Про отця Василія Максимовича — протоієрея Лівобережного округу Дніпропетровська — розповідають легенди. Бійці, які воюють у зоні АТО, стверджують, наприклад, що після його молитви з Горлівки зник «Бєс» — відомий терорист Безлер. Українські вояки з добровольчих та армійських батальйонів знають отця Василія добре. Оскільки цей священик УПЦ Київського патріархату дуже часто відвідує район бойових дій на Донбасі — доставляє гуманітарну допомогу і підтримує бійців Божим словом. Не секрет, що капеланська служба в українській армії ще тільки народжується, хоча потреба в ній відчувається вже зараз. З цього приводу самі бійці кажуть: невіруючих на війні немає.
«ЛЮДИ НЕСУТЬ, А МИ ПЕРЕДАЄМО ДОПОМОГУ»
— Отче, що це за історія з вигнанням «Бєса»?
— Мені й самому стало цікаво. Якось мій знайомий подзвонив із зони АТО й каже: пам’ятаєте, як ви недавно читали молитву на околиці Горлівки? Так ось, зайшли до міста так звані православні козаки й вигнали Безлера. Ми, звичайно, напередодні їздили до наших бійців, аби підняти трошки дух. А там є така точка — бійці її називають «Грозові ворота». Дійсно, на горі помолилися, обійшли блокпости, а потім дзвонять мені й кажуть: так сталося, що з Божої милості Безлер з Горлівки зник. Хоча, як знати, хто був кращий, бо почали нам люди розказувати, що козаки витворяють у Горлівці. Тепер замість одного Бєса з’явилось багато «бісенят». Мені доводилося чимало їздити з протестантським пастором Володимиром із «Благої вісті». Бо не тільки наші православні, а й протестантські священики багато працюють у зоні АТО, в тому числі й у плані гуманітарної допомоги. І так по Божому промислу вийшло, що ми поїхали з ним, помолилися, і бог почув ті молитви.
«ІНКОЛИ ХЛОПЦІ КАЖУТЬ МЕНІ: «ВИ РИЗИКУЄТЕ, КОЛИ ЇЗДИТЕ НА ФРОНТ». Я ВІДПОВІДАЮ: «А ВИ ОБРАЛИ ТАКУ ДОЛЮ? Я ЇЇ ТЕЖ ОБРАВ», — РОЗПОВІДАЄ ВАСИЛІЙ МАКСИМОВИЧ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВАСИЛІЯ МАКСИМОВИЧА
— А вас як священиків сепаратисти пускають за лінію фронту до пастви?
— Патріархату не потрібні жертви. На жаль, це небезпечно для життя. Можуть взяти у заручники «на обмін» або вимагають викуп за священиків Київського патріархату, а найбільше — за протестантів. Навіть якщо я би назвався московським священиком, вони дзвонять і дізнаються, чи є в них такий. І тоді полон або — як там Господь вправить. Тому ми привозили гуманітарну допомогу, а люди з Горлівки вже самі приїжджали в Артемівськ маршрутками і забирали сумки та пакети.
У нас взагалі ситуація була важка в Донецьку і Луганську. Владику Луганського і Старобільського поставили на коліна, зробили кілька пострілів, а потім перерізали в «Жигулях» гальмівні шланги і сказали: їдь. Він жив просто під загрозою, не хотів покидати єпархію, лишати мирян без пастирської опіки. Але його попередили: якщо ти залишаєшся і будуть служби, то будемо розстрілювати по одній людині. Тобто тобі наче нічого, а парафіянам — загроза.
— Багато там парафіян залишається?
— Не так багато, але були миряни-українці, які хотіли, щоб церква існувала і вона робила духовну просвіту. Вигнані священики звідти приїжджали до нас, жили в монастирі деякий час, потім роз’їхались Україною. Розповідали, що саме така ситуація: приходили в хату, стріляли і, слава Богу, що він дав їм розуму не вбивати. Ситуація важка і загрозлива для Київського патріархату. І така ж — для протестантів, греко-католиків, римо-католиків. Тільки московську церкву ніхто не чіпає. Ще влітку минулого року ми були з отцем Дмитрієм — головою нашої капеланської служби, там є великий собор, який багатий меценат побудував. Коли наші хлопці з добровольчих батальйонів Курахово і Мар’їнку звільняли, священик утік. Хлопці казали, що дивувалися: чого це, ми ж не будемо чіпати його. А коли зайшли на територію, знайшли зброю, листівки за Новоросію. Можливо, втік через свій страх, бо відчував, що війна є війна. Не знаю, як зараз — повернувся чи ні.
— Як часто ви їздите у зону АТО?
— На жаль, не так часто, як хотілося б. Немає власного транспорту. Якщо їдуть машини, то просимося. До того ж щось треба повезти — не з пустими ж руками їхати. Хоча бійці кажуть: достатньо того, щоб ви приїхали та помолилися за нас. Інколи волонтери возять, але мені якось незручно завжди, бо місце займаю. Добре, що парафіяни відгукуються на прохання настоятеля храму. Люди приносять різне — і продукти, і теплий одяг. Слава Богу, люди наші приймають все близько до серця. Вони несуть, а ми передаємо. По-різному буває. От недавно бійці бензопилу просили, щоб дрова пиляти — таке було прохання. Тож була нагода поїхати на фронт.
— В яких підрозділах та частинах буваєте?
— У 20-му та 43-му батальйонах. Але не буває такого, щоб до одних їхали, а до інших — ні. Трапляється, що допомагаємо Волинському деканату. Вони телефонують і кажуть: ти там ближче, дізнайся, що потрібно. І вже разом із ними їдемо у Горлівку або у Щастя. Слава Богу, наші солдати — це люди, які все розуміють. Буває, що ми залишаємо гуманітарну допомогу, а вони вже зв’язуються між собою і передають речі — кому що більше потрібно.
«БАГАТО ЛЮДЕЙ ХОЧУТЬ СПОВІДАТИСЯ»
— Дніпропетровський волонтер Валерій Гарагуц розповідав, що незнайомі бійці через бороду та зачіску інколи приймають його за священика. Бо на фронті якось особливо відчувається потяг до віри, бійцям хочеться поділитися тим, що на душі.
— Всі ми люди віруючі, всі у щось віримо. Тільки кожний по-своєму називає і бачить того Бога. Так, багато людей хочуть сповідатися, бо сповідь — це те, що у тебе на душі. Сказав другу, побратиму — нібито слабкість проявив. А священику виговорився — тягар скинув. Правильно кажуть, що в окопах невіруючих нема. Є й такі бійці, які просять похрестити. Церква вимагає підготовки до святого причастя. Але для бійців, які кожен день під страхом смерті, робимо виняток. Хоча ми намагаємося забезпечувати їх молитовниками. Патріархія видала спеціальні військові молитовники. Духовну літературу завозимо.
Буквально перед відправкою на фронт три чоловіки з 43-го тербатальйону охрестили. І там — на передовій, в окопах -доводилося хрестити теж. Було б бажання і віра. Дехто навіть у церкві жодного разу до того не був. Мені розповідав один боєць — Микола Йосипович, вчитель за фахом, чуб носить козацький: «Сиджу в окопі й молюся. І нібито щось впало, нахилився — шпиг! Дивлюся — де моя голова була, туди снайпер влучив. Секунда лише врятувала, бо нагнувся». Війна — це війна, вбити можуть кожної секунди, але Бог береже. Звичайно, того, хто звертається до Бога, того й захищає!
— Про що люди діляться, що на душі у бійців?
— Одні хлопці кажуть: я погано до родини ставився, не був хорошим батьком для дітей, не був хорошим чоловіком для дружини. Той — не мав патріотизму, той — не був віруючим. Звичайно, кажуть і про те, що доводиться вбивати, це не секрет, адже це — війна. І від цього важко на душі хлопцю. Він розуміє, що це — гріх, і церква теж каже, що це — гріх. Але ж це — ворог, агресор. Якби це не був агресор — церква наша не підтримувала би бійців.
Я так і мирянам кажу. Вони питають: батюшка, а чого ви туди їздите? Там війна, а ви — священик. Я їм кажу: я ж не воюю, в руки зброю не беру. Якщо, наприклад, наші хлопці пішли б у Бєлгород або Ростов-на-Дону, я би на весь голос кричав, що ви є окупантами й загарбниками. Як каже патріарх Філарет: у минулу війну ми вбивали не німців, а фашистів, тих, хто прийшов загарбати. На небесах Михаїл Архангел виступив проти диявола. Його зображають із мечем, він захищає справу Божу. Так і воїн — він захищає свою сім’ю, свій дім. Інколи хлопці кажуть мені: ви ризикуєте, коли їздите на фронт. Питаю їх: а ви обрали таку долю? І я її теж обрав!
— Чи є представники капеланської служби у військових частинах?
— Для цього треба мати спеціальну підготовку. У нас є священик — він колишній десантник. Бійці ставляться до нього з повагою. Адже це не просто священик, а колишній військовий, як свій. Своя психологія має бути, вимоги трохи інші. Бо вони жертвують своїм життям. Господь каже: немає більшої любові, як покласти життя за ближнього свого. Хто може це на себе взяти — добре. В Марянці ми попали під вогонь. Ну, слава Богу, лише дві дірки в машині було, лежали на животі. Скажу, що все непросто. Але я так вихований батьком, що патріотизм, Бог і Україна — такі засади мають бути.
«ЛЮДИ ЗАРАЗ ІДУТЬ ДО НАС ОХОЧЕ»
— Скільки тут парафіян?
— У Дніпропетровську взагалі орієнтовно 10 тисяч вірних. Люди зараз ідуть до нас охоче, особливо у зв’язку з останніми подіями. Багато людей приїжджають до нас на околицю з міста і розповідають: ми ходили до московської церкви, але зараз нам не подобається їхня пропаганда за «русский мир». Ми за мир також, але не «русский». Це те, що кажуть люди.
— Недавно УПЦ Київського патріархату збиралася будувати кафедральний храм у Дніпропетровську. Чи просувається справа?
— Ще минула влада виділила нам земельну ділянку в парку Воронцова. Але через складну ситуацію в державі поки що не будуємо, хоча з мирянами працюємо активно. Взимку ми привозили з Красногорівки дітей на Різдвяну ялинку, облдержадміністрація допомогла з квитками у театр. Багато батьків своїх дітей не відпустили. Ми там інформаційну війну, на жаль, програємо повністю. Телебачення українського на звільненій території немає, радіо немає. Навіть солдати не отримують інформації. Слава Богу, є Інтернет. Але коли наші хлопці їдуть — кажуть: «каратели поехали». Хоча наші бійці допомагають людям дровами, городи копають. Де наші працюють, вони швидко звикають.
У нас біда знаєте яка? Зазвичай пишуть та розповідають, що вбивають солдатів, усе в армії погано — армія бідна й голодна. Покажіть позитив: що солдати міцні у вірі, готові й без зброї йти у бій. Дух показуйте! Покажіть, як солдати допомагають місцевому населенню. Це все є, я на власні очі бачив.
Мене взагалі дивує: ми чомусь Берестейську битву святкуємо, хоча це поразка була. Чому не перемогу під Батогом чи під Пилявцями, під Жовтими Водами, під Корсунем? Бій під Крутами — герої, але це ж поразка. Що ми самі закладаємо в голови? Треба це усвідомити. Церква вшановує не тільки мучеників, але й їхнє торжество. Є горе, але є й радість. Я не можу вмикати телевізор, бо немає жодної радості, а люди хочуть позитиву. Коли люди це кажуть, я їм раджу взагалі не дивиться новини. Армія у нас зараз вже не та — одягнуті, взуті, не те що спочатку було, і хлопці рвуться до бою. Це вже, умовно кажучи, не 1941 рік, а вже 1943 — 1944-й. Буде й перемога!
