З Петром Примаченком ми познайомилися у розпал його волонтерської роботи. На початку весни «День» відвідав тренування бійців «Азова» на київському заводі АТЕК. Тоді як тренувальний майданчик для новобранців використовували лише подвір’я, але тепер на АТЕКу виріс цілий комплекс з тренажерами та смугою перешкод. З’явився він саме завдяки невтомній роботі волонтерів, серед яких був і пан Петро. Окрім цього, у рідному Іванкові Петро Примаченко разом з товаришем Сергієм Приходьком (онуком Героя Радянського Союзу Миколи Приходька) організували волонтерську групу «Народний оборонпром». Друзі спочатку вирішили лагодити автівки для фронту, згодом долучилися і до харчового забезпечення. З «Днем» Петро Примаченко поділився розповідями про власну роботу, а також спогадами про бабусю.
«ДО МЕНЕ ВІЙНА ПРИЙШЛА ЗНАЧНО РАНІШЕ, НІЖ У НАШУ КРАЇНУ»
— Війна — це дуже страшна річ, — розпочинає розповідь пан Петро. — До мене вона прийшла значно раніше, ніж у нашу країну. У дитинстві у мене був хороший друг, з яким ми були нерозлучні. Згодом настав час іти до армії, і він потрапив у Афганістан. Повоював трохи, а потім раптом повернувся... у цинковій труні. Тоді для мене це стало ударом. Я зрозумів увесь жах, який несе війна, але сподівався, що ми це вже пройшли. Як виявилося, то був лише початок. Зараз у моєму будинку 49 квартир. З людей, які там живуть, шестеро чоловіків уже побували в АТО. У кого є почуття гумору, оптимізм, вони себе після того у мирному житті спокійніше почувають. А деякі хлопці стають мов у воду опущені. Усе їм не подобається, агресують інколи. Після війни ми будемо ще дуже довго від цього відходити. Я теж певний психологічний тиск відчуваю. Буває, одним допоможеш — інші дзвонять, чому їм нічого не привезли. Мусиш далі працювати, щоб усім вистачило, щоб не обділити. У мене через це хвилювання навіть серце прихопило. Лікувався нещодавно.
— А чим саме ви займаєтеся як волонтер?
— Про наше волонтерство можна писати книжку. Чим тільки не займалися! Ми з Сергієм Приходьком і тушонки готуємо у вільний час, і буржуйки на зиму робили. Починали взагалі з того, що лагодили машини для фронту. Друзі та знайомі дарували нам старі автівки, а ми намагалися довести їх до ладу, щоб хлопці хоч на чомусь їздили. У них же спочатку військової техніки не було, ось ми і намагалися вийти з ситуації. Щоправда, траплялися і казуси. Якось один з депутатів подарував нам стареньку ржаву «Волгу», а як побачив фото, як ми її обладнали, захотів забрати назад. Прийшов та й сказав: «Передумав, віддавайте!» Щоправда, потім він змінив своє рішення, але ми зробили висновки і більше з ним не працюємо. Окрім того, що ми передаємо на передову, ще допомагаємо прикордонникам. Неподалік від нас кордон з Білоруссю, де нещодавно була ротація. Коли хлопці туди лише приїхали, у них не було буквально ні молотка, ні гвіздка. Ми потихеньку підвозили будівельні матеріали, дошки, пічку зварили. Хлопці хороші видалися, працьовиті. Побудували все, чого не вистачало. Вже і баньку собі зробили, добре облаштувалися загалом.
«ЩЕ ЗМАЛКУ Я СПОСТЕРІГАВ З ПЕЧІ, ЯК БАБУСЯ МАЛЮВАЛА»
— Твори вашої бабусі багаті різноманітними образами. Які з них ви могли б засоціювати з сучасною Україною?
— Бабуся часто зверталася до української теми у своїх картинах. Я пам’ятаю, як вона малювала жінок у вишиванках та підписувала роботи «Україночка». Щодо асоціацій з війною, то самих картин війни бабуся не малювала. У її творах ми не бачили катастрофи, вона більше уваги звертала на її наслідки. До прикладу, є у неї робота «Загиблим солдатам». Там зображена могила, біля якої стоїть кінь. Не знаю, чому, але бойові дії її не цікавили ніколи. Хоча сама бабуся пережила і Голодомор, і війну. Пам’ятаю, як розповідала, що у нас окопи просто по городі були, там же, у бліндажах, вони з татом і пересиджували обстріли. Тато все сухарики просив, бо їсти було зовсім нічого. А дідусь мій загинув на фінській війні. В останньому листі він писав, що вже всьоме йде в атаку, а після того звісток немає...
МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО НАВЧИЛА ПЕТРА НЕ ЛИШЕ МАЛЮВАТИ, А Й ЧИТАТИ ТА ПИСАТИ. «ВОНА МЕНЕ ПРАКТИЧНО ВИРОСТИЛА. МАТИ УВЕСЬ ЧАС НА РОБОТІ БУЛА, ТА Й БАТЬКО ТЕЖ. ЩЕ ЗМАЛКУ Я СПОСТЕРІГАВ З ПЕЧІ, ЯК ВОНА МАЛЮВАЛА», — ЗГАДУЄ ОНУК ХУДОЖНИЦІ
— А які спогади у вас лишилися про бабусю? Якою ви її запам’ятали?
— Вона мене майже виростила. Мати увесь час на роботі була, та й батько теж. А бабуся з дитинства за мною доглядала. Пам’ятаю її стільки ж, як і себе. Ще змалку я спостерігав з печі, як вона малювала. Оце на столі усе приладдя розкладе, а я все заглядаю, цікаво ж! Бувало, і мені дасть якогось пензлика вже непотрібного, щоб я малював. Отак потроху вчила. Ще, пам’ятаю, усе моє дитинство у нас вдома було багато гостей, які приїжджали навідати бабусю. Серед них були різні художники, дипломати, посли, та і звичайні люди часто поспілкуватися заходили, любили її всі дуже.
Найбільше мені запам’ятався серед гостей покійний Сергій Параджанов. Коли він приїжджав до нас — його грузинська душа завжди несла за собою свято. Дорослі з ним пісень співали, а нам, дітям, він мандарини привозив ящиками, що ще потрібно? Багато і веселих спогадів у нас з бабусею було. Пам’ятаю, ще малим поліз я на шовковицю. А тоді у мене штани були з однією шлейкою та ґудзиком, як у Карлсона в мультику. Спеціально дочекався, щоб нікого не було, і почав ягоди обривати, а гілка раптом обламалася! Так я і повис на своїх штанах (сміється). Бабуся побачила, підійшла та й каже: «Ну що, космонавт, будемо тепер батька з роботи чекати, щоб зняв». Дерево було високе, тому вона сама нічого не могла зробити. Не знаю, скільки я там провисів, але, на щастя, йшов сусід і зняв мене.
— Окрім малювання, чого ще вас навчала бабуся?
— Бабуся у нас ще гарно вишивала, але до того я не охочий (посміхається). А взагалі вчила майже усього, навіть читати і писати я завдяки їй умію. Мені було тільки п’ять років, коли я вже сам до місцевої бібліотеки ходив, обирав собі казки та на ніч читав. Ще бабуся добре розумілася на характерах людей, вона усіх наскрізь бачила. У дитинстві часто казала, що я буду дуже самостійним: «Тобі, Петре, що кажи, що не кажи. Ти все одно зробиш по-своєму». Ось так мені виходило, завжди обирав лише те, що мені до душі.
«НЕ МОЖУ ПРАЦЮВАТИ НА ЗАМОВЛЕННЯ, ТІЛЬКИ ЗА НАТХНЕННЯМ. ЦЕ У НАС ІЗ БАБУСЕЮ СПІЛЬНЕ»
— Які картини бабусі вам найбільше запам’яталися, ви досі їх зберігаєте?
— Моя улюблена робота — «Лев зламав дуба». Це дуже відома картина. А ще завжди подобався «Чорнобильський бичок». На ній дід веде бика, у якого ноги замотані целофановими пакетами. Робота стосується Чорнобильської трагедії. Взагалі у бабусі всі картини дуже цікаві. Кожна має свою енергетику. Щоправда, ми зараз вдома їх не тримаємо. 2008 року нас пограбували, винесли усі роботи. Тоді ми знайшли частину картин, приблизно відсотків сімдесят. Але це одні з останніх робіт. Старіші, 1930-1950-х років, до нас так і не повернулися. А це близько 50-ти картин. До того часу ми зберігали багато різних полотен. Вона часто малювала роботи і дарувала на важливі дати: річниці, весілля. Мені якось подарувала картину, коли я був у армії. Саме служив у прикордонних військах, а бабуся намалювала мене на коні і назвала роботу «Петро-прикордонник на коні охороняє державу». Про картини нас запитували часто. Хто просив продати, хто подарувати. Але після війни почали рідше звертатися. Зараз ситуація складна, мабуть, не на часі.
— Ви також продовжуєте справу бабусі. Можете розповісти про свої картини?
— Мої роботи складно якось класифікувати. Це новий стиль, поєднання абстракції та народного мистецтва. Поки ніхто з мистецтвознавців не зміг визначити цей напрямок. Над стилем я не думав, просто намагаюся малювати те, що йде від душі. Мене часто просять намалювати щось конкретне. Але я відмовляюся. Не можу працювати на замовлення, тільки за натхненням. Це у нас з бабусею спільне. Моя остання картина була присвячена темі революції. Описати її складно, як і все абстрактне мистецтво. Робота символізує боротьбу добра зі злом. Після подій на Майдані не було часу пензлика до рук брати, все інші справи знаходяться. Та зараз і майстерні немає. Думаю, коли закінчиться війна — знову візьмуся за фарби, тоді й ідеї буду шукати. У мене є вже два блокноти з замальовками олівцем, роблю їх у перервах між роботою. А якщо почну переносити ці сюжети на картини, роботи вистачить не менш ніж на п’ять років.
