Ніяких інших фільмів Пічула, окрім «Маленької Віри», я не бачив, за його кар’єрою не стежив: лише по його смерті довідався, що він — корінний маріуполець, знімав сатиричних «Ляльок» на ще вільному НТВ, а потім сам мутував у переконаного путініста.
З «Маленькою Вірою» історія не так мистецька, як антицензурна, себто політична: ще б пак, перша інтимна сцена в кінематографії СРСР. Я, втім, більше вразився відвертістю соціальної оптики. Здавалося, наче хтось нарешті знайшов шлях назовні й показав у відповідному масштабі неозору купу сміття, в якій ми жили. Це здавалося обпікаюче новим. Звідси й приз ФІПРЕСІ у Венеції, й 55 мільйонів глядачів. «Маленька Віра» відкрила шлюзи. Після неї крутити еротику й різати правду-матку на радянському екрані стало гарним тоном.
Переглядаючи цей фільм зараз, розумієш, наскільки він кепсько зроблений. Камера тремтить. Монтаж провальний. Знаменита сцена виглядає до смішного цнотливою. Звичайнісіньке кіно вісімдесятих, геть не шедевр.
Тим не менш, дещо в ньому мене, українського/пострадянського глядача 2015 року, зачіпає.
Дія відбувається, нагадаю, в Маріуполі. В епізоді на пляжі під час зливи брат Віри вигукує: «О, ти диви, град!» Одначе справа не тільки в таких зловісних збігах.
Фільм починається і завершується панорамою нескінченних заводів. Герої живуть від роботи до холодильника й від холодильника до чарки, постійно кричать, сваряться, б’ються (актори, заради справедливості, навдивовижу природні). Час відмірюється проїздами тепловоза під вікнами. Найліпші розваги — масовий мордобій замість дискотеки або секс на металевому ліжку серед мух в убогому гуртожитку. При тому всі тут — і старі, і молоді — конформісти, всі пристосовуються до обставин. Трохи вибивається з ряду тільки Віра з її нікому не потрібним коханням до красеня Сергія. Це не «чорнуха», це більше — відчуття колосальної ентропії, котра роз’їдає гідність, надію, та й кохання теж — бо вже Сергій питає: «Де моя бритва?» точнісінько як батько Віри, чим викликає в останньої напад не дуже веселого сміху.
Тому, до речі, сьогодні важко позбутися думки, що центральний персонаж — не Віра, а її батько, Микола Семенович Маринин, крикливий шофер КАМАЗу, котрий не має поваги ані від дружини, ані від власних дітей. Дочка вкладала його спати в дитинстві граючись, і вкладає вже будучи дорослою — бо примхливий, егоїстичний і безпомічний, як дитина. Віру він, здається, любить щиро, але в решті реакцій Маринин-старший з його істериками, менторством і спалахами дикої агресії — чисте втілення сірого млявоплинного нещастя, в якому тоне його родина. І коли наросла на його свідомості короста безглуздих днів вступає в прямий конфлікт із тим людським, що в ньому ще лишилося, він не витримує, гине.
Віра — героїня 1988-о. Її батько — і це хворобливий парадокс — герой сьогодення. Бо через чверть століття Маріуполь, Донецьк, Луганськ так і лишилося просякнутими горілкою і димами заводів заповідниками безвиході. І коли вмілі маніпулятори вказали невдахам Донбасу джерело їхньої приреченості, давши в руки не якийсь там кухонний ножик, а справжній автомат, то тисячі Микол Семеновичів пішли мститися за все. Бо теж мені грамотні знайшлися. Бо я вас годую, а ви? Бо я вам що, лицем не вийшов? Стріляти. Цілити в стіну злиднів і нудьги, а влучати в тих, хто захотів жити по власній волі.
Стріляти, стріляти, стріляти. О, диви, град. У січні.
Василь Пічул. Режисер одного фільму. Провидець мимоволі.
