1 вересня стало відомо, що внаслідок протестів 31 серпня загинуло ще два правоохоронця, які зазнали поранень під стінами Верховної Ради. Загалом під парламентом загинуло три нацгвардійці. Смерть цих трьох хлопців та каліцтво десятків інших в мирному місті при виконанні службових обов’язків — це не просто трагедія, це кричущий алярм, який має терміново примусити українців посилити оборону свого «другого фронту». Фронту, який пролягає територією мирних міст, коридорами влади, площами та вулицями, телебаченням та пресою. Треба, зрештою, чітко дати відповідь на питання: чим відрізняється конструктивний спротив від деструктивного бунту?
Під самий кінець серпня на сході помітно зменшились обстріли наших позицій. Таке затишшя активності бойовиків після досить тривалої серії потужних атак співпала з голосуванням у Верховній Раді за зміни в Конституцію України. Одразу ж після цього голосування пролунала заява бойовиків, що їм недостатньо таких змін з української сторони. Такі посили терористів зовсім не дивні й з’являються не вперше. Кожна наша поступка сприймається бандитами з показовим незадоволенням. Так веде себе агресор, така його формула поведінки. З іншого боку, Україна взяла на себе зобов’язання прийняти відповідні зміни до Конституції, хоча сама Верховна Рада ніякі Мінські угоди не ратифіковувала, а отже говорити про якісь офіційні зобов’язання в цьому разі можна лише з позиції умовної дипломатії.
Таким чином, ми перебуваємо в стані цугцвангу, тобто коли кожен крок із нашого боку в кращому разі затримує ситуацію, а в гіршому лише шкодить нам. Це торкається як зовнішньої політики, так тепер вже і внутрішньої ситуації. Ми не можемо відмовитися від «мінського формату», тому що занадто далеко зайшли, і при цьому не можемо вийти із переговорного процесу, щоб не нашкодити відносинам зі світовою спільнотою. Ми також не можемо не прийняти зміни до Конституції, адже це так само будуть трактувати як зрив перемовин. В той же час прийняттям згаданих змін до Основного Закону, де ставиться питання не лише децентралізації, а й «особливостей місцевого самоврядування в окремих районах» Донбасу, в майбутньому влада може створити нові проблеми для державності. Мінімум, що має сьогодні вимагати Україна разом із нашими міжнародними партнерами, — це виконання Кремлем своїх зобов’язань щодо мінських домовленостей. Це має бути двосторонній, а не односторонній рух.
ЯК Я ПРОВІВ ЛІТО... (1 ВЕРЕСНЯ ВІДКРИЛАСЯ ТРЕТЯ СЕСІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ ВОСЬМОГО СКЛИКАННЯ) / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
У цій складній ситуації не вистачало лише удару в тил, який має підштовхнути процес дестабілізації. Зробити цей удар взялася конкретна політична сила, яка програла минулі вибори до парламенту. Граната в руках екзальтованого юнака стала вінцем провокацій, які тривали під стінами Верховної Ради 31 серпня, і фактично відволікла на себе увагу від того, що відбувалося всередині Верховної Ради. Об’єднання «Свобода», монополізувавши своїми представниками протест, проти змін Конституції, перетворили факт невдоволення голосуванням народних депутатів на криваве шоу. З іншого боку, ні протести, ні критика змін до Конституції жодним чином не вплинуло на хід голосування в стінах парламенту. Заблоковане місце спікера і ґвалт біля трибуни виявилися піар-антуражем формального спротиву. На жаль, досі ми маємо низку паралельних реальностей, які не перетинаються між собою, а отже не можуть народити якісний поштовх до розвитку.
«ЯКЩО СВОЄЧАСНО НЕ БУДУТЬ ЗРОБЛЕНІ ВИСНОВКИ, ТО МИ МОЖЕМО ПОТРАПИТИ В СИТУАЦІЮ ЖОВТНЯ 1917 РОКУ»
Вікторія ПОДГОРНАЯ, політолог:
— Наша громадська організація «Конституційний конвент» була організатором однієї зі сцен під Верховною Радою 31 серпня. Зробили ми цю сцену для того, щоб виступала громадськість без політиків. Серед нас був зокрема Левко Лук’яненко. Люди виступали, читали вірші. Щоправда, «Свобода» вигнала звідти, побивши нашого колегу, Геннадія Друзенка. «Свобода» прагнула домінувати серед трьох сцен — двох політичних і однієї нашої. Чесно кажучи, у нас був шок. Молодики кричали «Ганьба!» і навіть почали на нашій сцені бити присутніх. Одна жінка років за 60 підійшла до мене і жалілася, що її облили якимось маслом. Було враження, що «свободівці» озброєні відповідною саморобною амуніцією на кшталт запальних сумішей. Тобто представники «Свободи» були агресивно налаштовані не лише проти правоохоронців, а й проти інших учасників мітингу. «Свободівці» з назвами «Сокіл» всіляко домінували. Я, наприклад, не помітила, щоб були активними «УКРОПи» — вони трошки виступили і пішли ще до бійки. В даній історії «Свобода» проявила себе вкрай агресивно. Навіть «Правий сектор», який загалом вважається найбільш радикальною силою, по факту є більш конструктивним. Те, що лунало від політради «Свободи» зі сцени, було чистим націоналізмом, і я не знаю, наскільки їхня специфічна точка зору відповідає інтересам України.
Але цей процес, який відбувався біля Верховної Ради, корелював із тим, що відбувалося в самих стінах парламенту. В парламенті так само відчувалася жорстка і агресивна політика просування тих чи інших рішень. Небажання влади чути суспільство вже після подій на Майдані, коли громадськість стала політично активною, є тривожною ознакою. Влада обмежилась консультаціями лише з окремими експертами, які займаються децентралізацією вирішивши, що цього достатньо. 26 серпня Президент зустрічався з представниками експертного середовища, і фактично від них отримав карт-бланш на проведення змін до Конституції.
Вважаю, що зміст закону не може перекривати сам процес, оскільки політика полягає в тому, що який би не був класним закон або навіть конституційний документ, якщо в створенні цього документа не бере участь суспільство, то це не є нормальним політичним процесом. Це не є демократією, тому що такі закони не будуть виконуватися. Не можна натягнути на людину капелюха, якщо вона цього не хоче. Наші політики не розуміють, що процес не менш важливий, ніж тексти документів. Цього, на жаль, не розуміють і самі експерти. Я не можу сказати, що децентралізація може бути позитивною, якщо влада віддається на більш низькій рівень, тобто на рівень громад, при цьому не враховуючи точки зору самих цих громад. Це абсурд.
В парламенті ж ми спостерігали створення широкої коаліції, бачили, хто дав більшість голосів — це дві правлячі фракції й «Опозиційний блок». Це говорить про дуже неприємні речі. Я зовсім не погоджуюсь з партією Ляшка, адже це популістична політична сила, мені не дуже подобається те, що робить Юлія Тимошенко, але вони б не стали підтримувати позицію, яка не була обговорена з суспільством. Влада зараз прикривається тим, що зміни до Конституції вимагає провести Євросоюз і що такі зміни перш за все пов’язані з зовнішньою політикою, але треба розуміти, що відстоювати інтереси країни, не поступаючись принциповими моментами, завжди важко. Наші керманичі не розуміють одну просту річ — коли ти звертаєшся до суспільства і залучаєш більш широке коло громадян, то тобі нічим не можуть потім зауважити і західні політики. Думка народу буде відповідним аргументом і в міжнародному аспекті. Тоді Захід побачить, що влада спирається не на власну думку чи на вузькі інтереси свого оточення, а на думку своїх громадян.
Небажання влади співпрацювати з суспільством по таким ключовим питанням як Конституція, децентралізація, війна чи мир, територіальний устрій держави породжують дуже негативне тло. Влада демонструє, що до такого діалогу вона не готова. Ні до чого доброго це не призведе. Соціологи підтверджують, що суспільство це дуже добре розуміє. Народ усвідомлює, що його не чують. 72% людей вважають, що Україна розвивається в неправильному напрямку. Щоб ви розуміли, точка входу цього показника на Майдані була 67%. Це дуже небезпечна ситуація і вона буде вибухати ще більше, якщо і далі буде тривати ігнорування суспільства політичними верхівками та керманичами України. Радикальні сили в свою чергу цим будуть користуватись. Звичайно з радикалізмом треба боротись, але така боротьба не буде суспільством сприйматись, як справедливі дії, якщо це суспільство не відчуває, що влада апелює до народу, звертається до нього із запитами. Тоді «прикручування гайок» буде виглядати, як побудова нового авторитарного режиму. Для нівелювання радикалізму потрібно перш за все спиратись на громадськість, на загал. Інакше радикальні течії лише будуть мати додаткові хвилі прихильників. Зараз ці процеси вже приймають революційний характер. Якщо своєчасно не будуть зроблені висновки, то ми можемо потрапити в ситуацію жовтня 1917 року.
Я не вважаю, що ми знаходимося в повністю безвихідній ситуації. На початку 20 століття ситуація була більш драматичніша. На жаль, наша еліта не стала якіснішою, і ті люди, які називають себе такою елітою не є нею за характеристиками, які притаманні західним країнам. У них недостатній рівень навіть для того, щоб конкурувати з російською елітою, хоч вважають їхні підходи варварськими. Але треба усвідомлювати, що ми несемо на собі вантаж постколоніальної держави і еліти наші так само є постколоніальними. Вони не мають суб’єктного мислення і не дивляться на Україну як на суб’єкта, щоб грати на шахівниці на рівних. Ці еліти звертаються до сильніших, не знаходячи внутрішніх ресурсів в українській нації. У нас дійсно складна ситуація, але параметри українського суспільства в цінностному розумінні не дуже відрізняються, наприклад, від поляків. Але подивіться де Польща і де ми. Тобто проблема полягає саме в якості політичних еліт. Причина цього в тому, що блокується політична конкуренція, яка й є джерелом для зростання якісних політичних еліт. Триває маніпулювання думками експертів, що ми бачимо на прикладі змін до Конституції, коли рішення прийнято владою, а експерти лише обслуговують його обґрунтування. Все це демонструє те, що в Україні досі не має стратегічної політики, яка полягає не в тому, щоб бачити на два-три кроки вперед. Стратегічна політика — це тоді, коли ти можеш охопити бачення інтересів всього суспільства або хоча б більшості його громадян.
«УЧОРАШНЯ ГРАНАТА ПІД ВР — ПРЯМИЙ НАСЛІДОК НЕЗАГОЄНИХ РАН ІЛОВАЙСЬКОЇ, ДЕБАЛЬЦЕВСЬКОЇ, МУКАЧЕВСЬКОЇ ТРАГЕДІЙ...»
Геннадій ДРУЗЕНКО, правник, громадський діяч (facebook.com):
— Учорашня граната під ВР — прямий наслідок незагоєних ран іловайської, дебальцевської, мукачевської та інших трагедій, які влада — замість діагностувати та лікувати — намагається просто засипали інформаційним целоксом.
Поки політичний провід країни:
— не почне щирий діалог із власним народом, в якому влада буде не тільки говорити, а й слухати та дослухатися до думки власних громадян;
— не займеться пошуком суспільного консенсусу щодо стратегічних питань розвитку країни замість «продавлювання» одноразових несистемних рішень;
— сприйматиме людські трагедії як привід «замочити» політичних опонентів і покрасуватися в телевізорі;
— шукатиме легітимності зовні, а не всередині власної країни, температура в суспільстві тільки наростатиме...
І залишається тільки гадати, де і що вибухне наступного разу... І молитися, аби цього не сталося.
