Новий Закон України «Про вищу освіту», обговорення проектів Закону «Про освіту» та Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» стимулює дискусії педагогів і науковців з приводу інновацій, які мають ввійти до цих документів у якості норм, положень чи принципів.
Центром сучасного дискурсу постає наука, її організація в державі загалом, у вищих закладах освіти зокрема. Актуальним при цьому є питання організації та розвитку науки, особливо такої галузі наукового пізнання як педагогіка. На жаль, якою наукою, яким чином і за яким обсягом має займатися викладач-науковець педагогічного вишу в сучасній літературі відповіді немає. Із метою осмислення цієї проблематики ми звернулися до ректора провідного педагогічного університету держави — Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова — член-кореспондента НАН і академіка НАПН України, доктора філософських наук, професора Віктора АНДРУЩЕНКА.
«БЕЗ НАУКИ Я НЕ МИСЛЮ СУЧАСНОГО ПЕДАГОГА»
— Чи варто педагогу загалом займатися наукою?
— Не просто варто. Необхідно. Без науки я не мислю сучасного педагога, викладача вищої школи. Наукова робота піднімає статус викладача, посилює довіру до нього з боку студентів, формує навколо нього поле наукового пошуку і співпраці, втягує в нього молодь. Без науки педагог не зможе осягнути суспільство, в якому живе, вимоги, які воно делегує до підготовки особистості, а відповідно й відповіді на них, які має сформувати освіта.
— У колишньому СРСР наука в педагогічних університетах не заохочувалася...
— Педагогічні виші колишнього СРСР виконували суто ідеологічну функцію — формували вчителя, здатного до виховання майбутніх учнів на засадах марксистсько-ленінського світогляду і комуністичної моралі. Наукові засади цього процесу формувалися в ідеологічних установах, наскрізь перейнятих партійністю, зокрема, в академічних інститутах ідеологічного профілю та в класичних університетах. Науку тут жорстко контролювали. У навчальний процес йшло тільки те, що відповідало курсу КПРС на побудову соціалістичного і комуністичного суспільства. Характерно, що «найвищою науковістю» в той період вважалися матеріали чергового партійного з’їзду, виступи генерального секретаря партії, дослідження авторів-дописувачів — пропагандистів, своєрідних дипломованих лакеїв соціалістичного способу життя. І хоча на задвірках їхніх праць нерідко «проскакували» елементи справжньої науки, співрозмірні з високими світовими зразками, наука, особливо педагогічна, мало чим відрізнялися від ідеології. Тому питання про те, чи потрібна була наука у педагогічному виші того часу є не більш, ніж риторичним.
— А нині?
— Сучасність змінює ситуацію докорінно. Деідеологізація навчально-виховного процесу, його демократизація та інформатизація у буквальному розумінні потребують науки, яка має передувати навчанню, формувати його зміст, спрямовувати в річище, обумовлене новими світовими й вітчизняними реаліями. Як інструмент ідеологічного штибу педагогічний університет залишився у минулому. Нині — це науково-навчальний заклад, який надає знання, виховує життєво потрібні компетенції, формує аксіологічну платформу особистості, центром якої є національні та загальнолюдські пріоритети та цінності. В основі цих процесів знаходиться наука. Саме тому викладач педагогічного вишу має бути не тільки педагогом чи вихователем молоді, але й високим науковцем.
«ПЕДАГОГІКА ВИВЧАЄ ЛЮДИНУ ЯК ЦІЛІСНІСТЬ»
— У чому особливість наукової діяльності в педагогічному університеті у порівнянні зі схожою роботою, скажімо, в технічному чи технологічному виші?
— Педагогічна наука здійснюється за всіма правилами науки як такої. Вона спрямована на пізнання істини, базується на загальних принципах наукового пізнання, використовує практично всі методи, які є в сучасній науці. Водночас, вона має свої особливості, обумовлені насамперед тим, що предметом її рефлексії є людина (дитина), яка формується.
— Але ж людина є предметом дослідження не тільки педагогіки, але й психології, соціології...
— І так, і не зовсім. Психологія, скажімо, досліджує психічну сторону життєдіяльності особистості, соціологія — її (особистості) орієнтації в соціумі та культурі. Педагогіка ж вивчає людину як цілісність. І в цьому вона співпадає з філософією. Оскільки педагогіка акцентує увагу на становленні людини як особистості, визначає роль у цьому процесі освіти та виховання, технологічну сторону навчально-виховного процесу, вона постає як практична філософія — є філософією практично-формуючої дії. Вивчення людини (дитини, учня, студента) є головним предметом педагогічного пізнання. І це зрозуміло. Вчитель має розуміти своїх учнів, бачити спільне і відмінне в них, вміти розпізнати індивідуальність, виявляти і розвивати здібності. «Шаблонна педагогіка» залишилась у минулому. Нинішня освіта має бути особистісно орієнтованою. Пробудити в майбутньому вчителеві якості дослідника, спрямувати його дослідницьку активність на людину є першим і головним завданням наукової складової підготовки вчителя в педагогічному університеті.
— Водночас майбутній вчитель не може не досліджувати предмет, який він викладає, чи не так?
— Погоджуюся. Це — друга важлива складова дослідницької діяльності педагога. Викладач фізики, математики, філософії чи будь-якої іншої дисципліни має досконало оволодіти своїм предметом, вийти на вершинні поверхи його пізнання, вести самостійні пошуки вирішення проблем, які дають прирощення наукового досвіду. У цьому контексті викладач за правило поєднує свої пошукові зусилля із представниками високої академічної науки, входить у міжнародні наукові проекти. Для прикладу відзначу успіхи наших педагогів-математиків (М. Працьовитий, Г. Торбін) у співпраці з Інститутом математики НАН України та німецькими колегами з міст Беліфельда та Мюнхена; перспективні дослідження педагогів-дослідників (В. Синьов, М. Шеремет та інші) — представників такого напрямку, як корекційна психологія та педагогіка з науковцями Голландії, Канади та Швеції. Визнаними й авторитетними є наукові школи вчених-драгоманівців із етносоціології (член-кореспондент НАН України, професор В. Євтух), мовознавства (академік НАПН України, професор Л.Мацько), інформатики (член-кореспондент НАПН України, професор М. Жолдак) та інші. Характерно, що ці школи об’єднують досвідчених вчених і початківців, зокрема талановитих і перспективних студентів, які вже із другого-третього курсів заявляють про свої наукові здібності.
— Натомість педагог-науковець має думати ще й про те, як донести відповідні знання до студента...
— Звичайно. Пошук найбільш ефективних шляхів та технологій реалізації навчального процесу — науково-методичні розвідки — я розглядаю у якості третьої основної складової пошукової діяльності педагога. Кожен, хто працює у вузі, знає: методична майстерність є не менш важливою справою ефективності навчально-виховної діяльності.
Останнє дає підстави для висновку про те, що за своїм академічним і соціальним значенням дослідження в царині методики викладання того чи іншого предмету в педагогічному університеті є співрозмірною як з вивченням особистості, так і з дослідженнями змісту будь-якого навчального предмету.
«ОКСФОРД І ГАРВАРД, МІЖ ІНШИМ, ЗНАХОДЯТЬСЯ ДАЛЕКО НЕ В СТОЛИЧНИХ ЦЕНТРАХ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ТА США»
— Драгоманівський університет — столичний. А як бути вченим і педагогам так званих периферійних вишів? Академіків у них немає. А наука?
— «Периферійних» університетів немає. Оксфорд і Гарвард, між іншим, знаходяться далеко не в столичних центрах Великобританії та США. Є глибока неувага, яку, на жаль, ще з радянських часів практикують деякі недалекоглядні представники влади до університетів, які знаходяться в малих і віддалених від центру містах. І все ж, усупереч цій практиці, у нихці педагогічних університетів виросли вчені, сформувалися науково-педагогічні школи, здобутки яких не поступаються напрацюванням вчених столичних педагогічних вишів.
— А якщо навести конкретні приклади?
— Із глибокою повагою я вивчаю публікації з проблем модернізації освіти професора С. Клепка (Полтава); вражають наукові результати досліджень педагогічно-навчального спрямування професора І. Підласого та академіка НАПН України Т. Яценко (Черкаси); високе академічне значення мають методолого-методичні пошуки професора О. Пехоти (Миколаїв); високі людинознавчі, предметні та науково-педагогічні результати досягнуті вченими і педагогами, які працюють в університетах міст Глухова, Дрогобича, Ніжина, Переяслав-Хмельницького, в інших «малих» містах України.
ЯК ПІДНЯТИ СТАТУС І СУСПІЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ВЧИТЕЛЯ
— Чи не занадто високі вимоги ми делегуємо сучасному педагогу?
— Означені вимоги диктує сучасна соціальна практика, безпосередні й опосередковані виклики сучасного глобалізованого світу. Гарним педагогом, а тим паче — вчителем, якому ми довіряємо свою дитину, є людина широкого світогляду, глибокої національної і світової культури, загальнолюдської моралі, високої науковості, особистісної привабливості. Бути вчителем важко. Тим паче в сучасному кризовому українському суспільстві. Мізерна заробітна плата й низький статус вчителя «вимиває» з цієї сфери талановиту молодь. Як на мій погляд, проблема заслуговує більшої уваги як з боку представників верхніх поверхів влади, так і з боку громадянського суспільства, особливо з боку владних представників місцевого самоуправління. Наші діти мають зростати розумними, креативними, перспективними. І доля (участь) у цьому вчителя — необмежена. Педагогічний університет, який готує такого вчителя, має бути дослідницьким. Досягнення такого статусу педагогічним університетом є його першою й головною відповіддю на виклик глобалізованого світу. Як писав у свій час знаменитий Бальзак, «генії народжуються в селі, а помирають у столиці». Продовжуючи цю думку, варто додати, що першим, до кого йде майбутній геній у своїх коротких штанцях, але з велетенськими дитячо-юнацькими амбіціями, є вчитель, який розпізнає і відкриває в ньому майбутнього інженера-конструктора, дипломата, успішного бізнесмена, а головне — формує людину як особистість і громадянина, на плечі якого лягає відповідальність за майбутнє. Підняти статус і суспільне значення вчителя, створити для нього умови реалізації свого високого покликання в навчальній, виховній і, особливо, в частині активізації дослідницької, пошукової діяльності є головним і невідкладним завданням зростаючого українського соціуму.