Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Голос рідного Донбасу

Пісня Дмитра Іващенка «Ой горе тій чайці» як український лейтмотив...
27 березня, 2015 - 12:50
Голос рідного Донбасу
ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Дмитро й досі прописаний у Дружківці, правда, вже довший час живе у Києві. Він навчався і працював у Донецьку, разом із другом Олексієм Донцовим поставив перший український мюзикл «Русалка» у «шахтарській столиці». А тепер пробує свої сили на проекті «Голос країни». «Чому я не маю знати української? Я ж в Україні живу», — всім говорить співак і додає, що хоче бачити справді єдину країну, а не просто порожній лозунг. Він вважає за честь нести голос свого краю по всій країні. Справжній голос Донбасу.

Чому ви вирішили брати участь у проекті «Голос країни» і чому вибрали саме таку пісню для сліпого прослуховування — «Ой, горе тій чайці», що вона означала для вас?

— Я вирішив взяти участь у проекті, бо відчував потребу перезапуску свого творчого життя. Коли я переїхав (вимушено переїхав) до Києва, і мене тут мало хто знав, я розумів, що маю заспівати на всю країну, щоб мене помітили. Інакше не вийде. А де ж саме співати, як не на найкращому шоу нашого сучасного ТБ? А пісня «Ой, горе тій чайці» в моєму репертуарі вже десь дев’ять років...

Як ви познайомилися з цією піснею?

— Я співав її, коли вчився в консерваторії, на конкурсах співав і в моїй рідній Дружківці. Я дуже люблю цю пісню за її глибину. Можна сказати, що я вокально і духовно зростав разом із нею. Її ж виконав на Міжнародному фестивалі в Москві, коли був представником України. Мені це здалося найбільш правильним вибором.

Як на неї тоді відреагували в Москві?

— Прекрасно. Українська пісня від України просто не могла не прозвучати. До того ж тоді ще російсько-українські відносини не були такими напруженими. У моєму досвіді є й протилежний випадок. Якось я виступав у Львівському театрі опери та балету під час культурного обміну Донецьк — Львів. І коли зі сцени оголосили, що ми — колектив із Донецька, нас не зовсім дружньо прийняли. Але коли ми заспівали — нам аплодували, стали говорити про те, що всі ми браття, добре, що завітали, дякували за українську пісню. Стереотипи є всюди. Мені незрозуміло, чому нас питають про те, як ми вивчили українську мову. До речі, коли вчишся на оперній кафедрі в консерваторії, маєш вивчити італійську, а на джазовій — англійську.

Наскільки болісним був розрив із музичним і особистим життям у Донецьку? Що відчуваєте, коли чуєте словосполучення «вимушені переселенці»?

— Я не можу нічого іншого відчувати, окрім болю за людей, що, як і я, поза своїм бажанням залишили все і поїхали шукати  спокійного життя... І нас таких сотні тисяч. Я зрозумів, що до цього не можна бути готовим. Ми роками будуємо своє життя — творче, особисте, суспільне, і нам важко уявити, що раптом усе зникне, все буде зруйновано і т.ін. І ніхто не каже, де брати сили, щоб знову все починати спочатку. Так, в мене було багато цікавих проектів у Донецьку, я займав своє місце в його музичному житті. Що робити, коли це життя доводиться кидати?.. Але мені ще важче через те, що війна розлучила мене із родиною. А моя родина — найцінніше, що у мене є!

Чому так сталося із вашою родиною?

— У Києві моїй сім’ї немає чого робити. А мені потрібно було переїхати в столицю, щоб і далі займатися творчістю і своїм розвитком. Їхати у інший обласний центр не було сенсу — я досяг уже своєї «регіональної планки». Ситуація у країні накладає свій відбиток на будь-яку сферу, а на шоу-бізнесову — тим паче. Звісно, пісня під час війни завжди знайде своє місце. Але розвиток івент-сфери в обласних центрах призупинився — не до святкувань. Натомість моя сім’я вибирала місце, де можна знайти роботу і житло. Хто з родичів зголосився прихистити, до тих і поїхали. Зараз живуть у Сочі. А моя сім’я, тобто близькі родичі — дяді, тьоті, хрещені, — залишилися у Дружківці... Власне, це ті люди, які нас прихистили у себе, коли ми в 1989 році приїхали в Україну, тікаючи від війни в Азербайджані. Ми не могли більше перебувати у місці, де вбивали вірменів — у мене вірмено-українська родина.

Це вже друга війна у вашому 32-річному віці...

— Це жахливо. Мені було сім років, я все пам’ятаю. Але я був малим і не дуже розумів весь той жах, який звалився на моїх батьків. Вони змушені були починати все спочатку — на новому місці в новій країні. Наші родичі оточили нас увагою, допомагали ремонтувати старий будинок, який ми тут купили. А тепер я розумію, наскільки складно було батькам. Я їм дуже вдячний за те, що ми не відчували того...

«ЦЕ ЧЕСТЬ — НЕСТИ ГОЛОС КРАЮ ПО ВСІЙ КРАЇНІ»

Як вас сприйняло музичне і шоу-бізнесове середовище столиці? Над якими проектами зараз працюєте?

— Воно мене досі не прийняло, якщо чесно. А проект у мене наразі один — мій кавер-бенд FRANKIE, з яким я би хотів виступати і надалі. Так, я прозвучав на «Голосі країни», але це було всього два тижні тому. Якщо працювати, а не сидіти і чекати, — результат прийде.

Як у вас складаються стосунки з тренером — Святославом Вакарчуком?

— Ми зрозуміли, що це дуже цікава і глибока особистість, але він тримає дистанцію. Звісно, він не може бути другом для всіх. До речі, про друзів. На першому ж зібранні нашої команди він сказав нам: «Для мене принципово, щоб ви стали друзями. Я дуже хочу, щоб у фіналі, коли залишиться один, його підтримала вся команда». І ми таки стали друзями.

А ще — навіть коли Святослав кудись поспішає, але відчуває, що потрібна ще репетиція, він завжди каже: «Давайте ще раз». Він хоче все довести до ідеального стану. «Нормально» для нас не існує, він — перфекціоніст.

А ви?

— Я також. Можу репетирувати навіть тоді, коли вже не ходить метро — а що робити? Ми ж для цього і зібралися — щоб робити якісний телевізійно-вокальний продукт. Це обов’язок Святослава і моє дуже велике бажання.

Яка у вас мета на проекті?

— Я Славкові якось сказав, що я хочу перемогти. А він відповів, що не треба соромитися. У мене немає зоряної хвороби, це просто творча амбіція. Я знаю, що я можу перемогти. Але також знаю, скільки ще на проекті таких яскравих голосів — ви ще почуєте!.. Мені стільки моїх земляків написали, що подивилися «Голос країни» зі мною! Для мене це честь, честь нести голос від мого краю по всій країні, руйнуючи стереотипи.

«ДОНБАС ПРЕКРАСНИЙ, МІЦНИЙ, ВКРАЙ ВАЖЛИВИЙ РЕГІОН»

Із якими стереотипами, пов’язаними з вашим рідним містом, ви зіштовхувалися у своєму житті особисто? І як вдалося ці стереотипи розвіяти?

— Стереотип №1 — ми не розуміємо української і тим більше не можемо розмовляти українською. Стереотип №2 — ми всі хочемо жити у складі Росії. І ще кілька, які навіть не хочу згадувати. Бо це болісно для всіх нас. Ми не заслуговуємо на таке ставлення. І своїми різними діями я хочу нести цей месидж до українців — Донбас прекрасний, міцний, вкрай важливий регіон, втрата якого для України буде непоправною.

Чи допомагають порозумінню, примиренню сьогоднішні виступи українських співаків на сході? От ви виступали у Краматорську ще в 2011 році. Як реагують жителі маленьких містечок на такі події?

— Для артиста не має бути різниці, чи це велика сцена, чи маленький будинок культури. Всюди глядач має право відчути живу емоцію виступу — то чому я маю комусь співати, а комусь — ні? Я у Краматорську виступав десятки разів, бо я з сусіднього міста Дружківка. Маленькі містечка не зіпсовані цивілізацією. А маленькі містечка сходу звикли важко працювати. А якщо роботи немає — шукати її там, де вона є. Особливо зараз, коли через війну навіть ті містечка, яких вона обійшла, все одно відчувають її.

Які дії мають стояти за словами «єдина країна», щоб це був не просто лозунг?

— Коли ми — переселенці — почали переїжджати до Києва, то відразу ж зіштовхнулися з тим, що донецьким не хотіли здавати житло або для нас воно коштувало дорожче, коли дізнавалися, звідки ми. А ще називають «сепаратистами» — це тяжко сприйняти. Мало хто хоче зрозуміти, як важко переселенцям. І я б не хотів, щоби таке повторилося з якимось іще регіоном, тільки щоб до людей прийшло порозуміння. Досить уже страждань! Ми маємо бути толерантними та чуйними до горя наших сусідів, земляків, українців — тоді й буде єдина країна! Хай тільки скоріше війна закінчиться...

Саме зараз час кардинально змінювати своє життя. Дуже багато моїх знайомих виїжджають за кордон, бо не вірять у майбутнє України. Мені хочеться, щоб наші земляки зрозуміли, — деструктивних моментів у житті може бути немало, але це не привід розвалювати державу. Я бачу саме тут своє майбутнє і розвиток, бо таких перспектив, як в України, не було в жодної країни з пострадянського табору. І я буду щасливий, якщо зможу щось зробити для своєї країни.

Анна СВЕНТАХ, «День»
Газета: 
Рубрика: