...Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте....
Автор відомий. Рядки також усі напам'ять знають. І крутяться вони в мене вже, певно, два роки в голові - от як Майдан почався. Чи не рано ти покинув молитися Богу? Дивися, знову кров рікою ллється. Хоч, слава Богу, ми зараз не з кайданів вириваємося, а захищаємося, та якою ціною? Знову - кров'ю. Кров'ю не лише наших побратимів. Не лише кров'ю тих, хто грудьми йде на амбразуру Росії, не лише нервами тих, хто знаходить в собі сили розповідати світу про справжні події. А й вражою кров'ю. Так, ми захищаємось. Але чому, чому знову на наших руках має бути кров? Чому Україна знову відстоює себе вогнем і мечем? Невже не перевелися ще телепні, які зброєю лізуть на нашу неньку? Ми ж, якби, і говорити вміємо... І навіть можемо. Та хто ж почує? Кому треба, аби ми дійсно існували як держава? Заходу? НАТО? Європі? А самим нам? Нам самим потрібна наша країна? Чи жити хоч якось, аби жити? Тоді це банальне виживання...
Газета «День» дала мені можливість познайомитись із різними людьми – політиками, митцями. І знаєте що? Я вдячна Богу за те, що потрапила на це стажування. Кожна зустріч, яка проводиться у конференц-залі, все більше розкриває мені очі. Я не цікавилася раніше політикою, бо була в мене сліпа віра у те, що нікому при владі не потрібна країна.
І раптом – один політик, другий громадський діяч, третій керівник організації, депутат, актриса – люди з однакових чи різних сфер приходять і висловлюють свої думки щодо некомпетентності сьогоднішньої влади. Розмито чи чітко – але дають відповіді на питання: як вирватися з тої війни, яку нам з таким натхненням нав’язують? Люди, ви дійсно існуєте? Я ніби потрапила на острів посеред шторму, де люди не бігають в паніці «Що нам робити, все пропало!», а спокійно і зосереджено будують корабель, на якому можна буде побороти той шторм. Ба більше – вони пильно вдивляються у хвилі у пошуках пляшечок. Раз – і знайшли пляшку від людини, яка також не покорилася долі. Послали пляшку у відповідь, і ось на острів вже приїздить інший корабель з боєприпасами, якими капітан ділиться. І «День» не відбирає той корабель, а проводить взаємообмін думками, порадами та планами.
І знаєте, я впевнена, що прийде час, коли корабель «Дня» об’єднається з іншими сильним фрегатами, та проти загарбників виступить міцна флотилія із сильними духом та словом капітанами, які приведуть країну до миру. І я маю велику надію, що стану частиною цієї команди.