Деякі критики стверджують, що через її «екзотичну», «казково-ліричну» зовнішність та великі темні очі їй треба було народитися трохи раніше, в епоху німого кіно. На її творчому доробку понад 40 ролей у кіно і понад 50 — у театрі. Вже більше 45 років Лариса Валентинівна віддано служить Київському театру ім. Лесі Українки. Але Лариса Кадочникова достойно зайняла нішу першої актриси українського поетичного кіно.
КОЛЕГИ
— Хто серед акторів був для вас кумиром?
— Кумиром досконалості акторської майстерності для мене був Інокентій Смоктуновський. Вражала його особлива легкість, глибокий трагізм, імпульсивність. Довгий час еталоном захоплення як особистістю для мене був Олег Єфремов. Він любив усіх акторів і вважав їх своїми дітьми. Теплі дружні стосунки у нас були з Євгеном Євстігнєєвим, який володів надзвичайним акторським талантом від Бога. З якою легкістю він імпровізував... Коли Євген грав Короля у виставі «Голий король», актори, які були незайняті у цій сцені, збігалися за куліси, щоб подивитися на його неперевершену і щоразу нову гру.
Останнім часом для мене прикладом акторської досконалості був Богдан Ступка (він був моїм партнером у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»). Вважаю, що роль Ореста була однією з його перших успіхів у кінематографі. Я завжди уважно слідкувала за його творчістю і найбільше вражена його останніми кінороботами. Особливо у фільмі Олега Погодіна «Дім». У Богдана були надзвичайні очі, шкода, що я раніше цього не помічала. Саме погляд диктував характер його персонажа. Досягаючи щоразу нового вікового рубежу, Ступка все одно вмів залишатися героєм. Чи то головна роль, чи це епізод — він завжди був у центрі уваги за рахунок погляду, міміки, голосу, пластики. Перед нами поставала щоразу нова людина, інший характер і сучасний герой. Це ювелірна акторська майстерність, техніку творення якої я навіть не розумію. Його смерть стала для мене трагедією. Він настільки був потужною глибою, легендою нашого часу, що разом із ним, на мою думку, відійшла якась частина культурної і мистецької епохи. У нас з ним були чудові особисті стосунки. Останнім часом він рідко відповідав на телефонні дзвінки, але якщо вдавалося додзвонитися — без жартів ніколи не обходилося.
Шкода, відходить моє покоління, близькі мені люди, з котрими так важко розлучатися: Богдан Ступка, Костянтин Степанков, Борис Хмельницький, Михайло Козаков... З Борисом Хмельницьким у нас були такі тісні дружні стосунки, як бувають у дівчат-подружок. Коли б я не приїжджала до Москви, він мене зустрічав, підвозив на машині, влаштовував до готелю, водив до ресторану. Особливо я запам’ятала той час, коли ходила з ним на відкриті репетиції «Гамлета» Юрія Любімова до Театру на Таганці. Ю. Любімов одразу привчав своїх акторів до глядацької уваги і реакції. Актору потім набагато легше грати на прем’єрі. Зали під час репетицій постійно були переповненими. Борис познайомив мене з Володимиром Висоцьким. Володимир з Борисом були схожі за такими рисами характеру, як правдива доброта, щедрість і відкритість. Зараз такі якості нечасто зустрінеш.
Теплі спогади залишилися про Івана Миколайчука, з яким я знімалася у чотирьох фільмах. Надзвичайно красивий, талановитий і розумний чоловік, але досить закритий у собі. Його герої — філософи. Івану було тісно в рамках акторської професії, тому він писав сценарії, знімав фільми. Його вже немає 25 років, я досі не можу повірити, що він пішов з життя.
Доля зводила мене з чудовими людьми. Мені пощастило познайомитися і зніматися разом з Євгеном Євтушенко у фільмі «Зліт» Сави Куліша. Євтушенко настільки потужна особистість, він — як окрема повноцінна «держава». Як Євген читає свої вірші... погляд не відведеш. На його концерти потрапити було просто неможливо, та одного разу я мала таку можливість. Аншлаг був неймовірний, динаміки навмисне виставили на вулицю, щоб натовп, котрий не потрапив до зали, мав можливість почути поета. Жінки, які були у залі, просто ридали... Євген підкорював публіку одним поглядом, словом, жестом. Він постійно знаходився у стані закоханості, його «музи» часто змінювали одна одну, залишаючи після себе цілі збірки написаних ним віршів.
РЕЖИСЕРИ
— Ви працювали з багатьма знаменитими режисерами. Хто найбільше вразив і запам’ятався?
— Усі режисери, з якими я працювала, по-своєму цікаві й неординарні особистості. Знаковою особистістю у своїй творчості вважаю Михайла Резниковича. Найбільшим досягненням — створені разом з ним ролі Лариси Огудалової з «Безприданниці», Ольги Кніппер-Чехової з «Насмішкуватого мого щастя», Дездемони з «Отелло» та Гвендолен з вистави «Як важливо бути серйозним». З Резниковичем як з режисером нелегко працювати. Але якщо ти його розумієш і чітко виконуєш завдання, не копіюючи його, а пропускаючи через себе, — у тебе вийде хороша робота.
З режисером Юрієм Аксьоновим я працювала у трьох виставах — «Ревізор», «Останній палко закоханий» і «Квартет». Він точно відчуває автора, знаходить і витягує у кожного щоразу нову якість, рису. Особливо задоволеним він ніколи не був, постійно зауважував, що ще треба допрацьовувати, шукати, але жодного разу не ображався, не сердився, не кричав. Я створила з ним три великі, цікаві і кардинально відмінні одна від одної ролі. Його вистави користуються шаленим успіхом, зали завжди переповнено.
Захоплююче і незвично було працювати з Романом Віктюком. Він за власною системою працює з актором. Віктюк зовсім відмовляється від усталеної техніки, пропонуючи власну — емоційно-чуттєву. На сцені його інтригує трикутник «чоловік-жінка-секс». Але для втілення він обирає не вульгарні прийоми, а витончені театральні — символічні, пластичні та акустичні. Роман навчав актрис, як жінка по-жіночому має рухатися, жестикулювати, говорити, навіть дихати. Він прихильник чіткої партитури ролі, тому відшліфовував внутрішню емоційну лінію персонажа до найменшого штриха. І хоча мої ролі у виставах «Священні чудовиська» і «Дама без камелій» були досить невеликими, увага на них зосереджувалася не менше, ніж на головних. Вважаю, що робота з таким майстром була для мене великим досвідом.
Досить хороший досвід роботи був з Едуардом Митницьким. У нього також свій підхід до вибудовування образу персонажа, більше внутрішньо-психологічний. У виставі «П’ять пудів кохання» я грала епізодичну роль, але вона була чітко окреслена, продумана, і персонаж з’являвся протягом усієї вистави.
Щодо режисерів кіно, то Сергій Параджанов спершу мене зовсім не вразив — він був досить кумедної кавказької зовнішності. Для мене ж ідеалом тоді був Олег Єфремов, тому важко було з ним когось порівнювати. Параджанов та Юрій Іллєнко зіграли вирішальну роль у моєму житті, адже я зробила вибір на користь України. Пригадую, коли ми приїхали в Карпати на зйомки фільму «Тіні забутих предків», мене так все захопило: атмосфера гір, шалена енергетика і краса природи, менталітет людей, їх «співуча» мова. Я літала на крилах любові і закоханості, забувши метушливу Москву та улюблений театр «Современнік». Зйомки були вражаючими, і я відкрила Параджанова з другого боку: як патріота, філософа та майстра своєї справи.
Також цікаво було працювати з Олегом Біймою. У нього потужно налаштоване внутрішнє відчуття та інтуїція, уміння точно направляти актора у необхідне творче русло. Цими якостями Олег дещо схожий на Артура Войтецького. Коли Артур запросив мене на зйомки фільму «Історія одного кохання», я спершу злякалася, адже він знімав лише московських акторів. Я була ошелешена його запрошенням і боялася його підвести. Але завдяки чудовому вмінню спокійно, неспішно й м’яко працювати з актором, у нас все вийшло. Гастролі Театру імені Лесі Українки у Москві співпали з прем’єрою фільму. Мене впізнавали на вулицях, говорили компліменти, дарували квіти. Войтецький планував зі мною і Ступкою в головних ролях зняти фільм про Тев’є-молочника, але шкода не встиг.
— У чому полягає ваш секрет молодості і щастя?
— Необхідно жити без заздрощів і постійно закохуватися. Звичайно, це досить важко, коли у тебе є сім’я. Але любов — вона лікує всі хвороби, омолоджує, надає сили і натхнення. Необхідно бути добрим, позитивним, з головою занурюватися в хороші книжки, але не замикатися в собі, а найголовніше — більше спілкуватися з друзями, берегти і цінувати ці стосунки.
