20 квітня до прикордонної застави поблизу села Стрілече у Харківській області під’їхало авто та висадило двох молодих дівчат з туристичними рюкзаками. На здивування прикордонників, дівчата не подорожували до Росії. Навпаки, щойно авто від’їхало, вони пішли дорогою вслід за ним. Ось так розпочалася подорож Україною фотографів Анастасії Євсюкової та Ольги Соловйової, яка тривала 93 дні та завершилася на Закарпатті.
Проект Inside of living («Життя зсередини») Ольга створила кілька років тому. Але тоді дівчина спішно від’їжджала до США на роботу і вирішила, що ідея може почекати більш слушного моменту. Цей проект міг залишитися лише мрією, але рік тому Ольга повернулася на Батьківщину, познайомилася з Анастасією і почала втілювати давню задумку.
«Пройшовши від кордону до кордону, ми хотіли подивитися на Україну, — розповідає Ольга про мету подорожі, — подивитися на людей, які тут живуть та дізнатися, що вони думають, зокрема, і про свою країну. Через наші блоги та фото люди в усьому світі можуть побачити, чим живе наша країна».
ДВІ ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ЗА ТРИ МІСЯЦІ
Під час подорожі дівчата принципово йшли пішки, вдень проходили в середньому 25 кілометрів. Спочатку вони розраховували, що йти будуть шість днів на тиждень, а один приділятимуть відпочинку. Але не завжди на сьомий день вдавалося знайти вдале місце для тривалого привалу, тому часто траплялися випадки, коли Ольга та Анастасія подорожували без хорошого відпочинку до десяти діб. Усього дівчaта пройшли дві тисячі кілометрів.
Раніше Ольга часто подорожувала пішки на далекі відстані, а для Анастасії — це був перший досвід. Для того, щоб звикнути до навантаження, починаючи із зими дівчата виділяли на тренування один день на тиждень, у який ходили пішки на далекі дистанції. Утім, після старту проекту обом довелося зіткнутися з труднощами.
«Перший місяць був найважчий і фізично, і морально, — розповідає Ольга. — Ми адаптувалися, вчилися обирати найбільш зручні місця для привалу, бо спали переважно у наметах. Спочатку я дуже сумувала за родичами, але потім звикла. Спілкуватися з людьми виявилося дуже легко. Всі, хто нам зустрічався, були привітні, відкриті, намагалися допомогти. Ми робили серію відео: підходили до людей на вулиці, питали, як у них справи і просили щось побажати Україні. Всі бажали миру. Нас часто пригощали медом, молоком, квасом, запрошували в гості, показували дорогу, інколи пропонували підвезти. Ми самі їхати не могли, бо подорож була піша, але просили у таких випадках взяти наші рюкзаки».
ПОДОРОЖНІ ТОВАРИШІ
Від Стрілечого дівчата рушали не самі. Спочатку з ними було двоє хлопців, але тим потрібно було повертатися на навчання до університету. Один зміг пройти лише тиждень, а інший — місяць і дійшов до Києва. Поступово блог дівчат про подорож ставав усе більш популярним і їм почали писати мандрівники, які також хотіли приєднатися. Всього протягом подорожі дівчат супроводжували десять товаришів. Щоправда, найбільше вони звикли до своїх молодших «проводжатих».
ДОРОГОЮ ДО АКЦІЇ ПРИЄДНУВАЛИСЯ І ЧОТИРИЛАПІ ПОПУТНИКИ. НА ФОТО — ОЛЬГА СОЛОВЙОВА ТА БЕЗСТРАШНА ТУЗЯ, ЯКА ПЕРЕЙШЛА ЗІ СВОЇМИ НОВИМИ ДРУЗЯМИ КАРПАТИ
Поблизу селища Завалля мандрівниці познайомилися із собакою Марусею, що жив разом з учасниками місцевого геологічного клубу. Жартома їй дозволили піти разом з дівчатами, думали, що Маруся засумує за домом та повернеться, але собаці так сподобалося подорожувати, що за кілька днів стало зрозуміло — він піде до кінця.
«До Марусі я дуже звикла, — розповідає Настя. — Думала, що власники її не забиратимуть, тому планувала, як краще перевезти собаку з Ужгорода до Дніпропетровська. Вже навіть знайшла гроші, щоб викупити купе. Але потім Марусю довелося доправити додому. Мені було справді важко з нею розлучатися».
Сумували дівчата не довго, за кілька днів дійшли до селища Стара Гута, де до них «прибилася» бездомна Тузя.
«Звісно, спочатку ми намагалися позбутися її, бо розуміли, що не можемо забрати Тузю до Дніпропетровська, — розповідає Ольга, — але собака нас не слухав. Уже в Закарпатті, збираючись додому, ми почали акцію «Пристроїти Тузю» і за один день знайшли їй нових власників, двох дуже привітних дівчат із селища Роса».
«ВСЯ УКРАЇНА — НАША РОДИНА»
Протягом подорожі дівчата робили багато фото, знімали відео та писали захопливі розповіді про маловідомі, але мальовничі українські місцини. Вони хотіли показати своїм співгромадянам та іноземцям, що нашою країною подорожувати зручно та дуже цікаво. Ольга запевняє, що протягом подорожі з жодними небезпеками вони не стикалися. Спочатку, звісно, турбувалися, ставилися з пересторогою до усіх, кого зустрічали. Але вже за місяць призвичаїлися та почали дивитися на життя простіше.
«Ще ми переконалися, що Україна — неподільна і виступає за мир, — ділиться Ольга. — З перших днів, коли ми рухалися прикордонними з Росією селами, люди, яких ми зустрічали, говорили нам, що вони українці. Ми не боялися йти з прапорами та українськими символами. Впевнилися, що наші співгромадяни відверті, щирі і готові завжди прийти на допомогу».
Анастасія переконана, що проект зробив її більш відкритою. Її вразила привітність українців, а особливо їхнє вміння шукати щастя в простих речах.
«Я завжди знала, що у нас хороші люди, — розповідає дівчина. — Але з’ясувалося, що вони кращі, ніж я думала. Бабусі, яких ми зустрічали, щоразу так щиро обіймали нас, що мені здавалося, ніби кожна з них — моя бабуся. Чоловіки, яких я зустрічала, нагадували мого тата. Ці люди ставилися до нас як до родини, навіть не виникало сумнівів, що вся ця країна і є нашою родиною. Україна дуже сильна та незламна. Наші люди дуже щасливі. А для щастя їм потрібно не так багато. А ще українці роботящі та привітні. Вони завжди прийдуть на допомогу і поділяться чим можуть. Люди часто давали нам щось у дорогу. Якщо у них не було хліба, вони все одно пропонували щось інше, чим були багаті. Мене підкорила ввічливість та повага одне до одного. Особливо це збереглося у селах. Люди не боялися пускати нас до себе у дім, хоча ми були мало знайомі. Зараз у містах таку відкритість зустрінеш нечасто».
Ольга та Анастасія повернулися до Дніпропетровська минулого тижня, але досі опрацьовують зібраний матеріал, систематизують фото та діляться враженнями. Дівчата сподіваються, що їхня подорож надихне людей на те, що можна долати перешкоди, мріяти, ставити собі цілі, досягати їх та будувати своє життя як сам бажаєш.
