Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Володимир Затуливітер: «Я чесно, як злива, тобі одболів...»

Вічна проблема – доля митця в суспільстві і доля його творчості...
21 серпня, 2012 - 00:00

Талановитий син хліборобів із хутора Веселе на Слобожанщині Володимир Затуливітер (1944–2003 рр.) у 25-ть, вже маючи виданими дві збірки поезій («Теорія крила» та «Теперішній час»), став киянином. Посилено працював, тож успішно виходили книжка за книжкою: «Тектонічна зона» (1982), «Пам’ять глини» (1984), «Зоряна речовина» (1985), «Полотно» (1986), «Початкова школа» (1988). Логічно не забарився широкий позитивний розголос про його творчість у пресі, авторитет серед колег і читачів і, звісно, гарні перспективи на майбутнє... 1993-го підготував чергову збірку поезій «Четвертий із триптиха», однак видавця на неї не знайшлося: розвал економіки і видавничої справи, безробіття, а за ним – побутові проблеми в його київській квартирі: відрізали світло, після аварії зникла вода... «Часу лишилось тільки для роботи...» Протестуючи проти всього того, восени 2001 року Володимир покинув українську столицю і, за порадою близького друга, знайшов прихисток тілу й душі у покинутій хаті мальовничого й таємничого села Бучак, яке на той час хтось прирік стерти з лиця землі і залити водами Дніпра.

Самотнє сільське життя без світла, газу, міських зручностей та комунікацій і, попри все, – розкіш творчості. Володимир заглибився у себе й дуже  багато писав. Отож там, у Бучаку на Черкащині, сформувалася потужна десята збірка поезій «Ненаписані пейзажі», сонети, а також книжки прози: «Пастухи бджіл», «Діжа» тощо.

Непросте земне життя поета В. Затуливітра несподівано й досить страшно обірвалося різдвяної ночі 2003-го... У свій останній вечір читав Біблію – її опісля знайшли розгорнутою на сторінках «Євангелія від Матвія».

На високому Козацькому шпилі Канівських гір понад Дніпром спочиває тепер Володимир Затуливітер.

На біду, немає нині його хати (її на бездоглядній землі хтось спалив наступного ж року після смерті митця), нема й літературно-меморіального музею, що його одразу ж почали творити близькі друзі... А що буде в найближчому майбутньому із самим селом Бучак, відає, напевно, лише Господь Бог, бо планів про будівництво на тих унікальних горбах, заселених ще від трипільських часів, водосховища досі ніхто не спростував...

Проте чи всім на знак протесту або з фізичної та моральної втоми треба втікати зі столиці у глухі українські села або йти в монастирі? Чи, може, слід таки залишатись – і бодай своєю присутністю заперечувати той бедлам, який мають намір із нами творити і вже нині так форсовано творять?

Талант поета безперечний, непроминуща актуальність його думок, філософська глибина образів-застережень, краса його почуттів... На превеликий жаль, у нас рідко коли чують поета за його життя. А якщо не встигли, не змогли, то, може, нарешті почують уже хоч його Слово? Треба розшифрувати (Володимир мав препоганющий почерк) усе написане ним і  підготувати до видання (цим займається фонд його імені – тож його стараннями вже вийшли у світ збірки поезій «Чаша жертовна», «Ненаписані пейзажі» та два видання збірки «Четвертий із триптиха»). Одне з видавництв узялось найближчим часом подарувати читачам Затуливітрове «Вибране».

Пам’ять – як останнє наше пристанище, остання наша зброя і неспростовний контекст епохи. Пам’ять – річ духовна і все-таки дуже матеріальна, вона багато що може... Поетів діагноз не даремний:

«Якісь чудні ми руси: post-татари
чи недо-турки, пере-москалі.
Нас не на душі лічать – на гектари
нам вибитої із-під ніг землі...»
(зб. «Початкова школа»).

Про все це і багато що інше йшлося на цьогорічних (уже 10-х!) Затуливітрівських читаннях, які під егідою літературно-мистецького фонду Володимира Затуливітра та НСПУ відбулися нещодавно в Бучаку. Традиційно читання почались біля могили поета, вступне слово там виголосив голова Київської організації НСПУ Михайло Сидоржевський; голова благодійного фонду пані Люба Снісар прозвітувала про зроблене за рік, данину шани поету склали представники влади й науковці, учні черкаських шкіл прочитали його вірші.

А потім було продовження читань у поетовому саду, між крислатих яблунь, де відійшла, але завжди присутня його велика душа. Під звучання струн бандури кобзаря Миколи Мошика лунали спогади про зустрічі із Затуливітром за його життя; письменники читали свої вірші й твори побратима, що так рано покинув цей світ; мали схвильоване слово двоюрідний брат Володимира Микола Коваленко зі своєю дружиною Надією – із далекого села Яблучне, що на Сумщині, де Володимир закінчив середню школу, а учні цієї школи прочитали вірші свого земляка; виступали також численні гості з Канева, Черкас, Києва.

Треба сказати, що за ці 10 років уже склалось певне братство шанувальників творчості В. Затуливітра, яке щороку ширшає, а програма літніх читань стає все колоритнішою і багатшою. Слово поета йде до людей – зокрема на Канівщині, де вчителі розробили уроки з вивчення рідного краю та, вважаючи поета своїм земляком, широко використовують його творчість; а в столичному Будинку літераторів цього року відбувся великий вечір пам’яті поета, який геніально підготувала і провела разом із учнями черкаських шкіл та Канівського району Олена Фещенко, голова Черкаського обласного товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Як зазначила на завершення дійства Любов Василівна Снісар, В. Затуливітер цінував творчих людей не так за талант, як за совість. Бо сам був совісним. Ми останнім часом  усе менше згадуємо про цю високу людську якість, а вона – сила, що творить цей світ, не дозволяє йому звиродніти, вона все-таки й основа нашого менталітету. Володимир Затуливітер був (і так себе відчував) насіниною українського роду:

«У березні зійду найпершим рястом
і найостаннішим стеблом згорю,
в найтоншу зодягнуся шкаралущу
і найлютішу зиму пережду,
бо там, під снігом, світ. А хто надише
його повітрям синім, як не я?..»
(Зі зб. «Чаша жертовна»).

Наталка ПОКЛАД
Газета: 
Рубрика: