Червень — завжди радісна пора для українських студентів. Одні — здають сесію й зі спокійною душею планують відпочинок, інші — нарешті отримують довгоочікуваний диплом. Але радість других швидко змінюється невизначеністю і страхом перед завтрашнім днем. І це природно — з нинішньою ситуацією в країні важко спрогнозувати своє майбутнє. «День» поцікавився настроями і думками київських бакалаврів та магістрів.
Дар’я КЕНДУС, Національний університет біоресурсів та природокористування України:
— Є дуже багато хорошого в нашому житті — частіше це помічаю останнім часом. Цьому сприяє громадська робота. Організовуючи розважальні заходи в університеті, екологічні акції, поїздки до дитячих будинків та притулків для тварин, — я бачу багато дійсно небайдужих людей, яким це цікаво, які не можуть стояти осторонь і являти собою цілковиту байдужість, а чимось захоплюються, чогось прагнуть. Мене змушують рухатися вперед ті, хто потребує уваги, підтримки й допомоги. Ось, наприклад, нещодавно разом зі студентами інших вишів ми відвідали Святошинський дитячий будинок-інтернат, де живуть дітки з тяжкими захворюваннями, такими як ДЦП. Організували їм невеличке свято з подарунками та ласощами. А вони, зі свого боку, допомогли нам трохи переосмислити своє життя. Бо, відвідуючи такі заклади, усвідомлюєш мізерність матеріальних аспектів існування. Ці дітки вміють в усьому знаходити приємне і радіють життю більше, ніж ми. А ми ж звикли зациклюватися лише на поганому.
До речі, про погане. Наразі найскладніше питання для мене — повне нерозуміння того, чим далі займатися в житті. А нинішня ситуація в країні та відсутність підтримки студентів з боку влади не дає молодому поколінню жодної впевненості у майбутньому. Втішає одне — незабаром я маю одержати диплом бакалавра, а, отже, є можливість продовжити навчання в магістратурі й ще кілька років побути студенткою. Наступного року планую поїхати на практику до Німеччини — це вже не вперше для мене. Трохи попрацюю там і повернуся, бо жити хочу в Україні. Можливо, скажу банально, але тут моя Батьківщина, моя сім’я та друзі. Головне — мирне небо над головою і щоб у кожної дитини була мама, — а все решта переживемо.
Катерина ХОДЧЕНКО, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана:
— Мене надихає український патріотизм і бажання співвітчизників зробити світ кращим, допомагати одне одному. Та не всі такі. За моїми спостереженнями, нинішня молодь розділилася на дві частини: одні оселилися у своєму затишному «болоті» і «заростають мохом», не звертаючи уваги на те, що відбувається довкола, інші — постійно чимось цікавляться, пізнають світ. Я, скоріше, належу до другої категорії, тому, закінчивши нарешті університет і одержавши диплом, хотіла б продовжити навчання в якій-небудь іншій країні. Це дасть змогу розширити мій світогляд, познайомитися з новими людьми, та й взагалі знайти себе. Адже, будемо відвертими, мало хто у 20 років знає, хто він і чого може досягти.
Світ великий і прекрасний, і я вважаю, що невірно закривати себе в межах одного міста чи країни. Якщо раніше для одержання освіти за кордоном необхідні були великі кошти або впливові знайомства, то нині пріоритетними є бажання, амбіції та вміння будувати правильний алгоритм на шляху досягнення своєї мети. Я збираюся до Польщі. Нещодавно закінчила курси при польському посольстві — вивчала мову.
Проте є й свої негативи. Один із них — навчання іноземною мовою. Для когось це дрібниця, але люди з математичним складом розуму мене зрозуміють. Доведеться «попітніти».
Та це мене не лякає. Нестабільна економічна ситуація, стрибки валюти й відсутність перспектив у рідній країні — ось що страшно. Незважаючи на все це, Польща для мене — лише станція відбуття у доросле життя, як і для більшості людей, які виїжджають навчатися до інших країн. Я все ж хочу повернутися в Україну.
Катерина КАПУСТІНА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Через два місяці в мене з’явиться дитинка. Кажуть, що вагітним необхідні спокій та позитивні емоції. Та звідки вони візьмуться, коли в країні війна, стільки загиблих, ще більше поранених, матері омивають сльозами військкомати, а діти за полеглих батьків отримують нагороди, замість радості дитинства й батьківської турботи...
Про економіку я взагалі мовчу. Себе прогодувати ще якось вдається, а з дитиною будуть труднощі. Від теперішніх цін на підгузки, дитяче харчування та інші життєво необхідні речі стає моторошно. Державна допомога в розмірі 30 тисяч гривень зі щомісячною виплатою у 800 із нинішнім курсом — мізерні гроші, навіть на комуналку не вистачить. І як жити в таких умовах молодій родині й виховувати гідного громадянина в любові та мирі?
Але варто вміти розмежовувати державу та країну. Я люблю Україну й люблю українців за те, що вони такі різні, за те, що завжди знайдуть привід і порадіти, і посумувати. І за те, що наші люди дуже терплячі, хоч не завжди це добре. Наша сила в тому, що ми можемо зібратися великим гуртом і допомагати тим, хто цієї допомоги потребує. Звісно, суспільство рухає вперед молодь. Особливо молодь великих міст. Стартапи, проекти, ініціативи... А ось у невеликих містечках у нас молоде покоління дуже пасивне: ніхто не намагається урізноманітніти своє дозвілля. На час декретної відпустки у мене вже безліч планів, як цю ситуацію виправити: змушуватиму своїх сумських провінційних земляків бути активнішими та ініціативнішими.
Ну, а поки пишу магістерську та мрію про прекрасне майбутнє для свого сина. В Україні.
Дан ЛІЗІН, Національний медичний університет імені О. Богомольця:
— За час навчання я встиг пропрацювати на «Швидкій» два роки. Що можу сказати: українська «нація» медиків нині під загрозою. І це дуже погано. Ніхто нікого не хоче навчати й допомагати, адже досвідчені лікарі в молодих колегах бачать суперників у гонитві за кишенею пацієнта. Головні лікарі вчепилися у свої крісла і наживаються на хворих, про стан лікарень ніхто не думає, відхрещуючись недофінансуванням медицини. З повагою ставлюся до літніх людей, та все ж маємо ще одну проблему: 70-річні дідусі сидять на своїй ставці і не думають поступатися місцем молоді.
Та це все не так суттєво, якщо навколо так багато ініціативних людей, які щиро прагнуть змінити світ навколо. Як медик, я захоплююсь деякими нашими лікарями та викладачами. Багато з них уже рік рятують людей на сході. Окремо слід сказати про студентів: якщо всі їхні ідеї втіляться в життя — завдяки цьому відбудеться повна реструктуризація охорони здоров’я. Інколи о четвертій ранку телефонують з новими ідеями: то організовують благодійні акції, то арт-терапію для онкохворих дітей, фотовиставки, співпрацюють з притулками для тварин.
Та і я зараз займаюся розробкою нового медичного проекту — сподіваюся, всеукраїнського масштабу. Багато говорити не буду — боюсь зурочити, але він точно буде корисним і пацієнтам, і лікарям, і студентам. А поки планую пройти інтернатуру і поїздити світом: побувати в Німеччині, Індії, Китаї. Хочу набратися у них досвіду і таки повернутися в Україну, бо впевнений — наша країна всім ще покаже! Кожен із нас має докласти до цього максимум зусиль, бо ж за нами майбутнє.
