Безумовно, кровопролиття, що триває в Сирії, — не лише найбільше світове гуманітарне лихо, але й один із найсерйозніших геополітичних ризиків. І поточний спосіб вирішення цієї проблеми Сполученими Штатами Америки — війна на два фронти проти Ісламської держави і режиму президента Башара Асада — з тріском провалився. Вирішення сирійської кризи, включаючи наростання проблеми потоку біженців до Європи, має бути знайдене в Раді Безпеки ООН.
Корені американської стратегії в Сирії лежать у дивному і безуспішному союзі двох угруповань в американській зовнішній політиці. Одне угруповання включає сили безпеки США, зокрема збройні сили, спецслужби і їхніх вірних прихильників у Конгресі. Інше угруповання включає співтовариство в області захисту прав людини. Їх незвичайне злиття стало особливо явним під час багатьох нещодавніх американських воєн на Близькому Сході і в Африці. На жаль, результати цих воєн були явно катастрофічними.
Дії угруповання з безпеки стимулюються давньою опорою американських впливових політиків на збройні сили і таємні операції для скинення режимів, що вважаються шкідливими для американських інтересів. Починаючи зі скинення демократично обраного уряду Мохаммеда Мосаддика 1953 року в Ірані та «другого 11 вересня» (перевороту за підтримки США демократично обраного президента Сальвадора Альєнде в Чилі 1973 року) до операцій в Афганістані, Іраку, Лівії, а тепер і в Сирії, зміна режиму довго була типовим прийомом сил безпеки США.
Водночас деякі частини співтовариства у сфері захисту прав людини підтримали нещодавні американські воєнні втручання на підставі резолюції «Відповідальність щодо захисту», або ВЩЗ. Ця резолюція, одностайно прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 2005 року, передбачає, що міжнародне співтовариство зобов’язане втрутитися, щоб захистити цивільне населення в разі «масованої атаки» з боку власного уряду. Перед обличчям жорстокостей режимів Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі й Асада деякі захисники у сфері прав людини діяли спільно з американським угрупованням безпеки, тоді як Китай, Росія та інші стверджували, що резолюція ВЩЗ стала просто приводом для проведення США зміни режиму.
Проблема полягає в тому, що захисники у сфері прав людини повинні були давно зрозуміти: американська модель силової зміни режиму не працює. Те, що здавалося «швидким вирішенням проблеми» захисту населення й американських інтересів, часто переходить у хаос, анархію, громадянську війну і зростання гуманітарних криз, як це сталося в Афганістані, Іраку, Лівії, а тепер і в Сирії. Ризики невдачі множаться щоразу, коли Рада Безпеки ООН у цілому не підтримує воєнної частини втручання.
Американське втручання в Сирії можна прослідкувати з моменту рішень, прийнятих угрупованням щодо безпеки чверть століття тому для скинення режимів на Близькому Сході, підтримуваних Радянським Союзом. Тоді, 1991 року, заступник міністра оборони Пол Вулфовіц пояснив генералу Веслі Кларку: «Ми зрозуміли, що можемо безкарно втрутитися у воєнному відношенні в регіоні, і «Совєти» нічого не зроблять для того, щоб зупинити нас... У нас є приблизно 5-10 років для скинення цих старих радянських «сурогатних» режимів — в Іраку, Сирії й інших країнах, перш ніж інша супердержава (Китай) втрутиться і кине нам виклик у цьому регіоні».
Коли Аль-Каїда вдарила по США 11 вересня 2001-го, цей напад було використано угрупованням безпеки США як привід, щоб розпочати давно бажану війну зі скинення Саддама. Коли через 10 років вибухнув протестний рух «Арабська весна», угруповання безпеки США побачило раптову уразливість режимів Каддафі й Асада як подібну можливість встановити нові режими в Лівії і Сирії. Принаймні, такою була теоретична задумка.
У випадку із Сирією регіональні союзники Америки також підтвердили адміністрації президента Барака Обами необхідність дій проти Асада. Саудівська Аравія хотіла відходу Асада з метою ослаблення держави-сателіта Сирії — Ірану, головного конкурента цього королівства в регіоні. Ізраїль хотів відходу Асада для ослаблення постачань озброєнь Іраном угрупованню «Хезболла» в південному Лівані. Туреччина теж хотіла відходу Асада, щоб розширити свої стратегічні можливості і стабілізувати свій південний кордон.
Група гуманітарного співтовариства приєдналася до хору бажаючих зміни режиму після того, як Асад відповів на дії протестувальників у ході «Арабської весни», які вимагали політичної лібералізації, включивши до справи армію і напіввійськові формування. З березня до серпня 2011 року прибічники Асада вбили близько 2 тис. осіб. І в цей час Обама оголосив, що Асад повинен «піти з посади».
Ми не знаємо повною мірою дій США в Сирії після цієї заяви. На дипломатичному рівні США організували клуб «Друзів Сирії», до якого увійшли головним чином країни Заходу і їхні близькосхідні союзники, зацікавлені в скиненні Асада. ЦРУ почало працювати таємно з Туреччиною, забезпечуючи постачання зброї, фінансування і підтримку так званої «Вільної сирійської армії» й інших повстанських угруповань, націлених на скинення Асада.
Результатом стала повна катастрофа. Тоді як близько 500 осіб гинуло щомісячно з березня до серпня 2011 року, приблизно 100 тис. цивільних осіб — або близько 3 тис. 200 осіб за місяць загинуло між вереснем 2011 року і квітнем 2015 року, із загальною кількістю загиблих, включаючи воюючі сторони, 310 тис. осіб або приблизно 10 тис. осіб на місяць. І з залученням «Ісламської держави» й інших безжалісних екстремістських угруповань, що наживаються на анархії громадянської війни, перспектива досягнення миру наразі більш віддалена, ніж будь-коли раніше.
Воєнне втручання, кероване або підтримуване США в Афганістані, Іраку і Лівії, призвело до аналогічних лих. Скинення режиму — це одне; заміна його стабільним і законним урядом — зовсім інше.
Якщо США хочуть отримати позитивні результати, вони повинні припинити діяти наодинці. США не можуть нав’язати свою волю в односторонньому порядку, і за цих спроб вони просто вибудовують у бойовий порядок проти себе інші сильні країни, включаючи Китай і Росію. Так само, як США, Росія зацікавлена в забезпеченні стабільності в Сирії і в завданні поразки Ісламській державі; але Росія не хоче дозволяти США встановлювати свої режими в Сирії або інших країнах регіону. Саме тому досі провалювалися всі зусилля Ради Безпеки ООН прийняти спільну позицію щодо Сирії.
Але пропонований ООН маршрут може і має бути випробуваний ще раз. Ядерний договір між Іраном і п’ятьма постійними членами Ради Безпеки (США, Китай, Франція, Росія і Великобританія) плюс Німеччина, щойно забезпечив яскраву демонстрацію можливостей Ради Безпеки щодо керівництва у вирішенні складних питань. Це може бути зроблено і щодо Сирії, якщо США відмовляться від своєї односторонньої вимоги про зміну режиму і почнуть працювати з іншими членами Ради, включаючи Китай і Росію, у виробленні єдиного підходу.
У Сирії може бути успішним лише принцип багатосторонніх взаємин. ООН залишається кращою і справді єдиною надією світу для припинення сирійського кровопролиття і зупинки потоку біженців, що хлинув до Європи.
Проект Синдикат для «Дня»
Джеффрі САКС — американський економіст, професор
