У січні цього року інформаційний простір України сколихнула новина про акцію голодування вихованців центру дитячої реабілітації «Республіка «Пілігрим» у Маріуполі. Діти закладу вимагали від президента Росії Володимира Путіна негайно припинити агресію Росії проти України, а також звертатися до всіх світових лідерів, із закликом підтримати нашу державу в боротьбі («День» писав про це у №14 від 30 січня). Голодування тривало протягом десяти днів, щоб не завдати шкоди здоров’ю дітей. Як з’ясувалося, це не єдиний вияв громадянської позиції, до якого зверталися керівники та вихованці закладу. Тому, перебуваючи у Маріуполі, журналісти «Дня» вирішили самостійно відвідати «Пілігрим» та подивитися, як минають будні відомого закладу.
На перший погляд «Республіка «Пілігрим» — звичайний дитячий будинок. Відреставрована будівля колишнього дитячого садка, на подвір’ї гуляють діти, які, проходячи повз, вітаються та усміхаються. Здається, нічого особливого, таких будинків в Україні багато, та коли дізнаєшся про вихованців «Пілігрима» більше, стає зрозуміло: те, що дітки зараз усміхаються, — величезна заслуга і подвиг усього колективу.
«Ось щойно біля нас проходила дівчинка Віка, — розповідає вихователь «Пілігрима» Олександр Горушник. — Раніше, коли вона сердилася, то рвала на собі одяг. Зараз уже помітні зрушення в її житті та житті її сестри. Їй було 16, а сестрі 14, коли вони потрапили до нас. Ми забрали їх з квартири, де збиралися 28-річні чоловіки. Дівчата гуляли з ними, увесь час пили, психіка дітей була повністю підірвана. Ще досі, коли Віка сердиться, у неї на шиї набухають вени, у палець завтовшки, вона починає вживати ненормативну лексику».
ЖИТТЯ НА ЛІНІЇ ФРОНТУ ВНОСИТЬ У БУДНІ «ПІЛІГРИМА» СВОЇ КОРЕКТИВИ. НА ФОТО: КОРОТКИЙ КУРС ПЕРШОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ
Олександр працює в інтенсивному блоці. Туди потрапляють діти, яких щойно забрали з вулиці. Тут їх тримають 21 день, навіть не випускаючи на вулицю, щоб діти не втекли та знову не повернулися до алкоголю та наркотиків.
«Коли «Пілігрим» лише починав роботу, — розповідає Олександр, — ми робили рейди ночами та шукали дітей по підвалах. Забирали тих, хто навіть не рухався, пам’ятаю, одного хлопця витягували на ношах. На щастя, зараз таких «лігов» у місті не знайдеш. Щоправда, досі не всіх діток вдається повернути на правильний шлях. Бували у нас і складні випадки, коли діти виламували грати на вікнах, розпилювали їх пилочками і втікали цілими палатами. Вони знову поверталися до свого попереднього життя, до наркотиків. Є такі, хто потрапляє до нас кілька разів і знову втікає. Якщо все ж не вдається поставити діток на правильний шлях, ми їх до останнього доглядаємо. На інших дітей факти смерті друзів мають дуже сильний вплив. Вони бачать сльози пастора, усієї нашої родини і також роблять для себе висновки».
ПРЕЗИДЕНТ, МІНІСТРИ ТА «ПІЛІГРИВНІ»
«Республіка «Пілігрим» — нібито справжня окрема держава. Є тут свої лідери, свої закони та навіть власна валюта. Дев’ятикласниця Валя — міністр фінансів. На неї покладена важлива місія: у кінці кожного місяця дівчина видає усім мешканцям «Пілігрима» заробітну плату.
«У нас є дошка, на якій відзначаються кредити, — ділиться секретами «економіки республіки» Валя. — Кожен з нас за місяць має відпрацювати 20 кредитів. Здебільшого кредити нараховують за прибирання. Припустимо, я підмету коридор — за це нарахують мені 2 «пілігривні». Після того, як я наберу 20, — почнуть нараховувати гроші, які я вже можу отримати. У кінці місяця зароблені гроші видаються. Тоді нам привозять солодощі, одяг, і ми «купуємо» це все за «пілігривні».
Крім Валі, є й інші міністри:
«Міністр культури у нас стежить за зовнішнім виглядом: чи гарно одяглися вранці у школу, чи чисті руки. Є ще міністр права. Якщо скажеш погане слово — тобі видають три аркуші А-4, де ти маєш написати добрі слова. Якщо покуриш — пишеш 15 сторінок про шкоду куріння, якщо тебе помітять за цим вдруге — 45 сторінок. Є ще міністри садівництва, які розподіляють роботу в полі».
Сама Валя у «Пілігримі» не так давно: з жовтня минулого року. Спочатку дуже шкодувала, але тепер не хоче повертатися додому:
«У мене батьки розлучилися, коли мені було 15, — ділиться своєю історією Валя, — мама пішла жити до іншого чоловіка і забрала мене з молодшою сестрою до себе. Братові тоді було 16, і він захотів лишитися жити з татом. Тато через маму почав пити, а мама через тата теж. Вони намагалися приховувати, що сумують, але вели такий спосіб життя. А я почала гуляти. Школу прогулювала, дома не ночувала, жила у друзів. Потім маму викликали в школу, сказали, що мене треба відправити сюди. Я спочатку дуже засумувала, як приїхала, але зараз дивлюся на речі інакше, почала більше розуміти. Мені буквально відкрили очі. Тут дуже добре. Після закінчення дев’ятого класу доведеться повернутися додому, але якщо чесно, не хочеться. Після іспитів ми всім «Пілігримом» їдемо на два тижні відпочивати в Одесу, а потім одразу додому. Шкода, час так летить...»
«Республіка «Пілігрим» не обмежується лише притулком у Маріуполі. До неї входять також дитячі будинки сімейного типу в передмісті. Разом це близько сотні дітей. Усього ж за 17 років існування закладу через нього пройшло три з половиною тисячі вихованців. Усі діти до закінчення дев’ятого класу навчаються у «Пілігримі». Опісля ж ті, хто має куди повертатися, їдуть додому, а діти, які лишилися без батьків, продовжують ходити до звичайної школи і живуть у «Пілігримі» до повноліття. Щоліта діти їздять відпочивати на море. Зараз молодші вихованці «Пілігрима» також там. У центрі лишилися учні випускних класів, які здають підсумкові іспити.
Вихідні мешканці «Пілігрима» проводять за містом. Поблизу Маріуполя діти облаштували дачну ділянку. Хлопці допомагають старшим добудовувати лазню, а дівчата працюють у полі.
«У нас росте все, що лише можна було посадити, — ділиться Валя. — Крім картоплі. Цього року нас нею благословили солдати, тому вирішили не садити. Також на дачі є садочок. Особисто я дуже люблю працювати на землі. Та й інші дівчата завжди на дачу поспішають. Там свіже повітря».
У будні ж вихованці «Пілігрима» знаходять час на допомогу армії: плетуть сітки, малюють малюнки та готують концерти для військових:
«У свята ми їздили на блокпости до солдатів, — розповідає Валя, — влаштовували їм концерти. Вони нам за те давали солодощі та фрукти. Самі вони до нас теж часто навідуються, привозять речі, іншу гуманітарну допомогу».
В ОКОПАХ
А ось один із перших блокпостів поблизу Маріуполя. Пастор Геннадій Мохненко допомагав військовим викопувати його ще рік тому. Зима та весняні дощі трохи деформували укріплення, тому сьогодні знову застаємо Геннадія з синами за роботою.
«Ось бачите, стояти не зручно, — розповідає синам Геннадій, схиляючись за бійницею, — тут людина має стати на повен зріст, тому ми повинні заглибитися на кілька штиків та зробити майданчики».
Хлопці лише кивають головами та стають до роботи.
«Їздимо сюди, як з’являється час, раз на кілька днів, — розповідає один із прийомних синів Геннадія Михайло Греков. — Працювати не складно, робимо окопи для наших солдатів, тому все дається просто. Ми хочемо жити у своїй країні, і зараз повинні допомагати військовим її відстоювати».
Солдати хлопців знають давно і додатковим робочим рукам завжди раді, розповідає чоловік із позивним «Історик»:
«Вони працюють у нас регулярно з початку подій минулого року. Діти допомагають і на нашому блокпосту, і на передовій. Працюють добросовісно, ніколи не доводиться про щось довго просити. Діти ставляться до своєї роботи дуже відповідально. Самі позиції готували понад рік тому. Зараз вони потребують реконструкції. Тоді не вистачало матеріалу, та і погодні умови вплинули. Зараз хлопці все підчищають, заглиблюють і удосконалюють».
ДАВИД КАРЛАШ, ОДИН ІЗ ВОСЬМИ ПРИЙОМНИХ ДІТЕЙ КАПЕЛАНА АЛЬБЕРТА ХОМ’ЯКА, ДОПОМАГАЄ УКРАЇНСЬКИМ ВІЙСЬКОВИМ КОПАТИ УКРІПЛЕННЯ ПІД МАРІУПОЛЕМ
Рити окопи — робота не з легких: чотири години під палючим південним сонцем. Але хлопці на завдання не скаржаться:
«Звісно, я знаю, що працювати нікому особливо не подобається, — розповідає Геннадій Мохненко, — але всі розуміють, якщо місто, не дай Бог, здадуть, то ми просто станемо переселенцями. Ми пережили дві евакуації за цей рік. Двічі ми вивозили дітей з Маріуполя. Вдруге це було, коли російські війська перейшли кордон та взяли Новоазовськ. Тоді ми підняли усіх по тривозі о першій ночі. Ми не хочемо, щоб наше рідне місто знову захопили бандити, щоб вони грабували, вбивали та ґвалтували, тому разом робимо усе можливе, щоб підтримати захисників. Серед вихованців нашого центру є хлопці, які сьогодні воюють добровольцями. Зараз один із моїх прийомних синів оформлює документи і за кілька тижнів також буде на передовій. Особисто я ненавиджу Радянський Союз і всі його наслідки в головах людей. Я намагаюся виховувати своїх синів у такому ж дусі. Я мрію років у 80, сидячи біля каміну з праправнуками (до слова, у мене вже 17 онуків) розповідати їм про те, як багатовікові імперські амбіції Росії обламали зуби в окопах під Маріуполем, які рили ми, з моїми синами».