Одного разу став згадувати радянських акторів, які пішли з життя, і письменників, передбачаючи, де б вони опинилися, якби дожили до сьогодення. Серед тих, хто підписав акт згоди з режимом Путіна, чи на боці України, яка бореться? Коли за поворотом життя зникають знайомі з дитинства силуети, таке заняття недаремне. Так ми утримуємо час, прагнучи сполучати минуле з сьогоденням, і продовжуємо лінії перерваних доль.
Отже, пливемо хвилями нашої пам’яті і складаємо obituary, як англійці називають список тих, хто пішов від нас. Хто «за», хто «проти» вільної України?
Одні зірки не змушували здогадуватися. Інші — викликали сумніви. Георгій Жжонов, який познайомився з «чорним вороном», як брат ворога народу, то хіба ж він міг залишити автограф внизу прилюдного панегірика на адресу табірних вертухаїв? Чи Володимир Висоцький, який розтратив життя заради того, що «остается добром в прошлом, будущем и настоящем». Важко уявити Володимира Семеновича в лавах кримнашистського племені. Хіба що, не він сам, а якийсь «товарищ Безруков» за дорученням партії зіграє барда на службі режиму. Є серед метрів фігури, як скелі. Жодні вітри змін і плину підлесливості не зсунуть їх положення на вісі добра і зла. Тому вони й стовпи. Уявляю як хтось, на кшталт Суркова, зателефонував би Ф.Раневській із пропозицією взяти участь у підтримці урядових дурниць. «Я схожа на ту, яка мало плавала в унітазі стилем батерфляй?», — напевно перепитала б Фаїна Георгіївна. Бо і за часів, які темніші за нинішні, вміла відповідати клевретам.
Здається, битва з системою, притаманна радянським художникам із перших днів творчого становлення, повинна була прищепити їм любов до свободи разом із імунітетом від торгівлі принципами, як тілом. Василь Аксьонов, який розповів нам про Крим, передбачаючи трансформацію півострова на острів, на літературному крайнебі завжди на місці. Вивіряй за ним курс — не заблукаєш. А вельмишановний Олександр Ісайович Солженіцин, хоч і напівкласик-дисидент, і томів про російське життя мав за душею не менше за Льва Толстого, все ж мерехтить на різних ідейних широтах. То в революційних, то в ортодоксальних. Мабуть, він би міг співпрацювати з Путіним в ім’я імперії. «Могёт быть, могёт быть», — як говорив Аркадій Райкин, який розумівся на витонченому конформізмі, і завжди критикував режим із користю для особистого добробуту. Великий талант у дозволеній сатирі. З поваги до звання героя соціалістичної праці, не зараховуватиму його нікуди. Геній же — парадоксів друг, завжди може змінити рішення.
Десь на рівні Аркадія Ісааковича розмістилися актори, які прикрашали собою кіоски «Союздруку» та колекції старіючих меломанок тієї доби. Князь Андрій Болконський, який згодом став Штірліцом, і П’єр Безухов, який народив ворога для своєї історичної батьківщини. Я маю на увазі В’ячеслава Тихонова та Сергія Бондарчука. Здається, перший був би за Путіна, а другий за нас. В’ячеслав Васильович, сам зізнавався: любив країну Рад і не розумів змін. Можливо, путінський рімейк СРСР, припав би йому до вподоби. Сергій Федорович, хоч і обласканий був системою, але все ж таки українськості не цурався. Якщо, звичайно, не брати до уваги спадкоємство переконань. Його син, Федір Бондарчук, перебуваючи в стані Путіна зі всіма потрухами, підтверджує, що яблуко від яблуні недалеко, або дуже далеко падає.
Найважче було з героями комедій Л.Гайдая, Георгієм Віциним, Євгеном Моргуновим і Юрієм Нікуліним. Усі троє — легенди радянського кіна, а в російському майже не знімалися. Усі троє — зі складними та суперечливими характерами, щодо яких немає одностайності серед тих, хто близько їх знав. Тому не тягнутиму їх до нашого сторіччя на голосування. Інша річ — Андрій Миронов, розумник і блискучий актор. Гадаю, він пішов би за Путіним, злякавшись втратити сцену, яку дуже любив. Анатолій Папанов, упевнений, підтримав би Україну. Прочитав між рядків у російській Вікіпедії (?) Там про всіх відданих режимові акторах написано багато, незалежно від їхнього місця в мистецтві, а про великих — трошки. Мабуть, через те що укладачі Вікіпедії — ру, як і я, впевнені в позиції Анатолія Дмитровича. Порівняйте, тексти про А.Папанова зі статтею про Л.Ярмольника, і афоризм «диявол прихований у дрібницях» знайде несподіваний сенс. Від незначного перейдемо до великого. Інокентій Смоктуновський, величина №1 радянського кінематографа, як зразковий інтроверт, навряд би виявив свої симпатії одній зі сторін. Щоправда, приналежність до плеяди акторів-фронтовиків змушує думати, що з владою він ніколи не був разом. І Євгена Леонова не уявляю таким, що крокує в ногу з кремлівськими бюрократами. Його друг «Афоня», не пішов же ж! Жартую.
Навіщо ж цікавитися переконаннями померлих, якщо вони не можуть їх висловити? — запитаєте ви. І в логічному запитанні — сутність наших мандрівок у часі. Завдяки ним складається шаблон ідеологічного кліше для мертвих і живих. Як свого часу О.Пушкіна записали до пролетарських поетів, а декабристів зробили батьками комуністичних заколотів, так і зараз вчиняють зі значимими фігурами минулого, вносячи їх до російської національної історії, хоча вони належать до радянської, змішаної з різних культур. Та хіба хтось запитував засновника МХАТу В.Немировича-Данченка, уродженця Грузії українсько-вірменського коріння, якій культурі він належить? Ні! Його записали росіянином і радянським діячем театру. Начебто в Москві не можна бути вірменським хлопцем.
З вічного питання п’ятої графи російські публічні інформаційні ресурси, працюють у режимі віялок. Зерна викидаються, а плевели пропонуються читачам, глядачам, відвідувачам. Улюблений мною аргентинський письменник, поет і філософ Хорхе Луїс Борхес відомий світові своєю антифашистською, антикомуністичною та антипероністською позицією. Проте, пропущений через російські, і, на жаль, українські енциклопедичні статті, виявився знаменитий матір’ю-єврейкою, з якою жив під одним дахом до старості і підпадав під її вплив. Так само, як про видатного радянського актора Миколу Гриценка, ви прочитаєте лише плітки про його дружин і пияцтво. Леонід Биков — заслужений артист РРФСР, а вже потім Народний артист України. Чому ж російське артистичне середовище не відважиться назвати обох українськими акторами? Адже той і інший за життя пишалися своїм походженням. Подивімося на проблему з іншого національного боку. Американські енциклопедії пишуть про Володимира Набокова, що він «was а Russian novelist». А російські — «російський та американський письменник». Бо ідейний зміст особи літератора світового рівня не відповідає кліше і посилання на «американськість» — сигнал для офіційної освітньої системи, мовляв, не наша людина. Бориса Пастернака не змогли затушувати в історичних хроніках. Як-не-як нобелівський лауреат, другий після І.Буніна. Довелося писати про нього, як є, включаючи цькування. Але в помсту за вимушений уклін чужакові, російські власники мертвих душ записали прозаїка «Постернаком», пославшись на помилку в книзі синагоги, де було зареєстроване немовля наскрізь єврейських батьків. Ось така дійшлість у пізнанні єврейського коріння російських письменників, і абсолютна зневага до цього коріння, в разі українського та іншого походження. Скажімо, Расул Гамзатов та Чингіс Айтматов — російські письменники, а потім уже адигейський і киргизький.
Тепер зрозуміло, чому ми розворушили пантеон і витягнули на допит з пристрастю небіжчиків. Ми лише скопіювали прийом. Наочна демонстрація технології вербування. Велика машина російської офіційної історії займається цим щодня, перевіряючи небіжчиків на лояльність режиму з пристрастю. Якщо не вдається перевербувати, то приклеюється ярлик, оскільки розстріл уже неефективний. Життєпис Тараса Шевченка викладено під прапором російських націоналістів і Тарасові Григоровичу присвоєне громадянство: «російська імперія». Отже, не лише про Єжова, говорили, що він і мертвого перевербує.