Розмова зі справжнім Шолоховим і фальшивим Євтушенком, внутрішня «кухня» газетної журналістики, «забуті» жанри, витоки плагіату й «очепатки», виразні портрети колоритних сучасників — колег, політиків, жителів індустріального Донбасу. Все це читач знайде в новій книзі журналіста з величезним досвідом Василя Бабанського «Записки газетного поденщика». Саме вона і стала приводом для нетривалої, але глибокої розмови напередодні.
— Василю Васильовичу, як народилася ідея нової книги?
— Все вийшло спонтанно. Свого часу я співпрацював із дніпропетровським журналом «Крила». Спочатку давав їм свої вірші, а потім мене попросили написати щось про журналістику. Так з’явилася стаття «Ашибки» і «очепатки» — про друкарські помилки і ляпи в газеті. Читачі зацікавилися, почали телефонувати, і я написав продовження. Коли вийшло п’ять-шість публікацій, зрозумів, що вимальовується книга. Приємно, що серед колег вона викликала щирий інтерес, а професор Інституту журналістики КНУ Анатолій Чічановський навіть використовує цей матеріал на лекціях. В основному видання розраховане саме на журналістів і студентів факультету журналістики.
— Нерідко можна почути думку про те, що від спадщини радянської журналістики слід повністю відмовитися через її ідеологізованість. Але ж, напевно, і там є чому повчитися? Як ви вважаєте?
— Питання і просте, і складне. Не хотів би бути схожим на тих, кому раніше «і сонце яскравіше світило, і повітря було свіжішим» — це типове вікове бачення. Зрозуміло, що покоління змінюються, змінюється життя і відповідно — журналістика. Однозначно: були і тоді позитивні моменти. Сьогодні колеги стали писати більш розкуто, менше озираючись на внутрішнього цензора. Немає потреби писати езопівською мовою. Хоча це, до речі, було не так і погано, адже така манера оповіді виробляла у журналіста вміння, спонукала на творчий підхід. Нині впадає в око колосальна заполітизованість нашої преси — будь-яке питання розглядається через призму політики. По-друге — ціла прірва помилок, перш за все фактологічних і аналітичних — це просто якесь лихо. Нас же жорстко карали навіть за граматичні помилки — були випадки, коли люди лишалися роботи. Сьогодні на це, здається, взагалі ніхто не звертає уваги. На відміну від «Дня», в деяких газетах навіть немає коректорів. Також хотілося б бачити в сучасних газетах фейлетони. Раніше це був чудовий жанр. Крім того, майже зник жанр нарису. Журналісти практично перестали писати про людей. Герої сучасної преси — в основному депутати і бандити. Але ж це неповне відображення життя!
Мені здається, що різниця між журналістами мого покоління та нинішніми також у ставленні до читача. Ми тоді якось навіть трохи побоювалися його, а зараз... Пам’ятаю, якось один редактор мене повчав: «Зарубай собі на носі, читач, як і будь-який клієнт, завжди правий і, за великим рахунком, в масі своїй розумніший за тебе, а тому сам не мудруй, не «випендрюйся» — дотримуйся дистанції». А в іншому виданні мені казали: «Запам’ятай першу аксіому журналістики — до читача звертайся, як до розумної людини, але не забувай, що він — ідіот». Найцікавіше, що вислови ці належали одній і тій же людині, але сказані вони були в різний час. Один — в останні радянські роки, а інший — на початку цього сторіччя. Думаю, вгадати, коли який — неважко. Звичайно, наведені приклади — це дві крайнощі, а істина, як завжди, — посередині. Читача треба поважати, але не підлабузнюватися до нього, а тим більше не робити з нього священну корову.
— Ви народилися у Краснодоні Луганської області, працювали в обласній газеті «Социалистический Донбасс». Упевнений, що і після переїзду до Києва стежили за тамошнім інформаційним простором. Які відмінності ви б могли виокремити? Чи є, на ваш погляд, частка відповідальності місцевого журналістського співтовариства за ті, події, які відбуваються на Донбасі зараз?
— Свого часу на Донбасі була дуже сильна журналістська організація. Газети виходили великими накладами. Наприклад, обласне видання, в якому я працював, мало наклад близько 600 тисяч примірників. За радянських часів у Донецьку як у великому промислово-індустріальному центрі був дуже напружений ритм життя. У сільських регіонах України життя було спокійніше, розмірене, урівноважене. Крім того, була величезна різноманітність тем. Адже в тих краях були заводи, масштабні будівництва, шахти, морський порт і багато іншого. Інших же відмінностей між регіонами, скажімо, ідеологічних, я не бачив абсолютно. Донбас завжди жив у єдності з усією країною. Жодних розмов про сепаратизм у мої часи там ніколи не було. Ніякого натяку! Звичайно, більшість населення говорила російською, хоча на захід від Донецька були місця, де переважала українська мова. Але при цьому ми прекрасно розуміли один одного. До речі, редакції обох обласних газет — україномовної «Радянська Донеччина» і російськомовної «Социалистический Донбасс» — були розташовані в одній будівлі. Два абсолютно рівнозначних видання. Правда, у «Радянської Донеччини» наклад був тільки 40 тисяч. В цілому, співвідношення газет російською та українською мовами в ті часи на Донбасі було приблизно 70% і 30%, відповідно.
— Мабуть, якщо порівнювати ці відсотки з ситуацією періоду незалежності, то результат буде не на користь останньої. Чи збереглася, на ваш погляд, в Україні своя школа журналістики?
— На жаль, мені здається, що ми втратили дуже багато. І не лише хорошого — погане теж відійшло. Говорити про якусь школу дуже складно.
Колись мені довелося бути президентом асоціації ділової преси, яка проіснувала декілька років. Здавалося б, усі ми — колеги, об’єднані спільними інтересами. Але ж ні — коли справа доходила до якихось серйозних питань, один говорив одне, а інший — зовсім протилежне. Адже власники різні. Потихеньку асоціація «заглухла» — єдності не вийшло. Думаю, що сьогодні тій же Національній спілці журналістів України ще складніше.
— Чи можлива взагалі в Україні, і за яких умов, журналістська солідарність?
— Як правило, солідарність або, принаймні, певна підтримка одного видання іншим виникає тоді, коли трапляється якась біда. Якось, коли я був редактором «Ділової України», мені довелося судитися з одним депутатом. Три чи чотири загальнонаціональні видання підтримали мене! Я виграв суд, і вони дали про це публікації. Але моя рідна газета «Правда Украины», в якій я працював, промовчала... У хвилину певної небезпеки, навислої над якимось із видань або журналістом, виникає деяке родове відчуття, і ми починаємо підтримувати один одного, навіть якщо взагалі стоїмо на різних позиціях. Напевно, кожен розуміє, що колись біда може статися і з ним.
— Але чому ж українські журналісти не навчилися виявляти солідарність, коли йдеться про позитивні приклади, про проекти, важливі для країни в цілому?
— Конкуренція. Вона існує. Є конкуренція між виданнями, є певна професійна заздрість. За радянських часів хороший журналістський почин могли підтримати партійні органи. Знаю це зі свого досвіду. Колись я знайшов дореволюційний підручник із арифметики за другий клас і провів у радянській школі за ним урок. Експеримент викликав приголомшливий ефект! Багато чого діти просто не зрозуміли. Вони, наприклад, не знали, що таке наймити. Ініціативу підтримали, про неї написали багато газет, навіть в інших республіках. Зрозуміло, що чимале значення тоді мав політичний контекст, інтереси партії. У підручнику, наприклад, було завдання: «Наймичка заробляє у пана три карбованці на місяць. Скільки вона заробить за 12 місяців?» А в наступній задачці йшлося про жінку, яка хоче купити собі чоботи, які коштували 17 карбованців. Не потрібно було жодної пропаганди! Думаю, було б цікаво повторити експеримент сьогодні з підручниками 1960-х-70-х років, подивитися на реакцію дітей. Адже підручник відображає життя.
ДОВІДКА «Дня»
Василь Бабанський — публіцист, поет, заслужений журналіст України. Працював заввідділом газет «Социалистический Донбасс», «Правда Украины», заступником редактора газети «Вечірній Київ», відповідальним секретарем агентства новин РАТАУ (зараз «Укрінформ»), заснував і був головним редактором газети «Ділова Україна». Автор збірки віршів «Лелеки сплять у польоті» (2009).
