Антон БУГАЙЧУК, журналіст інтернет-видання «Волинське агентство розслідувань»:
— Незабаром місцеві вибори, тому волинські політики зійдуться у боротьбі за мандати. Вибори на Волині — це простий і водночас складний час для журналістів. Простий, бо кампанія приносить багато інформаційних приводів, а читачі уважніше дивляться на шпальти газет чи на екрани в пошуках новин про «своїх» кандидатів. Політики стають більш охочими розпрощатися зі своїми грошима, аби журналіст написав про них щось хороше. І останнє, мабуть, породжує найбільше складнощів. Бо ті, хто стояв в одній шерензі на сцені луцького Євромайдану, наче забувають про Небесну Сотню, про кров загиблих на сході та згадують про підкилимні ігри, корупцію, «договорняк», ведуть торги за розподіл місць у списках і намагаються активно втягнути у це все журналістів. Під час виборів набагато важче стає залишатися не підставкою для фотоапарата чи слухняним інструментом в руках одного зі штабів, а справді незалежною людиною, зберегти право на власну оцінку дій наших можновладців.
Особисто переконався, що чимало політиків на Волині не сприймають та не поважають професію журналіста. Оскільки більшість видань місцевого рівня пов’язана з певними партіями чи групами впливу, перед виборами їх співробітників сприймають як технічних працівників для агітації чи контрагітації. І, на жаль, такий стан справ не зміниться сьогодні чи завтра.
Вадим МАТВІЇВ, адвокат:
— Добро не залежить від суб’єктивної оцінки. Під час одного з приїздів до столиці наприкінці липня пощастило відвідати прем’єру документального фільму «Сіль землі», який демонстрували у кінотеатрі «Київ». Картина проймаюче елегантно розповідає про видатного фотографа Себастьяна Сальгадо та про світ крізь об’єктив його фотокамери: про його красу і біль, про велич і вразливість, про силу і беззахисність. Але найбільше пройняло не те, як Сальгадо показував красу чи горе, а те, як він на власному прикладі зміг довести, що люди можуть робити світ кращим. Заснував «Інститут Землі» і на місці висушеної колись через вирубку та випасання худоби землі у Бразилії засадив лісом майже сім тисяч гектарів. Ця земля дісталася йому у спадщину. Сальгадо з дитинства пам’ятав цю землю квітучою і вирішив повернути їй первозданний вид. Він це зробив — земля ожила. Швидше за все, я ніколи не побачу цього лісу, але це є одним із яскравих прикладів доброго. Це саме те стверджувальне благо, той почин, який береже наш світ.
А мені дедалі некомфортніше: і від популізму владців, і від порожніх декларацій кандидатів, і від «засівання» гречкою, і ще більше від того, що це спрацює... Мені не комфортно від того, на що перетворилася адвокатура після створення Національної асоціації адвокатів України та діяльності її очільників. Це погано? Для мене так, а для когось ні — хтось має щедрі плоди. На тлі майбутніх виборів знову і вкотре спостерігаю актуальність Чарльза Буковскі, який писав, що проблема нашого світу в тому, що освічені люди сповнені сумнівів, а ідіоти сповнені впевненості. Кілька політичних сил пропонували балотуватися до місцевих рад. Відмовився, сумнівався. Добре я вчинив?..
Віктор ГРИСЮК, політолог, віце-президент Луцького джазового клубу:
— В Україні офіційно стартувала чергова виборча кампанія, цього разу до місцевих органів влади. За 24 роки незалежності Україна досягла великого прогресу в сфері політичних технологій, пройшовши шлях від листівок, написаних рукою чи набраних на друкарській машинці, та зустрічей кандидата з виборцями, де головним технічним засобом агітації був гучномовець, до найсучасніших досягнень інформаційних, технологічних розробок. Однак використання найновітніших технологій, як в усіх демократичних державах, не повністю знівелювало у виборчому процесі засоби впливу, які використовують в авторитарних країнах, зокрема використання адмінресурсу, підкуп виборця тощо. В результаті сполучення непоєднуваного виник певний політичний симбіоз — «український виборчий процес».
Завдяки мільярдним вкладанням у створення рейтингів для політичних сил та іміджу для політичних особистостей «український виборчий процес» у нашій країні змінив орієнтацію з політичного на економічний, перетворивши виборчий штаб у віртуальну корпорацію. Тим самим політичні сили в Україні перетворилися на бізнес-клуби за інтересами, втративши всі ознаки політичної партії, а керівники партій з політиків — на акціонерів, де замість акцій — кількість людей в органах влади всіх рівнів. А під час виборчого процесу на виборчі штаби (корпорації), на різних рівнях політичного включення, працює значна частка населення України.
Чи можливо нам вийти із замкненого кола «виборів по-українськи», побачимо уже найближчим часом. Маю надію, що наші громадяни починають змінюватися, а щодо зміни наших політичних еліт, то саме зараз час показати, що їхній час минув. Можливо, я оптиміст, але віра в громадян дає надію на краще майбутнє для нашої країни. Змогли одягнути, нагодувати, зібрати армію, щоб відстояти державу у військовому плані, — зможемо це зробити і на політично-державницькому рівні.
Тетяна ДОЛЖКО, волонтер, керівник волонтерської групи «Волинь SOS»:
— Нещодавно наші волонтери повернулися із зони АТО... Ми ще ніколи туди не їздили і не виряджали своїх волонтерів, але так сталося — довелося. Почалося все банально просто, і на перших кроках можна було зупинитися, проте зупинятися не вміємо вже давно. Десь у когось в новинах вичитали про екіпаж танку, котрий глибоко на передовій утримує рубіж і дуже просить про допомогу в усьому. Від шкарпеток до цвяхів, скоб, мішків. Ну звісно, в обговоренні всі кинулися на авторку, мовляв, скільки можна просити, чи перевіряли інформацію, чи не зловживають хлопці добротою волонтерів?.. І я, теж обпечена волонтерською долею, кинулася в критику та полеміку. А серце десь глибоко йокало та казало: вір, вір цим хлопцям. І повірила...
Критикували мене, що наївна, що ведуся на все, не перевіряючи. І залишалося лише перевірити: на передовій, на червоній лінії. Але доля хитра — схитрувала й цього разу. Подзвонили знайомі хлопці-волонтери, запропонували самим поїхати на нульовий рубіж, туди, де ніс у ніс стоять вороги, і їхня зброя... І що? А ми поїхали і перевірили. І правда: хлопці не мали їжі, теплого одягу, цвяхів і скоб, щоб зробити бліндаж! І ось знову дзвонять солдати з іншої бригади, з іншої локації і розповідають про свої біди. І знову всі розумні юзери соцмереж кажуть: не вір, обманюють. А я знову повірила. І знаєте, чому? Бо як без неї, без довіри?.. Тоді ми не переможемо, не вистоїмо. І нехай я буду десятки разів обманута нечесними людьми, бійцями, зате одному комусь із тих десятків реально допоможу, підтримаю, подарую надію, що не все так погано. Правда ж, не все погано у нас, у нашій країні?
