Українська піаністка, заслужена артистка України, онука Миколи Лисенка Рада Остапівна зустрічає нас біля свого будинку на Русанівських садах Києва (дачний масив на лівому березі Дніпра). І відразу — проводить в палісадник. «Тут у нас черешні, вишні, а ось — наш ставочок. Якби не було холодно, запропонувала б вам покупатися, — говорить музикант. Їй — 95-й рік, але все ж, зізнається, що і сьогодні не може відмовити студентам, які просяться на приватні уроки.
«Справжню українську музику треба вміти відчути. Не механічно натискати клавіші, чи, як деякі модерністи, стукати кулаком під піаніно у пошуку нового звуку. А відчути — її свободу та шум просторого степу... Цього вчив мій дід», — додає Рада Остапівна. — Я, до речі, ваша давня читачка, з донькою Наталею купуємо тільки газету «День». Не можу навіть з чимось зрівняти вашу газету, просто немає такої потреби. Де б я не була — купую вас. Про це знаю навіть всі в консерваторії. Моя позиція така — треба мати свою газету. Ми давно визначилися і зараховуємо себе до клубу читачів «Дня».
З Радою Остапівною говоримо про її шлях в музику, приватну кімнатку в будинку, яку вона умовно присвятила своєму дідусю, актуальність музики Миколи Лисенка і головне — уроки його життя, головним із яких онука відомого музиканта називає готовність відстоювати свою Позицію.
МІЙ ДІД МИКОЛА ЛИСЕНКО
— Переїзд у цей будиночок для нас став своєрідним подарунком долі. Ми його придбали за збігом багатьох обставин. Тут дуже гарна територія, неймовірна природа, наш ставок і чудові сусіди, яким ми набридаємо музикою, — жартує Рада Остапівна, запрошуючи у двір. — Щойно в’їхали, то купили сюди піаніно... Шкода, що сьогодні піаніно нікому не потрібне! Воно продається як середньої якості жіночі чоботи — півтори-дві тисячі гривень. Нині у нашій країні інструменти не мають попиту... Коли з’явилося тут піаніно, ми зрозуміли: будемо на ньому грати. І не просто для себе. До нас приходили люди, багато студентів, дехто — залишався і на ніч. І якось, розмірковуючи про музичну кімнату, я пригадала, що мій дід Микола Віталійович у свій час не мав власного житла. Спочатку у нього була сім’я (невеликих міщан), були певні статки. А потім, коли він поїхав у Лейпциг навчатися у консерваторію, родина залишилася без великих матеріальних можливостей. Батьки в Києві винаймали хатку... а він, багато працюючи (як зараз кажуть — «на знос»), житла так і не мав...
Коли був ювілей Лисенка, його святкувала вся Україна! Лисенко вже був відомим, об’їздив дуже багато міст, і Галичину... Давав концерти навіть у селах. Українська інтелігенція, незалежно від Миколи Віталійовича, зібрала гроші йому на дачу. Назбирали велику суму. І от на 60-річний ювілей йому ці гроші вручили і сказали, що ви загубили своє життя для науки, а тепер ми вам хочемо це повернути, щоб ви на старість мали, де відпочити. Він трохи зніяковів. Але, подякувавши, вирішив за ті гроші збудувати... першу музично-драматичну школу. Це відомий факт. Але свого куточка не мав. Дітей багато, а грошей мало. Ви можете уявити, в яких умовах доводилося жити.
Коли ми нарешті купили цю дачу, відбудувалися, почистилися... Знаєте, мені стало соромно, що в нас такі непогані умови для життя. Я почала згадувати свого бідного діда, який залишився без нічого. Тому ми купили піаніно й вирішили діду віддати шану, облаштувавши для нього кімнату. Як бачите, тут висить його портрет, начебто він зараз поруч, відпочиває... І його син (мій тато) разом. А ще — тут, у кімнаті, його друзі, ми, його родичі... Портрет Лисенка добрий, домашній, не такий офіційний, як у музеях.
УКРАЇНСЬКА КИТАЙКА
— У нас часто гостюють студенти. Особливо мені дорога, ніби моя дитина, одна китайська дівчина, яка до болю тонко відчула творчість Лисенка. Її привезли батьки в Київ на навчання. Вчилася в Школі ім. М. Лисенка, потім вступила до консерваторії. Якось, майже перед закінченням навчання, вона прийшла до мене в клас і каже, що чекає довідку про закінчення навчання в консерваторії, а нічого не знає про Лисенка. «Знаю його лише за прізвищем, а не по музиці, — відверто зізналася дівчина. — Мені сказали, що ви онука Лисенка. Я прийшла до вас попросити, чи дозволите побувати у вас в класі, й, можливо, щоб ви трохи зі мною попрацювали». А мені — як бальзам на душу, звичайно, і хочу, і час є, і допоможу! І сказала взяти «Пісні без слів»...
Знаєте, в Україні відбувається Міжнародний музичний конкурс ім. Миколи Лисенка. Якось до програми включили те, з чого починав Лисенко, — народну музику. Свого часу Мендельсон писав «Пісні без слів», Чайковський мав «Пісню без слів», і Лисенко також писав «Пісню без слів» на українському матеріалі. Під час конкурсу я злякалася, адже наші музиканти не знають, що таке народна пісня! Вони почали технічно грати... Ноти правильні, але... нічого Україною не пахло! «Пісню» Лисенка треба вміти відчути. Вона — особлива, там сила і свобода... Йдуть дівчата з поля... і голосно... співають, дихання збільшується... Українська ж класична музика особлива, від неї віє степом. А сучасне покоління музикантів цього не знають. Сьогодні всі, навіть у селі, вмикають телевізори і слухають естраду... Майже ніхто не слухає класику!
Тож, коли прийшла ця китаянка до мене в клас, я дала їй народну пісню і після підготовки запросила на урок. Минуло два дні. Заходить, ноти ставить біля мене. Вивчила текст. Сіла грати... Уявіть — все абсолютно правильно! Всі дихання, всі tempo rubato. У мене аж мороз по шкірі пішов. Я похвалила її й дала вивчити новий твір.
Зрештою, я переконала цю китаянку вступити до аспірантури, багато в чому їй допомогла. Вона вивчила всього Лисенка, мала великі концерти, виступала в Будинку актора. Інтелігенція Києва аплодувала їй стоячи. Зрештою, ця вихованка вирішила, що її завдання — не просто грати, а дати своїм громадянам щось більше. Вона домовилася з батьками, ті знайшли гроші, купили в Китаї приміщення й відкрили там музичну школу! Пригадую: в Україні вона купила десять піаніно і один рояль. А відправили через Одесу пароплавом...
І ця дівчина, і інші виховаці-китайці до нас приходять, як додому. Нині у Києві працює Музей Лисенка. Не можу сказати, що там ведеться цікава робота. Моя мрія — показати людям іншого Лисенка — теплого, близького, людяного. Тут — куточок його пам’яті.
СІМЕЙНА ДИНАСТІЯ МУЗИКАНТІВ
— По лінії музики у родині Лисенка пішло не так уже й багато людей. Був голод, у нас не було інструментів. Особисто я пізно почала вчитися, — зізнається Рада Остапівна. — Мій брат не займався цим взагалі. Тата, пригадую, арештували, мама працювала в Академії наук, її звідти вигнали. Тому я спочатку грала на слух... І тільки мріяла про навчання. Тяжке було життя, але коли воно стало трохи кращим — відразу почала вчитися. Щойно тата відпустили, я почала проситися, щоб мене відправили в Одесу, де була відома музшкола Петра Столярського. Там прекрасно вчили скрипалів, а в Києві тоді (1930-і роки) була слабенька музична школа. А коли тато знайшов можливість мене повезти в Одесу, відкрили і в Києві пристойну музшколу, і я залюбки туди вступила.
Ген Лисенка, певно, пішов по лінії батька. Він, Остап Миколайович, був музикантом, потім я і моя донька, яка викладає в Національній музичній академії України. Ще — прямий потомок мого брата. Музикою займається Микола, диригент, по його лінії.
ЯКИМ ЗАПАМ’ЯТАЛИ
— Я багато читала про свого діда, збирала інформацію про нього, зберігала спогади, що передавалися в нашій родині... Не можу сказати, що він був якийсь особливий. Він дбав про родину. Але водночас поринув у суспільну роботу, і в нього добре це йшло. Але особливої батьківської опіки діти не відчували, — продовжує Рада Остапівна. — Він робив все необхідне, але не міг розірватися. Старшій доньці писав, «Катрю, подивись з Остапом»... Постійно був у роботі, не мав вільного часу. Микола Віталійович був гуманістом. Сам тяжко жив, але взяв до себе сина Тадея Рильського — Максима (ще не відомо було, що той стане знаним поетом, а тоді так, черговий розбишака). А вдома ще один розбишака... До діда часто приїздили гості. В Києві було лише кілька україномовних родин, і Лисенки — одна з них. Тоді говорити українською, бути українцем — це була позиція.
...Змінюються часи і змінюється ставлення до Миколи Лисенка. То Лисенко ворог народу, то він друг народу, і всі його люблять... І від цього залежить, чи звучить його музика. Сьогодні М.В.Лисенко — друг українського народу. Але, чесно кажучи, про нього більше говорять, ніж виконують його твори.
Ось нещодавно було відкриття сезону у Національній філармонії. Станюковича грали. Він вже третій концерт написав. А починали відкриття філармонії увертюрою до опери «Тарас Бульба». З одного боку, не можна грати тільки увертюру «Тарас Бульба». Але вона справді геніальна. І передусім геніальна у виконанні видатного маестро Стефана Турчака. Це була єдина людина, яка зрозуміла величну й прекрасну лисенківську музику. І хоч скільки грає мій онук, скільки не грають інші, немає жодної, як у легендарного Турчака. Що зробив Турчак? Дав динаміку. Він об’єднав ліричні частини насиченістю темпу — і видав це на одному подиху. Пропустив через страшну енергію — силу Запорізької Січі.
МАЙДАН І... МУЗИКА
— Сьогодні важко розвивати музику. Коли композитори напишуть твір, то змушені за свої гроші його видати. А всім хочеться їсти... Тому люди пишуть про Чорнобиль або про Бабин Яр. Роками пишуть на ці теми фундаментальні твори і чекають Шевченківської премії. Так, це важливі теми, але вже опрацьовані. Шкода, що далі ніхто не розвиває нових... Хоча і сьогодні пишуть цікаві речі, але занадто загальної тематики. Часто — відірвано від реальності. Про почуття чоловіка до жінки, про якісь світоглядні чи філософські речі. Але це абстракції. Чомусь Лисенко писав те, що люди чули й розуміли? А сьогодні розуміють творчість композиторів дуже вузьке коло людей. І тому потроху відвертаються від професійної музики. Ви тільки подумайте, яка чудова тема нині — Майдан! Симфонія... «Майдан». Там все — всі теми і проблеми. Життя, смерть, боротьба... Європа, увесь світ приїжджають в нашу столицю і мало не табунами ходять місцями протистояння 2014-го. А композитори пишуть для скрипки... про любов. Чому немає такої теми? А Лисенко з цього саме й починав. Він прагнув, щоб професійна музика була зрозуміла і доступна.
Давайте грати сучасну музику. Лисенко про це міряв. Щоб Україна будувала велику музичну історію.
ВІЙНА...
— У нас Україна зрусифікована. Це була свідома політика Москви. Звичайно, прямо про це не говорять і не пишуть. Але я можу робити висновки з консерваторії. Розумієте, там майже всі педагоги говорять російською. Навіть я інколи з донькою починаю говорити російською... а потім кажу, стоп, ми вже чужою мовою говоримо. За радянської влади нас асимілювали. Ніхто вже не пам’ятав про козаків, про волю та потяг до боротьби за свою свободу, за Україну. Україна є, навіщо за неї боротися, кажуть деякі... Можна зручно й легко говорити російською. А говорити російською — це значить Чайковський. Звичайно, Чайковський один із кращих композиторів. Всі радянські — кращі. І Шостакович, і інші... Якщо є «кращі», то навіщо щось своє розвивати? А що ви знаєте, що чули свого?
В українського народу вбили українську свідомість. Донецьк — українське місто, але насильницьки зрусифіковане. Йдеться не лише про мову. Вони хочуть відчути спорідненість із Україною, але це в’яло виходить, всі роки саме це відчуття єдності свідомо вбивали. Зараз на сході багато загинуло людей. Смерть, хоч як трагічно це звучало, нарешті змусила людей думати. Вже немає — західні і східні українці. Є просто — одна нація.
Я не проти росіян — Боже збережи! Я схиляюся перед талантами із сусідньої країни, їх величчю, але путінська жадність, ця думка про якусь міфічну вищість над іншими — це вже як вірус... Він уразив багатьох і вилікуватися буде дуже важко. Гадаю, все це пішло від царизму. Їм просто треба царя-батюшку, з яким вони ніби скрізь перші. І можуть «зжирати» всіх інших. Я зараз читаю у «Дні» про ситуацію в Сирії... Хвилююся. Не знаю, чим все це закінчиться...
Українці — занадто добрі, інколи, в’ялі. Ми тягнемо в правильний бік. Але ще дуже далеко від мети. Треба гордитися самостійністю своєю, боротися за неї. І за свою культуру. І кожного дня зважуватися на вчинок. Ще і ще раз перечитую книжку про Івана Дзюбу, про Ліну Костенко. Оце приклад для всіх нас.
УРОКИ ЛИСЕНКА
— Класика є класика. Коли класика завоювала першість, вона залишилася на багато років. Лисенко тільки починав... Його шанують зокрема й за його початки... Людина з «другого тіста», не селянин, як поети-хлопці з села. А знав по-французьки, дома з мамою говорив. Мав хорошу освіту. Але переступити, стати на бік народу, стати свідомим — це вчинок, можна сказати, що подвиг. Якби він був, наприклад, піаністом, то досяг би неймовірних висот. Я в цьому переконана. Але йому треба було водночас бути диригентом, вчителем, організатором громадського руху, чоловіком, батьком...
Але думаю, що головний урок — мати позицію. Лисенко її мав. І щодо погляду на українську мову, на розвиток української музики, культури загалом. Мати позицію — знаєте, сьогодні це багато коштує.
УЛЮБЛЕНИЙ ТВІР ДІДУСЯ...
— Я знала, що є онукою Лисенка, але ми ніколи не підкреслювали це в сім’ї, ніколи і півслова не говорили, що ми якісь особливі. Звісно, на мене впливала родина, наше оточення. Мама співала народні пісні, і я з нею виводила... Відчувала добре поліфонію. У школі грала Шопена, Бетховена. А Лисенка — за нагоди... Навіть вже моє прізвище стали використовувати в консерваторії під різним соусом, а я ще не зважувалася грати Лисенка. З часом стала більше його грати. Грала свідомо і багато чого. Сьогодні я не скажу, що не хочу грати Шопена, бо граю Лисенка. Але я знаю тепер, на старість дійшло, що таке за феномен — Микола Лисенко. І чим цінна його творчість. Тому — мій голос — за його увертюру, яка дає нам можливість горіти і боротися.
