Чекати на прокат українсько-російського байопіку Сергія Мокрицького в українського глядача було достатньо причин. Окрім того, що фільм розповідає про Людмилу Павліченко, одну з відомих у світі українських жінок, і у ньому знялося багато вітчизняних акторів (тут свою останню роль зіграв прекрасний актор Віталій Лінецький), злободенності та історичної пікантності картині додала неоголошена війна Росії проти України.
«Далекого» 2012 року (стільки подій відбулося за останні півтора року, що часи царювання Януковича видаються нам далекою історією), три неповні роки тому, коли почалася робота над проектом «Битва за Севастополь», мало хто міг передбачити, що історія скоро зробить крутий віраж, і це привнесе у сприйняття картини несподівані акценти і смисли. Навіть його назва в українському прокаті працює проти Кремля, оскільки у багатьох асоціюється з незламною Надією Савченко, не кажучи вже про нове для більшості українців сприйняття спільної з Росією історії. Тож тепер український та російський глядач, купуючи квитки на цю біографічну стрічку, дивиться різне кіно. Охоплені імперською ейфорією «кримнашівці», не звертаючи уваги на національність головної героїні, будуть шукати у ньому історичне підтвердження правильності політичного курсу нового кремлівського тирана на повернення «исконно русских земель». Щодо українців, то їх фільм може переконати у протилежному: не усяка земля, де ростуть берізки і де ступала нога росіянина (чи навіть земля, окроплена його «православною» кров’ю), має заїжджому гостеві по праву належати. Бо у тому ж таки Севастополі пролилося ще більше української, татарської, єврейської (можна перечислити всі народи колишнього СРСР) крові.
Так що «Битву за Севастополь», як фільм називається у російському прокаті, я б на місці адептів «Русского мира» у РФ заборонив. Бо в контексті історії про Павліченко російський президент виглядає, як мінімум, невігласом, стверджуючи, що війну з Гітлером СРСР виграв би і без українців...
Знаменита українська жінка-снайпер, про яку ми вже давно повинні були зняти кіно (і без Росії), — лише один із мільйонів прикладів того великого вкладу у Перемогу, який зробив наш народ. А якщо зважати на дипломатичні зусилля Л. Павліченко, зроблені для відкриття Другого фронту, то вклад потомків славних запорожців у знищенні Третього Рейху просто безцінний. Думаю, американських чоловіків до участі у Другій світовій війні певною мірою заохотила знаменита фраза української дівчини, сказана під час прес-конференції у Вашингтоні: «Джентльмени, мені лише двадцять п’ять, і я вже вбила 309 фашистських окупантів. Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?».
Власне, сцени перебування героїні фільму в США (Юлія Пересільд у головній ролі — основна акторська приманка картини), де відважна дівчина подружилася з Елеонорою Рузвельт (Джоан Блекхем), найбільш цікаві, бо у них відображено війну ідей та ідеологій. Однак автори фільму, на жаль, не використали усіх можливостей, які надавала американська епопея героїні для поглиблення змісту картини. Критики уже встигли дорікнути колективному сценаристу «Незламної» за слабкі діалоги. Ми ж зробимо припущення, що однією з причин поверховості діалогів і, відповідно, змісту картини є нерішучість режисера у погляді на історію. Мокрицький зізнався в інтерв’ю, що його серце розділене навпіл між Україною, де народився і виріс, та Росією, де вчився і працює. Якби таку ж нерішучість, таку ж роздвоєність в оцінці подій, яку демонструє режисер, виявила Л. Павліченко, вона б не стала снайпером-легендою.
Мокрицький лише торкається важливих тем радянської історії (перш за все, ціна Перемоги, зневага до людини), але не ризикує в них проникати, щоб дістатися до правди як про саму війну, так і про комуністичний режим. Тому цей пацифістський фільм є спробою догодити усім: патріотам українським і російським, ветеранам і сучасному глядачеві, Сходу та Заходу, врешті історії. Але історія, яка завжди була чи не головним полем битви правди і брехні, компромісів не прощає. І доля України, яка весь час лавірувала поміж різних народів і держав та сприяла фальсифікації власної історії, — зайвий доказ того, що за історичну брехню треба платити досить високу ціну. Зважаючи на тектонічні зрушення, які Майдан приніс у ментальність українців, їх фільм С. Мокрицького, який для росіянина видасться сміливою критикою радянської влади, вже не задовольнить через компромісне намагання видати напівправду за правду. Тому «Незламна» не збирає повні зали, як це зробив свого часу «Поводир».
У війни, звичайно, не жіноче обличчя. І Україні, яка для її синів та доньок завжди була ненькою, війна не личить. Але якщо неньку треба захищати, то українці беруться за зброю і показують світові незбагненні зразки військової звитяги. Це вони робили понад сімдесят років тому у Севастополі, Сталінграді чи Берліні, це роблять зараз на Донбасі. Однак при тому для них завжди лишаються актуальними слова пісні «Обійми» відомого рок-гурту «Океан Ельзи», яка звучить у фільмі: «Коли настане день, закінчиться війна»...
