Відгук на статтю Анатолія Ціпка «Анігіляція...», («День», № 72-73 від 24 квітня 2015 року)
Ця стаття досить змістовно роз’яснює, що ж відбувається в нашій країні за останні десятиріччя, чому ми живемо від кризи до кризи, ніби в зачарованому колі різних бід і негараздів, які причинно-наслідкові зв’язки вихопилися наперед і тримають нас у своїх міцних обіймах. Звичайно, будувати плани легше, ніж їх здійснювати, особливо такі масштабні, як суспільно-політичні перетворення. Згадаймо погрози засновників комуністичної теорії, що пролетаріат завоює весь світ, і до яких чисельних людських жертв призвела ця утопія.
Україна отримала від Радянського Союзу органи державного управління, лише окремі з них, наприклад військове міністерство, довелося створювати заново. Треба було не тільки поміняти вивіски, а й наповнювати національним змістом всі ці структури згідно з набутками українського народу, його звичаями і традиціями та обрати єдино правильний дороговказ — будівництво національної держави. Хто повинен очолити всі ці реформування? Перш за все керівництво країни. Проте минає рік за роком, а ми і досі ходимо в «російському одязі».
Одним із обов’язків держави є захист її територіальної цілісності, для цього є органи управління, збройні сили. В протилежному випадку там, де не надають уваги утриманню власної армії, доведеться утримувати чужу. Мовлено стисло й одночасно дохідливо. Так само й із ідеологією. Якщо держава не має своєї власної, то їй накинуть чужу. Але як це визначити, чия вона, в чому це виявляється, чим своя і чужа різняться? В армії це одразу видно — за форменим одягом, розпізнавальними знаками, озброєнням, хоч знаходяться й хитруни все це приховати, та надовго не вийде. А в ідеології які мірки застосовують, що треба знати, до чого прискіпливо придивлятися? Найголовніша прикмета — будь-яке приниження, применшення, відсторонення від власної ідеології означає посилення й зміцнення іншої, є загрозливим для своєї мови, культури, церкви, призводить до розмивання і витіснення своїх давніх звичаїв, правил, традицій. Якщо порівнювати, то зі здачею своїх позицій без бою. Часом лунають заклики взагалі відмовитися від ідеології, облишити й роздуми про неї, мовчазливо відмежуватися, щоб не мати зайвих клопотів. Це хитромудрий витвір з метою маскування, і він теж поєднується з чужинецькими впливами. Проте держав без ідеології не існує, кожна має свою, це її напрямок дій, повсякденні зусилля до здійснення чітко визначених завдань і прагнень.
Національна ідеологія у нас є, це надбання нашої історії, але вона все ще перебуває на узбіччі вітчизняного розвитку. Вперед виривається інша, захопивши перевагу й міцно тримаючи багатьох у своєму полоні. Яка ж саме? Ідеологія наживи і неправомірного збагачення, вона стала ніби нашою візитною карткою. Це гальмує наш розвиток, на що вказують представники інших країн та міжнародних організацій. А що ж національна ідеологія? Вона в наших думах і прагненнях, коли ж набереться сили і пробудиться у нас державне мислення, турбота за все суспільство, а не окремих людей чи угруповань.
Нині головне — перебороти розчарування від невдач і безладу, не припускати, що все вже втрачено, країну пограбовано, немає сил і нікому щось змінити. Ні. Ми є, і поки що на своїй землі. Український характер, важливими рисами якого є правдивість і вчинки по совісті, проявляється і в цій штучно створеній каламуті порожніх обіцянок, безвідповідальності й безкарності. Треба постійно пам’ятати, що ніхто, крім нас самих, не збудує нам національну державу, яка б посіла гідне місце серед цивілізованих країн світу.
