До місцевих виборів в Україні залишається дедалі менше часу. І хоч кампанію ще фактично не розпочато, вона вже йде повним ходом, у такому собі прихованому режимі. Парламентські та позапарламентські партії активно готуються до виборів, створюють штаби, погоджують своїх кандидатів, помалу розгортають агітаційну роботу. Але вибори — це шанс не тільки для, так би мовити, досвідчених гравців. Вибори, особливо місцеві, — це слушна нагода для нових політичних сил заявити про себе і про свою позицію. Адже головною метою будь-якої політичної партії є влада, і справжня партія завжди цього прагне.
Але в Україні принципи політології часто не діють, тому створення нових політичних партій для участі у виборах напередодні цих перегонів нікому дивним не здається. Але це одна сторона медалі. На іншій — фактична торгівля маленькими, невідомими широкому загалу партіями для подальшої розкрутки, ребрендингу та участі в тих самих виборах.
Звичайно, такі явища не дуже сприяють демократичному розвитку нашої держави. До того ж, такі партії не мають ідеологічної складової, тобто їхня платформа — це набір гасел, закликів та обіцянок, не підкріплених якимись ідеологічними догматами і які часто суперечать один одному. А це вкрай небезпечно через те, що провідники таких партій не мають цілісного комплексу дій та щодо вирішення проблем громади чи цілої держави, а прагнуть лише потрапити у виборні органи задля обстоювання своїх інтересів та вирішення власних проблем.
Фактично, з представлених у Верховній Раді партій, які мали б чітку ідеологію і налічували хоча б із десяток представників, немає. Та й абсолютна більшість із зареєстрованих в Україні 242 партій (на 1 липня 2014 р.) якоїсь певної ідеології не мають. За великим рахунком, ця більшість партій не здійснює якогось впливу на обстановку в країні і фактично є зареєстрованими в Мін’юсті клубами за інтересами.
Проголошення незалежності України дало потужний імпульс справі створення політичних партій. Але переважна більшість із «новонароджених» була не надто життєздатною, не будучи у змозі конкурувати з двома політичними гігантами того часу — Народним рухом і Комуністичною партією.
Обраний 1994 р. президент Леонід Кучма своєї партії не мав і йшов на вибори як незалежний кандидат. Але за часів його правління з’явилася вкрай негативна тенденція створення партій неідеологічних, партій для потреб конкретного моменту, які не мають ідеологічних цілей. Партії втратили одну зі своїх основних властивостей — вираження волі громадян. Фінансування партій здійснювалось непрозоро, без жодних публічних звітів, а часто через партії банально відмивали гроші. На думку керівника соціологічної служби «Український барометр» Віктора Небоженка (яку він висловлював ще 2006 року), фінансуванням партій «займаються бізнес-структури, і роблять це більш наївно, ніж вони фінансують бізнес». «Тобто, як правило, бізнес-структури середнього рівня прагнуть допомогти відразу кільком партіям, — продовжує політолог. — Під час президентських виборів варіантів лише два: усім бізнес-структурам доводиться ставати на чийсь бік, а під час парламентських виборів навіть складно сказати, чи є така бізнес-структура, яка б не брала участі, бодай опосередковано, в політиці. Під поняттям «фінансування» можуть бути дуже різні речі: бізнес-структури можуть надавати просто посередницькі послуги. Дуже важливо, щоб ефективно працювали так звані темні фінансові ресурси, позаяк на відкритий партійний бюджет сильно не розженешся». Так сталося тому, що з’явилися впливові бізнесові групи, які прагнули перенести свій вплив у політичну площину. Такі партії створювались не як класичне об’єднання однодумців, а як групи лобістів для просування своїх бізнес-інтересів. Крім того, навіщо створювати ідеологічні проекти, які можуть бути не затребуваними суспільством, якщо прекрасно діють популістська риторика і демагогія? Не слід також забувати про низький рівень політичної культури більшості населення. В Україні часів президентства Кучми цей рівень був дуже низьким, тому виникнення партій без чітких цілей нікого, крім спеціалістів, особливо не хвилювало.
Явище придбання маленьких партій за кругленькі суми з’явилося дещо пізніше, але міцно вкорінилося в українській політичній системі. Придбати партію легше, ніж створювати її з нуля, тому що навіть маленька партія має свою структуру, на базі якої можна розвивати мережу більших масштабів. За умов наближення виборів та передвиборчої кампанії, коли кожен день важливий, це має велике значення. До вираження інтересів громадян ці структури абсолютно жодного стосунку не мали і не мають. Також не малося на увазі якоїсь партійної ідеології. В Україні 1990-х фактично існували лише дві партії, які дійсно ґрунтувалися на якійсь ідеології. Це Народний рух і Компартія. Народний рух згодом став прекрасною ілюстрацією приказки: «Де двоє українців — там троє гетьманів». Не виключено, що йому допомогла тодішня влада, бо він розпався 1999-го. Коли ж говорити про Комуністичну партію, то вона з плином часу плавно перетворилася на сателіта Партії регіонів і про будь-яке «обстоювання інтересів робочого класу» забула, як страшний сон.
Взагалі, новостворена чи реформована партія майже завжди прагне зачепити виборця агресивною та дорогою виборчою кампанією, популістськими закликами і демагогією. В хід також іде експлуатація актуальних проблем сьогодення. Інструменти чорного піару використовуються регулярно, бо нова партія приходить в уже фактично поділений електоральний простір, і їй потрібно закріпитись там за будь-яку ціну.
Кожні наступні вибори «чистили» партійну систему від нежиттєздатних політичних проектів. Деякі виявилися досить живучими, незважаючи на свою ідеологічну незрілість. Такі партії очолювали відомі та розкручені політики. До прикладу, партія Юлії Тимошенко трималась і тримається лише на її лідері. Як тільки Юлія Володимирівна потрапила до тюрми, звідки не могла регулярно з’являтись у медіа-просторі, її партія поволі стала втрачати популярність, а частина однопартійців екс-прем’єрки взялася до створення власних політичних партій або швидко перебігла до інших подібних об’єднань.
Здавалося, що після Революції Гідності такі, м’яко кажучи, не дуже демократичні практики створення партій «під вибори» чи ребрендинг і розкрутка маловідомих партій мають піти в минуле. Але цього не сталося. Навпаки, дві партії, що набрали більшість голосів на загальнодержавному рівні: «Блок Петра Порошенка» та «Народний фронт» тільки спростували це сподівання. «Солідарність», яка стала «БПП», була реанімована перед парламентськими виборами, бо ще 30 грудня 2013 року її було знято з реєстрації. «Народний фронт» був створений наприкінці березня і активність почав проявляти також ближче до виборів. Про такі дрібниці, як більш-менш струнка ідеологія, навіть не йшлося, бо, наприклад, «Блок Петра Порошенка» є такою собі збірною політиків різних поглядів, і про сповідання однієї ідеології нема й мови. «Народний фронт» також є такою збірною, в якій присутні люди військові та досвідчені політики, що також не сприяє досягненню злагоди.
Тобто практика, яка діяла за попередніх президентів України, жива й досі. І про подолання цього ганебного явища поки не йдеться. Вибори 2014 року — і президентські, і парламентські — засвідчили це. І схоже, що місцеві вибори якимось винятком з правила не стануть. Здавалося, що після подій Революції Гідності таких фактів не має бути апріорі. Але чимало самих активістів Майдану увійшли в новостворені чи перейменовані партії з гучними назвами, але без чіткої ідеології. І не обурилися, а сприйняли як даність.
Підсумовуючи все це, ніщо не заважає в новітній постреволюційній Україні створити політичний проект під вибори. Хоч Революція Гідності кардинально змінила політичну ситуацію в нашій державі, але багато схем залишилися незмінними, бо однаково вигідні і владі, і опозиції, і представникам олігархії. Ця практика настільки глибоко в’їлася в політичному житті, що не викликає особливо негативної реакції суспільства, а тим паче політикуму. Звичайно, на сьогодні це не найголовніша проблема Української держави, але вельми показова.
Підтвердженням цього є створення партії «Укроп». Установчий з’їзд цього об’єднання має відбутися 12 липня, за 105 днів до виборів. Борис Філатов, який підтвердив участь у цьому проекті, заявив, що мета партії — «бути представленою в місцевих радах. Ми не очікуємо більшості, але хочемо бути обов’язково присутніми в більшості областей. І впливати на владу». Політолог Володимир Фесенко вважає, що «Укроп» працюватиме передусім на перемогу в Дніпропетровській області, а також буде націлений на патріотичний електорат Центральної та Західної України.
Насамкінець варто зазначити, що поява та переродження партій не є єдиною проблемою прийдешніх виборів. Наприклад, директор Комітету виборців України Олексій Кошель вважає, що місцевим виборам буде властивий підкуп виборців. «Практика минулих років показала, що простіше купити голоси виборців, аніж провести повноцінну виборчу кампанію. Тобто беремо бюджет будь-якого кандидата чи політичної сили, ділимо на кількість голосів, які вони отримали, і розуміємо: кілька сотень гривень — це набагато простіше», — констатує Кошель.
