Для деяких країн воєнна або політична поразка настільки нестерпна, настільки принизлива, що вони готові піти на що завгодно, щоб перевернути, на їхню думку, несправедливий світовий порядок. Однією з таких ревізіоністських держав був Єгипет, що намірився відігратися за поразку від Ізраїлю 1967 року й повернути собі Синайський півострів. Урешті-решт це йому вдалося, але лише після того, як президент Анвар Садат обрав стратегію миру, здійснивши візит до Єрусалима. Найзловіснішим прикладом, проте, стала Німеччина 30-х років, що цілеспрямовано руйнувала європейський світоустрій, що виник після Першої світової війни.
Історія вчить, що ревізіоністську державу можна поставити на місце двома способами. Їй можна чинити спротив, настільки ж запеклий, як чинили консервативні сили Європи Наполеону 1815 року, а союзники — Німеччині в Другій світовій війні. Або ж вона може досягти межі своєї військової й економічної потужності, як це сталося з Радянським Союзом до моменту його розпаду.
У цей момент у країни є вибір. Вона може, як Німеччина, обрати примирення з міжнародним порядком. Або ж рушити в тому напрямку, що й Росія президента Володимира Путіна, і виробити нову реваншистську стратегію — в даному випадку зруйнувати світопорядок, що склався після поразки Радянського Союзу в «холодній війні».
Хоча Путін, поза сумнівом, є головною рушійною силою цієї стратегії, прагнення України до тісніших уз з Євросоюзом — яке Європа й США в цілому вітали — мало неминуче прискорити її реалізацію. Путін знав, що він може скористатися етно-релігійним розколом України (жителі східних регіонів здебільшого належать до Російської православної церкви та лояльні Кремлю) для підривання цих зусиль. Європа, вочевидь, недооцінила рішучість Росії підтримати свій, на її думку, ключовий інтерес в Україні.
Боротьба за вплив в Україні — це гра, поразки в якій Путин не може собі дозволити. Для Заходу принцип недопустимості силового перекроювання кордонів життєво важливий з політичної точки зору — по суті, це наріжний камінь цивілізованого світопорядку. Але як США, так і Європа чітко дали зрозуміти, що не збираються лягти кістьми за суверенітет України, причому Європа навіть не квапиться наслідувати приклад Америки, що вводить дедалі жорсткіші санкції.
Путін із самого початку взяв гору в кризі з анексією Криму. Тепер, у східноукраїнському Донбасі, він майстерно спонукав розколотий і не бажаючий ризикувати Захід до вибору між війною і пристосовництвом.
Хоча жоден з варіантів не є дуже привабливим, небезпеку війни з Росією неможливо переоцінити. Урешті-решт, обидві можливі сторони в цій війні мають у своєму розпорядженні великі ядерні арсенали. Ось чому сер Адріан Бредшоу, друга людина в керівництві НАТО, нещодавно висловив думку, що про війну можна думати лише в тому випадку, якщо Росія вторгнеться в державу НАТО — крок, на який Путін навряд чи наважиться, навіть при тому, що провокації з боку Росії, зокрема й викрадання людей через кордон, частішають. І навіть у такому разі були б причини для вагань.
Неприйняття війни з боку західних держав саме по собі є джерелом ризику. Відверте ігнорування Росією Будапештського меморандуму 1994 року — в якому вона, США та Велика Британія обіцяли, що поважатимуть територіальну цілісність України, якщо вона відмовиться від власної ядерної зброї, — є небезпечним сигналом для таких ядерних держав, як Іран, Північна Корея, Індія і Пакистан. Вони знають, що якби в України як і раніше була ядерна зброя, то майже напевно вона б досі володіла й Кримом.
Проте, погляди Заходу щодо війни за Україну навряд чи зміняться. А санкцій, незважаючи на збитки, завдані ними економіці Росії, виявилося поки недостатніми для того, щоб зломити волю Путіна. Отже, залишається лише пристосовництво — що, по суті своїй, означає додавання легітимності претензіям Кремля на владу в Україні і, ймовірно, в решті «близького зарубіжжя».
За цього сценарію Росія уникатиме прямого керівництва Україною, але наполягатиме на тому, щоб Україна утрималася від вступу до ворожих блоків і союзів. Як сказав 2008 року обраний тоді президентом Дмитро Медведєв: «Жодна держава не буде задоволена тим, що до її рубежів наближається військовий блок, у якому вона не бере участі». Якщо Захід погодиться з цим критичним моментом, Путін охоче покінчить з нинішньою війною, яку російська економіка з тріском програє.
Але викликана Кремлем криза на цьому не закінчиться. Дійсно, ревізіоністські плани Путіна поширюються далеко за межі України та передбачають «фінляндизацію» інших довколишніх держав, зокрема країн — членів ЄС, таких як Угорщина та Румунія.
Якщо західні лідери хочуть зупинити небезпечне балансування на межі війни, затіяне Путіним, їм треба знайти спосіб ініціювати стратегічну співпрацю з Росією. А саме їм треба розробити великомасштабну мирну угоду, в якій би враховувалися фундаментальні питання глобальних норм безпеки й контролю над озброєннями, через які досі гальмувалася така співпраця.
Звісно, Росія більше не є світовою наддержавою. Але їй як і раніше властиві схильності й особливості великої держави: багата культура й історія, величезні розміри, грізний ядерний потенціал, сильний вплив у всій Євразії та здатність зіграти вирішальну роль у багатьох конфліктах. Будь-яка реалістична великомасштабна угода має це враховувати.
Що ж до України, то тут важко сказати, як просунутися вперед — не в останню чергу через суперечливий досвід буферних держав у минулому. Кайзер Вільгельм II вторгся до нейтральної Бельгії, починаючи Першу світову війну. Гітлер поглинув Австрію та Чехословаччину щойно захотів; але, з другого боку, нейтралітету Австрії після 1955 року було достатньо, щоб задовольнити обидві блоки за часів «холодної війни», і зараз країна є членом ЄС.
Аналогічно, з 1967 року Йорданія була неофіційним буфером між Ізраїлем і арабською рештою світу. Майбутній палестинській державі, хоч би якою вона була, доведеться зайняти ту ж позицію, оскільки Ізраїль ніколи не допустить її вступу до якого-небудь ворожого військового союзу.
План Франції та Німеччини щодо України закликає до створення демілітаризованої зони, що розділяє сили уряду й сепаратистів, а також надання, за висловлюванням президента Франції Франсуа Олланда, «досить сильної» автономії російськомовним східним регіонам. Іншими словами, він виконує бажання Росії про федералізацію України, за якої проросійський схід матиме право голосу в міжнародних справах і питаннях безпеки.
Але не можна розраховувати на те, що цей план зможе стримати ширші ревізіоністські устремління Путіна. Цього можна добитися лише об’єднаними й рішучими зусиллями з боку Заходу.
Проект Синдикат для «Дня»
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ, віце-президент Міжнародного центру миру в Толедо. Автор книжки «Шрами війни, Рани миру: Ізраїльсько-арабська трагедія»
