємо права забувати про людей, які живуть на окупованих територіях, адже країна – це перш за все люди, не лише території. На тому боці залишилися мільйони осіб з українськими паспортами і я переконаний, що паспорти – не єдине свідчення їхньої українськості. Таких людей багато серед моїх підписників та друзів у «Фейсбук». Я отримую від них багато інформації. Наприклад, поки ми з вами говоримо, прийшла інформація з Луганська: «Після двох днів затишшя через Алчевськ на луганську трасу потягнулись камази з живою силою сепаратистів – бачив 100-150 чоловік». Звичайно, такі повідомлення треба перевіряти, я беру до уваги інформацію лише від тих людей, яких знаю давно. Загалом з того, що мені пишуть, можна припустити, що бойовики попри перемир’я й далі намагатимуться захоплювати українські території. Наступними проблемними точками можуть стати напрям Попасна-Артемівськ, Маріуполь, Щастя і Станиця Луганська.
Матеріалів про життя людей на окупованих територіях у ЗМІ дуже мало. Звичайно, ми маємо справу й з цілком об’єктивними обставинами – українські журналісти практично не мають можливості там працювати. Щоб поїхати, наприклад, в Шахтарськ чи Антрацит потрібно звернутися в ДНР й попросити їхню акредитацію, але навіть у такому випадку залишається великий ризик потрапити в полон або просто не повернутися звідти. Коли я працював у Афганістані, Конго чи Ліберії, мені допомагали представники міжнародних організацій. Вони, зокрема, були гарантами моєї безпеки – зустрічали в аеропорту, знаходили безпечне місце для ночівлі й навіть допомагали організувати інтерв’ю. В Україні, на жаль, такої практики поки що немає, адже ні ОБСЄ, ні жодна інша міжнародна організація не здатна впливати на бойовиків.
– Водночас західні журналісти там працюють й не лише ті з них, хто лояльний до «ДНР» / «ЛНР»…
– Річ в тому, що нас, українських журналістів, бойовики сприймають як ворогів і потенційних шпигунів. Крім того, вітчизняних медійників терористи теж викликають відразу і, відверто кажучи, я не певен, що серед моїх колег знайдеться багато тих, хто погодиться з ними співпрацювати. Поки вони ми матимемо справ з терористами й поки градус ненависті триматиметься на високому рівні, я не бачу тут перспектив. У західних журналістів таких проблем немає. Бойовики зацікавлені у тому, щоб представити свою позицію у світових медіа, тому дозволяють їм працювати. Водночас свобода пересування іноземних колег на окупованих територіях також суттєво обмежена. Разом з ними постійно перебувають «фіксери», які контролюють, що можна знімати, а що – ні.
«В ОЧАХ ГЕНЕРАЛІВ Я НЕ БАЧУ У РОЗУМІННЯ ВАЖЛИВОСТІ НАШОЇ РОБОТИ»
– Чи стало журналістам в зоні АТО простіше координувати свою роботу з силовиками?
– На особистому рівні проблем немає. Я дуже вдячний прес-офіцерам, журналістам від Міноборони й військовим, які супроводжують нас й дбають про нашу безпеку. До них жодних питань у мене немає. Але річ в тім, що як військові вони діють лише згідно наказів керівництва, а накази ці часто не є адекватними ситуації. В очах генералів, представників Генштаб я не бачу у розуміння того, що наша журналістська робота – важлива. Для них ми – «комахи», які плутаються під ногами. Це – головна проблема. Щоб потрапити на передову, завжди доводиться з кимось домовлятися особисто. Єдине нововведення – прес-карта АТО. Чудово, що нарешті, майже через рік після початку бойових дій, її запровадили. До речі, отримати прес-карту дуже просто – це можна зробити не лише в Києві, а й в самій зоні АТО, в штабі у Краматорську. Вона звичайно не гарантує журналістові допуск кудись, але принаймні на блокпостах задають менше запитань. Щоб потрапити ж на певний військовий об’єкт, потрібно мати з собою наказ командира сектору. Можливо, це й правильно – я не вважаю, що прес-карта має бути універсальною перепусткою. Адже передусім постає проблема безпеки – не маючи достовірної інформації щодо ситуації в певному районі, можна загинути.
– Коли готуєте свої сюжети, або пишете у «Фейсбук», чи зважаєте на те, що ваше повідомлення може посіяти паніку, призвести до появи депресивних настроїв у суспільстві?
– Це справді важлива проблема, адже паніка – найстрашніше на війні. Журналіст не має права бути інструментом її поширення. Велику роль тут відіграють соціальні мережі. Якщо над телевізійним сюжетом можна працювати тиждень, то там новини з’являються миттєво й люди реагують на цю інформацію відповідно – ніби все відбувається просто зараз. З другого боку, якщо ти поінформований – ти озброєний. Коли російські війська влітку перейшли через кордон і зайшли до Новоазовська, багато хто не хотів у це вірити. Я перевірив інформацію кілька разів, отримав підтвердження від голови районної адміністрації. Водночас прес-офіцер Олексій Дмитрашківський з штабу АТО говорив мені: «Ні, цього не може бути. Рома, ти сієш паніку!» Ми мали доволі жорстку розмову. Я наполягав на тому, що люди повинні знати – хоча б для того, щоб мати можливість виїхати, якщо вони не хочуть жити під окупацією. Я написав про ситуацію у «Фейсбук» й одразу ж отримав багато гнівних відповідей, зокрема й від Юрія Бірюкова. Пізніше ж всі визнали, що ми втратили Новоазовськ… Я переконаний, якщо інформація перевірена, якщо важлива, хоч якою б неприємною не була – її треба публікувати. Але це – виняткові випадки. Найчастіше новини подібного змісту я не публікую. Коли ж ти не впевнений у власних джерелах – краще промовчи.
«ЗРОБИТИ ЯКІСНИЙ МАТЕРІАЛ, СИДЯЧИ В КИЄВІ – НЕМОЖЛИВО»
– Мабуть, ключова проблема тут – недовіра суспільства до офіційних джерел…
– Так буває завжди. На будь-якій війні кожна сторона, наприклад, намагається применшити чисельність власних втрат. Україна – не виняток. На жаль, випадків, коли офіційні цифри розходяться з реальністю – дуже багато. Буває навіть, що військове керівництво знає про те, що певна людина загинула, але її свідомо оголошують зниклою безвісти. Це «покращує» статистику, полегшує суспільне сприйняття та й компенсацію не треба платити… На жаль, такі факти теж є. Журналісту, щоб не потрапити в цю пастку, потрібно їхати на місце події й бачити все на власні очі. Лише тоді ти маєш право закидати щось прес-центру чи штабу АТО. Зробити якісний матеріал, сидячи в Києві – неможливо. Так, до прикладу, я вирішив нічого не писати про Дебальцеве, оскільки не перебував там особисто, хоча інформації отримував чимало.
– Знаю, що паралельно з журналістикою ви займаєтесь також волонтерством. Коли виникла така ідея?
– Журналіст приїжджає на передову, живе разом з військовими кілька днів, а тоді змушений казати: «Ну, все, хлопці – щасливо, тримайтеся…» Виникає неприємне відчуття, ніби ти використав цих людей. Вони ж залишаються там з власними проблемами, залишаються захищати країну й зокрема тебе, твою родину. Журналіст як публічна особа має необхідні ресурси, щоб привернути увагу до певної проблеми. Коли бачу, що нашим військовим чогось не вистачає, то вважаю своїм громадянським обов’язком повідомити про це, адже самі вони не можуть цього зробити. Таким чином я просто використовую власне службове становище, але не задля особистої – задля суспільної користі. Люди постійно передають мені речі, гроші, обладнання. Пакунки приходять навіть з закордону – з Італії нещодавно привезли каву, з Кишиневу надіслали рації. Я радий, що вдається цим займатись – інколи завантажуємо одразу кілька авто. Ми з колегами навіть вирішили зареєструвати власний благодійний фонд – зокрема, щоб не доводилось на блокпостах довго пояснювати, хто ти і звідки.
