Ленінсько-сталінський режим, що настав після повалення царського, установлював жорстокі порядки й серед простого народу. Усі, хто був хоч трішки не згоден із новим порядком, одразу ставали ворогами народу, і їх негайно, без суду і слідства переслідували, знищували. Прості ж люди, не відчуваючи себе в чомусь ворогами народу, хотіли щасливого життя з новою владою й чесно ставилися до праці й держави.
Дід Петро, тоді ще молодий, вирішив облаштувати собі житло на вулиці Широкій, яка вела із Дніпродзержинська до обласного центру. Власну домівку він збудував паралельно вулиці. Хата була довгою й великою, адже планували, що в ній роститимуть дітей. Просторий двір. Великий город тягнувся вниз від будинку до плавнів із затокою, яку спеціально для відтоку води, що прибувала під час дощів чи з підприємств, зробили в формі спіралі. Унизу городу була копанка для збору води протягом посухи, якою потім поливати городину.
Дід Петро з сім’єю жили спокійно й трудолюбиво. За спеціальністю він був фельдшером. Це була людина християнських правил. Ходив до Різдвяно-Богородицької церкви, що була на вулиці Першотравневій. Її збудовано без жодного цвяха. Мала плетене з дерева оздоблення, багатющий іконостас. Коли розливався Дніпро, її теж затоплювало. А під час будівництва киснево-конверторного цеху металургійного комбінату церкву жорстоко пограбували. Багатства святині атеїсти порозносили невідомо куди і як, хоч усе це можна було б зберегти для історії міста.
1936 року напроти хати побудували школу №21. Це була чимала двоповерхова будівля з котельнею, великими світлими вікнами, просторими кімнатами. Я також закінчував цю школу — у сьомому класі. До речі, під час утисків всього українського, коли за наказом Леоніда Брежнєва скорочували кількість україномовних навчальних закладів, школу №21, що на вулиці Широкій, було закрито й передано різним організаціям, а потім і зовсім зруйновано. Тоді навіть дитсадки переводили на російськомовне навчання. У місті залишилася одна українська школа — на околиці села Романівка. Я не міг записати дітей до неї, адже була розташована надто далеко. Крім того, керівництво школи, удаючи, ніби батьки не хочуть, щоб діти вчили українську мову, звільняло від уроків української, тому учні байдикували біля школи чи деінде. Нині це нищення всього українського триває, але більш підступно й нахабно, особливо щодо утиску нашої мови як такої.
Проте повернімося до розповіді про діда Петра. У ті часи він розбудовував своє життя, та все зруйнувала розв’язана сталінсько-гітлерівською клікою війна.
Спочатку до нашого міста дісталися німці, а потім, здається, румуни й угорці окупували школу. Та так у ній гриміли, що спалили всю середину. Такою школа й залишилася після війни. Ми туди ходили зі своїми табуретками, зошитами, зробленими із жовтого від цементу паперу. Коли німці вступили до міста, у ньому почали налагоджувати роботу. Записували дітей на навчання. Син діда Петра Костянтин записав і свою доньку Галю.
Невідомо, чому, але навчання так і не було. Німців радянська армія незабаром вигнала з Дніпродзержинська й України загалом. Організувати й відновлювати життя в місті почали радянські органи влади.
Усе ніби йшло до покращення життя. Та якось серед глибокої ночі в хату Ткаченка Костянтина й дядька Петра постукали. Хто ж це міг бути! Не інакше як вороги, бо тоді їх було вдосталь. Усі в сім’ї збентежилися. Що ж робити? «Хто там?» — спитали. У відповідь: «Міліція!» І хоч це могли бути вороги, дарма що представилися міліцією, та слід було відчиняти.
До хати ввійшли декілька чоловіків. Спитали прізвище дочки Галі і сказали, щоб збиралася з ними. Нічого не пояснили, не сказали. До ранку ніхто не спав. А наступного дня, як, власне, і кожного, в органах влади й міліції добитися нічого не могли. Ворог народу, і все.
Родичі приходили до нас додому, до моїх батьків. Радилися, що ж робити. Приходив і дід Петро. Він усіх закликав до християнської покірності, радив чекати, бо ні батьки, ні їхні діти проти держави нічого не скоювали.
Через багато часу надійшов лист. Дочка писала, що вона далеко і що в них дуже холодно. Навіть волосся змерзається. Більше нічого не було.
...Реабілітували Галю Ткаченко вже після «відлиги». Та життя її було незаслужено знищене комуністичним режимом. Приїхала в місто не відразу. Влаштувалася на роботу у швацькій майстерні, де успішно працювала. Але роки неволі взяли своє. Вона хворіла і два роки тому померла. Та її рід продовжує життя.
