2 жовтня в Луцьку, в приміщенні розважального комплексу «Адреналін Сіті» в рамках зборів Міжнародного об’єднання «Волинське братство» відбудеться зустріч із відомим кінорежисером-документалістом, лауреатом Шевченківської премії Михайлом Ткачуком. Захід присвячено 110 річниці з дня народження Ніла Хасевича та 20-ї річниці створення кінозбірки про національно-визвольні змагання у ХХ столітті на Волині (стрічки «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути»). Автор понад 60 науково-популярних та документальних стрічок Михайло Ткачук відомий читачам «Дня» передусім завдяки своєму циклу «Загадка Норильського повстання» (студія «Заповіт»), що розповідає про виступи в’язнів сталінських таборів, які були жорстоко придушені спецвійськами НКВД (див. матеріал «Михайло ТКАЧУК: Норильське повстання — це класичний приклад вибуху історії» у № 82 від 20 травня 2013 року). Цього року до річниці повстання на «Першому» та на «Еспресо TV» було продемонстровано нову редакцію циклу. Напередодні зустрічі «День» розпитав у режисера про його майбутні проекти й загалом про те, чим живе нині вітчизняна кінодокументалістика.
— Пане Михайле, у попередніх інтерв’ю «Дню» ви чимало розповідали про свої плани. Чи вдалося вже щось реалізувати, і над чим працюєте зараз?
— Власне наступним мав бути фільм про В’ячеслава Липинського. Він мав стати своєрідним продовженням волинської теми. До слова, в селі Затурці Локачинського району на Волині є чудовий музей-садиба В. Липинського (нагадаємо, на сайті історичному сайті «Дня» «Україна Incognita» incognita.day.kiev.uaє віртуальна екскурсія цим музеєм. — Ред.). Там працюють справжні ентузіасти — вони розгорнули активну діяльність, проводять вечори, організовують автобуси із сусідніх сіл. У картині планував розповісти, зокрема, і про цей унікальний заклад. Фільм про В. Липинського обдумував упродовж тривало часу. Але щоб реалізувати проект, спершу потрібно було пройти пітчинги, а попередній режим ставив табу на всі мої фільми — трактували мене як «бандерівського режисера». На жаль, і за нинішньої влади картину оцінили як «неактуальну»... До речі, тут є певна непослідовність, адже Липинський був чи не єдиною постаттю, слова якого Президент процитував під час свого виступу на День Незалежності.
Зараз маю ідею ще одного фільму про одного з лідерів Норильського повстання Євгена Грицяка. Зняв про нього вже чимало, але тут йдеться про цілком новий незвичний підхід. Незабаром у Лос-Анджелесі має вийти друком його книжка. Це — переклад біографії йога Парамаханси Йогананди. Із цього приводу плануємо організувати певні заходи. Як відомо, Євген Степанович вже давно займається йогою, читає мантри, медитує. Світогляд Грицяка ґрунтується на принципі любові й ненасильницьких методах. Цікаво, що до цього він прийшов, не знаючи про вчення Ганді, з яким познайомився вже пізніше. Саме йога допомогла йому вижити під час ув’язнення. Щоб вище піднятися у своєму духовному розвитку, він сам вивчив англійську мову, яка відкрила для нього доступ до нової літератури. Тоді ж зацікавився біографією Йогананди, переклав його знамениту книжку «Автобіографія йога». Дослідники відзначають, що переклад дуже вдалий — Євген Степанович зумів передати надзвичайно глибокі смисли. Книжка Йогананди стала для Грицяка джерелом нових духовних знань, поштовхом до пізнання інших світів й усвідомлення космічних завдань, які стоять перед людиною.
Упродовж усього свого життя Євген Грицяк наполегливо займався самовдосконаленням. Зазвичай, коли запитуєш в учасників Норильського повстання про найважливішу подію у їхньому житті, вони згадують власне повстання. Грицяк же розповідає, що після повстання в його житті було чимало інших важливих духовних подій, зокрема знайомство із вченням Ганді. Євген Грицяк сповідує ідею «відкритих рук» та «відкритих облич», вміння слухати іншого. На його думку, вдосконалення потрібно починати з себе, а не з суспільства. Можливо, саме через це він не набув ні послідовників, ні учнів. Йога потребує певного усамітнення, і так склалося, що майже увесь час Грицяк безвиїзно перебуває у своєму селі на Снятинщині. Так свого часу він навіть відмовився балотуватися до Верховної Ради, надаючи пріоритет праці у зовсім іншому вимірі. Власне про духовні здобутки Євгена Грицяка і йтиметься у новому фільмі. Під час його створення сподіваюсь зокрема й на інтелектуальну підтримку редакції «Дня».
Крім того, своє зацікавлення стрічками про Норильське повстання висловили представники Бі-Бі-Сі, адже на Заході майже нічого не знають про цей період української історії. Однак вони попросили дещо доповнити цикл — зокрема, додати відомості про те, звідки походили в’язні, розказати про УПА, колишні члени якої й були учасниками того «повстання духу» на далекій півночі. На жаль, самотужки здійснити все це я не можу через нестачу технічних та фінансових можливостей, а підтримки з боку державних інстанцій чи приватних інвесторів студія «Заповіт» поки не має.
— Історія України, особливо впродовж останніх століть, це — значною мірою історія бездержавна, історія повстань проти гноблення, якого ми зазнавали від своїх сусідів. Зрозуміло, що це не могло не залишити певний слід в нашій ментальності й національному характері. Як саме, на вашу думку, нам варто осмислювати цей факт? Які висновки варто зробити?
— Треба усвідомити, що географічно Україна знаходиться між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем. Ми перебуваємо на своєрідному перехресті й змушені впродовж своєї історії нести цей «хрест» на плечах. На жаль, нам часто бракувало державницького духу. Саме тому мене як режисера завжди найбільше цікавили люди, які боролися — боролися усвідомлено й маючи перед очима конкретну мету.
— Але ж недарма кажуть, що героїзм — це завжди наслідок помилок, які були здійснені в минулому. Так, можливо, якщо б під час Перших визвольних змагань українські лідери й загалом суспільство були більш відповідальними, потім не було б потреби створювати УПА й героїчно боротися проти сталінського режиму...
— Саме про це мав бути мій фільм, присвячений В’ячеславу Липинському! Він як ніхто усвідомлював драматизм моменту, часом дуже глибоко переживаючи розчарування в українському суспільстві. Але потім завжди знову підіймався і йшов уперед. Давайте подивимося на приклад Індії. У своєму нинішньому вигляді вона значною мірою постала завдяки зусиллям однієї людини, в якої, до слова, не було майже ніяких ресурсів. Маю на увазі, зрозуміло, Махатму Ганді. Саме про таких «сіячів», «будителів» з нашої історії, які підіймали за собою маси, формували народну свідомість, ми маємо пам’ятати. Саме таких людей нам бракує. Про це, зокрема, писав Євген Сверстюк.
— Однак, коли такі люди нарешті з’являються, завжди виникає питання про те, чи готове суспільство їх помітити і підтримати. Тут знову на думку спадає приклад Євгена Грицяка.
— Так, але щодо цього випадку треба визнати, що значною мірою це був його свідомий вибір. Я не раз запитував Євгена Степановича, чому він досі не має учнів. Власне газета «День» — чи не єдине видання, яке спромоглося побачити масштаб цієї постаті. На жаль, така ситуація — звична для нашої історії. Це прикро, але ми не маємо права опускати рук — цю роботу необхідно робити заради нашого майбутнього.
На Заході суспільство розвивалося еволюційним шляхом. У них немає нашої проблеми так званого середнього покоління. Сьогодні вона, зокрема, дуже помітна у вітчизняному кінематографі. Молоді режисери, які з’являються, не виявляють жодного інтересу до попереднього покоління. Державну премію України ім. Олександра Довженка цього року отримали творці фільму «Плем’я», але на церемонію вручення не прийшов жоден учасник знімальної групи — не було кому вручати! Молодше покоління не довіряє старшому, прагне шукати власний шлях. На Заході не так — там діляться досвідом і працюють разом представники різних поколінь, обов’язково зберігається певна тяглість.
Загалом невміння чути одне одного — це один із найбільших викликів, що стоїть перед нашим суспільством та державою. Два роки тому на «1+1» бачив програму про Євгена Грицяка. Анонс звучав приблизно так: «Сенсація! Нам вдалося знайти одного з організаторів Норильського повстання, йога! Досі ніхто про нього знав!» Чудово, що «Плюси» звернули увагу на цю постать, «відкрили» Грицяка. (Сміється). Але чому лише зараз і в такій формі — вискочили, як Пилип з конопель. Адже скільки фільмів було знято до того, скільки статей вийшло в газеті «День»...
