Накал передвиборчої кампанії змушує політичні партії або окремих кандидатів неабияк вивертатися. Їхні дії та заяви часто мають несподіваний характер, навіть дивують. Із останніх новин. Олександр Мороз нарешті (через шість років) визнав, що припустився помилки як лідер СПУ, утворивши 2006 року коаліцію з Партією регіонів і комуністами. Нагадаємо, після такого кроку соціалісти остаточно втратили підтримку громадян. Мороз, який сьогодні балотуватиметься по мажоритарному округу на Київщині, просить «вибачення в однопартійців і тих, хто покладає надії на нашу партію». Як бачимо, вибори роблять дива. Тим часом лідер «Свободи» Олег Тягнибок обіцяє не співпрацювати з регіоналами та комуністами заради посади спікера парламенту; опозиційний депутат Олександр Третьяков уже шукає союзників у майбутньому парламенті, сподіваючись обратися по одному зі столичних округів; архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій агітує парафіян за кандидата від Партії регіонів Анатолія Юхименка, а на Одещині посаду голови окружкому за поданням НУ-НС отримав депутат Роздільнянської райради від Партії регіонів Павло Ліпнягов. Днями ЦВК утворила 225 окружних виборчих комісій (ОВК), а також затвердила їхній керівний склад.
Ну й на останок — кричуща інформація. У Новограді-Волинському на Житомирщині невідомі побили представників громадянського руху «Відсіч» за розповсюдження листівок проти спікера Володимира Литвина. Як повідомляє сайт руху, в листівках було написано про те, що Литвин підписав «мовний» закон, і за нього не слід голосувати в мажоритарному округу в Новограді-Волинському. Як стало відомо завдяки відзнятому активістами відео, одним із найактивніших нападників був депутат обласної ради Петро Литвин — рідний брат спікера Верховної Ради Володимира Литвина. Він забрав у активіста листівки, які той тримав у руках, намагався зняти з нього рюкзак, а також спробував забрати камеру в однієї з активісток. Викликані на місце працівники міліції запропонували активістам пройти до відділку й написати заяву на своїх кривдників. Однак у міському відділі міліції Новограда-Волинського потерпілим не хотіли видавати реєстраційного номера. Нагадаємо, два місяці тому в рамках кампанії «Помста за розкол країни» аналогічні заклики, чому не можна голосувати за Адама Мартинюка, були розповсюджені в Волинській області. Тоді міліція також затримала активістів руху «Відсіч».
Нижче пропонуємо вашій увазі матеріали про перебіг передвиборчої кампанії на Харківщині, Тернопільщині та Рівненщині.
РІВНЕ
Святослав ДУБОВ: «На минулих виборах до органів місцевого самоврядування регіонали здобули дуже хороший результат не через власні заслуги, а через роз’єднаність опозиції»
Передвиборча агітація в Рівненській області розпочалася ще минулого року. Особливо активними були представники Партії регіонів, які, очолюючи керівні посади в області, «підкуповували» виборців так званими досягненнями краю. Проте основна приманка не у словах, а в цілком конкретних справах — фінансування певних проектів, цікавих для потенційного виборця, наприклад церков і доріг.
У парламенті шостого скликання Рівненщина має п’ять своїх представників. Після 28 жовтня до народних депутатів, імовірно, потрапить більше. Зокрема, завдяки п’ятьом одномандатним округам. На цих парламентських виборах на Рівненщині передбачають перемогу об’єднаної опозиції, проте найзапекліша боротьба розгорнеться у 152-му окрузі з центром у Рівному. Досі залишається невідомим, чи балотуватиметься в народні депутати чинний міський голова Рівного Володимир Хомко. За право бути в сьомому скликанні йому доведеться поборотися із власником Рівненського льонокомбінату Олегом Червонюком, представником «Свободи» Олегом Осуховським та нинішнім заступником голови облдержадміністрації Олексієм Губановим, якого висунула Партія регіонів. Швидше за все, до компанії долучиться Віктор Матчук, який десь із місяць тому зняв із себе депутатські повноваження.
Цікава ситуація складеться і на 154-му одномандатному окрузі. Нинішній голова Дубенської районної державної адміністрації Данило Корилкевич розпочав свою передвиборчу агітацію ще з початку цього року. За допомогою благодійного фонду він профінансував ремонт та будівництво кількох церков, що закріпило за ним авторитет щедрого і доброчесного кандидата. А нещодавній його вихід із фракції Партії регіонів та самовисування — хороший піар-хід перед виборами. Це дасть змогу йому захопити частину тих виборців, які після ухвалення мовного законопроекту відмовилися б проголосувати за нього як представника Партії регіонів. Основний опонент Данила Корилкевича — опозиціонер Валентин Королюк. Кілька днів тому він оприлюднив лист до голови Дубенської райдержадміністрації з проханням залишити свою посаду, а після цього оголосив пресі, що йому та його сім’ї погрожують.
Два нинішніх народних депутати — Сергій Кошин та Микола Шершун підуть на вибори від 155 та 156 округів відповідно. Швидше за все, вдасться побачити наступного року і депутата від фракції «Батьківщина» Юрія Прокопчука.
Як розпочалася передвиборча кампанія на Рівненщині та які її результати слід очікувати, ми запитали у керівника інформаційного відділу Рівненської обласної організації «Комітет виборців України» Святослава ДУБОВА:
— Найцікавіше буде спостерігати за рівненським округом. Олег Червонюк, Віктор Матчук, Олег Осуховський та Володимир Хомко — це переважно одного рівня кандидати. Хоча постать нинішнього мера досить цікава. За нього рівненчани віддали 60% своїх голосів як за міського голову, проте складно сказати, як за нього голосуватимуть як за народного депутата. Це різні політичні категорії. Можливо, рівненчани не проголосують за нього лише тому, що не захочуть втрачати свого міського голову.
Найбільше шансів потрапити до парламенту за виборчими списками має кандидат від об’єднаної опозиції Юрій Прокопчук, який займає 78-ме місце. Теоретично міг би пройти і Вадим Сидорчук, який посідає 94-ту позицію у списку опозиції. З Партії регіонів прохідне місце має Юрій Благодир. Проте його 106-та позиція забезпечить можливість потрапити до парламенту, лише якщо «регіоналам» вдасться набрати достатню кількість голосів або хтось із його колег відмовиться від посади чи піде працювати в яке-небудь міністерство. Загалом прохідне місце має представник «УДАРу» під номером 18 Віталій Чугунніков. Гадаю, цього року до парламенту потраплять і представники «Свободи», проте 31-ше місце Олексія Бучинського навряд чи дасть змогу йому пройти. Щодо висуванців із інших партій, то у них шансів потрапити до парламенту немає.
Багато кандидатів у народні депутати займаються своєрідним непрямим підкупом своїх виборців. Наприклад, Василь Яніцький, який балотуватиметься від 155-го округу, як і Данило Корилкевич, активно використовує благодійний фонд «Наш край». Конкуренти Корилкевича — Сергій Костючко та Валентин Королюк проводять масову агітацію, організовуючи різні заходи, особливо концерти. Микола Шершун дуже часто їздить у свій 156-й округ, відкриваючи мости, сільські дороги. Його опонент Микола Кучерук також не відстає — нещодавно для Костополя організував День міста. Анатолій Юхименко, який ітиме від 153-го округу, останніми місяцями постійно їздить у Гощанський район, обіцяючи людям покращити благоустрій сіл. Місцеві кандидати в депутати також охоче роздають різні подарункові набори виборцям, особливо ветеранам.
На щастя, поки що не було ніяких фактів залякування. До нас постійно звертаються зі скаргами, що на державних працівників чинять адміністративний чи психологічний тиск, вимагаючи проголосувати за певного кандидата або позбирати підписи за провладну партію. Проте жоден зі скаржників не погодився офіційно заявити про такий тиск. Зрештою, все залежить від самої людини — піддасться вона чи ні. Змусити її голосувати чи працювати на якусь партію не можуть. Проте якщо люди відмовлятимуться говорити офіційно, таке використання службового становища повторюватиметься від виборів до виборів по замкненому колу.
Прогнозовано, що найбільше голосів на Рівненщині набере об’єднана опозиція, проте Партія регіонів не відставатиме. На минулих виборах в органи місцевого самоврядування «регіонали» здобули дуже хороший результат в області. Як на мене, не через власні заслуги, а через роз’єднаність опозиції. Цього року їм доведеться важче, але все ж вони свої відсотки наберуть.
Найцікавіше розпочнеться з вересня, коли загостриться боротьба між основними кандидатами, коли буде видно так званих технічних і почнуть утворюватися дільничні виборчі комісії.
ХАРКІВ
Юлія БІДЕНКО: «Опозиційні штаби не мають можливості проникнути в інфопростір»
Юлія Біденко — кандидат політичних наук, тренер членів комісій для виборчих кампаній із питань законів голосування, проаналізувала для «Дня» проблеми опозиції в Східній Україні і, зокрема — в Харкові.
— Не так давно в медіа прозвучала репліка про те, що на Сході України немає штабів опозиційних партій. Чи можна з нею погодитись?
— Дивлячись що називати штабом. Якщо в офісі сидить три особи, колишні студенти, які моніторять пресу і вигадують якісь проекти — то такі «штаби» є, вони самі так себе називають. Та якщо ми говоримо про розширену діючу структуру, яка перебуває в координації з вищими й нижчими ланками, то тут у опозиції, звісно, проблеми.
— Які штаби опозиції діють на Харківщині?
— Більш-менш активно діє штаб «Батьківщини», її структура частково збереглася ще з часів Авакова. Сформувався штаб партії «УДАР», але він недостатньо потужний інтелектуально й професійно. Якщо Кличка активно підтримують у Центральній і Західній Україні, то на Сході у них немає розгалуженої організації, через яку вони можуть працювати з населенням. І плюс — немає яскравих осіб, які ототожнювалися б із цією партією. Туди намагалися включити пару відомих осіб, але по Харкову це незначні люди. Складно говорити про те, що це повноцінний штаб. Він не покриває місто, відсутні районні приймальні в багатьох місцях, немає мережі активістів. Це молоді люди, які працюють на кар’єрному або фінансовому ентузіазмі, задовольняючи свої амбіції. Схожа ситуація з партією «Нова політика», яка щойно почала про себе заявляти. Її очолює доволі відомий харків’янин Володимир Семиноженко. Але вони не представили знакових кандидатів, і не можна говорити про те, що у них багато ресурсів.
— Як ідуть справи у «Нашої України»?
— «Наша Україна» розвинена в Харкові дуже слабо. Лише 2004 року було створено нормальні штаби, пізніше районні організації згорнулися. Якщо ми говоримо про партійний список, то до першої двадцятки входить лише племінник колишнього президента, Ярослав Ющенко, решта стоїть доволі далеко, на явно непрохідних місцях. Є штаби у «Фронту Змін» — але в масштабі міста, а не області. Колись позицію лідера цієї політичної сили на рівні області зайняв доволі відомий бізнесмен Олександр Давтян. А, як відомо, багато бізнесменів, які очолюють політичні сили, не вважають за потрібне проводити різко опозиційну політику, тому що це ставить під удар бізнес. Під час президентських виборів, коли претендентом ішов Арсеній Яценюк, у них був великий штаб. Але далі тримати цих людей, зберігати партійні структури і розвивати їх на місцях не було ні бізнес-інтересу, ні ідеологічного інтересу. Не було потрібного фінансового підживлення з Києва. Пройшовши в необхідні ради на місцевих виборах 2010-го, «Фронт Змін» практично згорнув свою діяльність. Наразі вони намагаються розгорнутись, але при цьому виникають внутрішні організаційні проблеми. Основна проблема Харківського «Фронту Змін» полягає в тому, що вони перебувають не в одній партійній лінії з Києвом. Наприклад, об’єднавшись із «Батьківщиною» на рівні Києва, місцеві партійні функціонери не можуть домовитися про потрібний поділ повноважень, розподіл авторитету і про спільні дії.
— Можете в цілому охарактеризувати ситуацію зі штабами опозиції на Сході України?
— Проблема опозиційних штабів у Східній Україні в тому, що вони не можуть забезпечити інформаційної підтримки своїм кандидатам. Вони перебувають у повній залежності від реклами та медіа-політики киян і сподіваються лише на неї. У Донецьку, Луганську й Харкові практично відсутні місцеві опозиційні канали. І у людей, які могли б стати більш-менш яскравими кандидатами, просто немає можливості проникнути в інформаційний простір. Про них ніхто не знає, ніхто не чув. Канали, які тісно пов’язані з провладними структурами, ведуть свою інформаційну політику, не запрошуючи цих людей для обговорення гострих політичних питань. Влада займає й рекламні площі — ті ж самі бігборди вже зайняті або орендовані. Плюс відсутність доступу до людських ресурсів, до інформаційних баз, створення паспорта району — те, що робиться районною адміністрацією — це для опозиційних штабів недоступно, вони вимушені діяти всліпу. Опозиціонерам складно роздобути той самий список пенсіонерів або людей, які мають особливі потреби, аби надати їм адресну допомогу, чим так успішно за допомогою гречки займаються деякі мажоритарники або партії, маючи списки людей, що перебувають на соціальному обліку — малозабезпечених, інвалідів. Опозиціонери не можуть нормально звернутись ні до медіа, ні до бізнесу і сподіваються на те, що партія пройде в цілому по Україні, і харків’яни в списку «проскочать» у Верховну Раду. Багато хто з них веде свою активність на рівні громадських організацій, інтернет-майданчиків, стає блогерами — вивішують документи про порушення з боку їхніх конкурентів. Але у них фактично немає можливості вийти до широкої аудиторії, інтернет-ресурс не дає такого припливу голосів, які стали б критичними і дозволили переламати ситуацію, як телебачення.
— Є якісь проблеми, характерні саме для Харкова?
— Звичайно. Чому харківська Об’єднана опозиція не розгортає активної діяльності? Тому що на них покладено всеукраїнську місію постійно привертати увагу до проблеми ув’язнення Юлії Тимошенко. Практично весь партійний офіс, усі прибічники зайняті в тому, аби створювати масові протести і реагувати на новини, які надходять із Качанівської колонії. Вони більше зайняті своїм вкладом у всеукраїнський і міжнародний імідж Юлії Тимошенко, ніж локальною кампанією на місцях — проведенням зустрічей із виборцями, розробкою чіткої програми для певного округу. Це мінус, тому що штаб фактично обезголовлений у зв’язку з відсутністю Арсена Авакова. З одного боку, немає мови через відсутність каналу, з іншого — постійна зайнятість іншими питаннями негативно впливає на виборчу кампанію.
— Чи можна вважати Харків якоюсь мірою «дзеркалом» Східної України?
— Харків не є в повному розумінні «дзеркалом», оскільки тут, порівняно з тим же Донецьком і Луганськом, електоральна більшість Партії регіонів не є абсолютною, тобто — не на рівні 70, 80, 90%, як в інших областях. Хоча Харків, звісно, є знаковим для Партії регіонів. Щойно їхній рейтинг починає тут падати, це свідчить про загальні проблеми. Харків є індикатором всеукраїнських настроїв для партії влади. І, крім того, в Харкові підтримка опозиції коливалась від 8% до 20%, залежно від округу й року. В інших містах Східної України такої підтримки не було. Якщо говорити про штаби опозиції, де проводиться масова кампанія з рівнозначним реальним єдиноборством партій, програм і кандидатів — у цьому плані, незважаючи на всю печаль, сумовитість і нерозмаїтість картини, Харків більш яскравий, ніж Луганськ і Донецьк.
— Юліє, дякую вам за детальні коментарі.
— Я із задоволенням надаю інформацію вашій газеті. До речі, мій батько, Михайло Біденко, був власним кореспондентом газети «День» приблизно до 2001 року. Я читаю газету в інтернет-версії, здебільшого політичні матеріали, звичайно. Думаю, що «День» є найстійкішою медіа-структурою в Україні і має певний імідж. Редакційна політика газети відповідає правилам об’єктивності, тут присутня рівність різних точок зору. Хоча будь-який об’єктивний журналіст завжди хилитиметься в бік опозиції — якщо, звісно, ми сприймаємо опозицію не просто як Юлію Володимирівну або Арсенія Петровича, а тих, хто «не з владою», не співає хором гімни й осанни. Завдання журналістів — «гавкати», створювати суспільний резонанс, коли порушується демократія. Здіймаючи галас довкола проблеми, вони примушують владу якщо не припиняти небажані й незаконні дії, то діяти обережніше. Тому будь-який об’єктивний журналіст завжди трохи критикуватиме владу — в цьому соціальна місія журналістики.
