«Ми отак граємося-граємося у тітки Насті у дворі, аж тут дивимось — опа-на — «Град» лягає на поле... І одразу всі люди побігли, хто куди, щоб урятуватися, — розповідає п’ятирічний Богдан, один із трьох героїв документального фільму кореспондента «ТСН. Тиждень» Станіслава Ясинського. Другий — Данило — прожив під обстрілами в Пісках довше року. Коли під час зйомок недалеко від будинку пролунав потужний вибух і автор фільму разом з оператором впали на землю, маленький Данилко лише посміхнувся й запитав: «Що, злякалися?». Та особливо вражає доля чарівної Даринки, котра понад рік не бачила свого тата, адже він воює на боці «ДНР». Всі троє героїв фільму замість іграшок мають осколки від снарядів та справжні бойові набої, які познаходили неподалік від своїх будинків. Вони, попри свій юний вік, уже багато чого пережили і сьогодні щиро радіють найпростішим речам — справжнім іграшкам, дитячим книжкам, зокрема казкам і розмальовкам, а ще — фруктам і цукеркам.
Разом з оператором Андрієм Ветошкіним журналіст Станіслав Ясинський провів зйомки у Новоайдарі (Луганська область), Маріуполі та Пісках (Донецька область) протягом трьох місяців. Під час зйомок автори декілька разів потрапляли під обстріли. Вони дізналися страшні подробиці з життя дітей, разом із ними переживаючи жахливі спогади, що їх переслідують.
— Війна на сході дає багато тем для документалістів, на жаль, переважно трагічного змісту, але водночас — там можна знайти приклади неймовірного героїзму і справжнього патріотизму, — каже автор фільму Станіслав Ясинський.
— Однак, на відміну від інших документалістів, котрі передусім акцентують увагу на військових — їхньому матеріально-технічному забезпеченню, психологічному стані, ви вивели на перший план дітей із зони АТО...
— Так, у мене в самого маленька дитина, синові буде сім років, і коли ми працюємо в зоні АТО, то просто не можемо оминути увагою проблеми дітей на війні. Як їм там живеться, чого вони прагнуть, а чого — бояться. Коли ти починаєш розмовляти з цими дітьми, то розумієш, що вони зовсім не діти, принаймні мислять не категоріями пересічних однолітків. У декого з них погляди на життя значно серйозніші, прагматичніші, виваженіші, аніж у багатьох дорослих із мирних регіонів країни. Ми вирішили зробити окремий проект до Дня захисту дітей, записали серію сюжетів, які називаються «Діти війни», а також завершили цей документальний фільм. А ще ми запускаємо сайт з інформацією про необхідну допомогу дітям з АТО. Спочатку спробуємо допомогти учасникам наших сюжетів та фільмів, а потім — усім іншим дітям із зони АТО. Будемо шукати можливості забезпечення для них справжньої освіти, щоб вони отримали всі необхідні речі побуту, для нас важливо не просто показати проблему, а й практично допомогти.
— У стрічці «Повернутися додому» розповідається про долю трьох дітей. Чи можна, на вашу думку, в їхніх історіях побачити контекст усієї ситуації?
— Так, історії трьох дітей, яких ми взяли до фільму, не можуть бути відірваними від загального контексту, адже вони опинилися загалом в однакових соціальних ситуаціях з іншими. Кожна дитина там проходить через цю війну. Наприклад, в однієї дитини з наших героїв батько воює в «ДНР», а дівчинка перебуває в дитячому будинку і щиро сумує за татом, хоча той її часто бив. Інший хлопчик жив у Пісках, попадав з нами під обстріли. Третього — вивезли з Трьохізбенки, зараз він в інтернаті й так само згадує війну. Ми веземо його додому, щоб забрали деякі речі, а він... збирає у дворі осколки. Але війна — це тло картини, на якому також порушено теми бідності, пияцтва батьків, скрутної соціальної ситуації. На жаль, така ситуація типова для сходу.
— І документальним фільмом, і окремим сайтом ви намагаєтеся підтримати дітей з АТО, даєте їм поради... А чого вони навчити вас?
— Ці діти дають неймовірні уроки. Спілкуючись із ними, ти розумієш, що часто легковажно ставишся до певних речей, які на війні стають базовими: власний дім, добробут, сім’я. Діти на війні швидко дорослішають. Вони не скиглять, звикли до терпіння та життя без світла, часто без води, під вибухами. Вони стають дуже вихованими. Звичайно, спостерігаючи за цією картиною, ти психологічно змінюєшся. Знаєте, для цих дітей повернутися додому — це найбільша мрія у житті. Всі вони кажуть одне: що хочуть, аби війна якнайскоріше закінчилася, і повернутися додому.
Ми зробили фільм російською мовою, адже на сході більшість людей російськомовна, а я ми хотіли, щоб картину подивилося якомога більше мешканців окупованих територій, а ще — жителі Криму та Росії. Можливо, картина вплине на їхній світогляд чи, принаймні, спонукає до роздумів. У нас вийшло дуже добре кіно. Хоч як це дивно, фільм про війну, але він позитивний. Герої, хоч і живуть на війні, залишаються дітьми — позитивними, оптимістичними, безнадійно-романтичними. Таких дітей — сотні тисяч, які знають, що таке опинитися під обстрілом. Я не хочу, щоб ці діти стали втраченим поколінням.
