Дивно, що, приділяючи чимало уваги Андріївському узвозу, громадськість столиці майже «забула» про існування вулиці Петра Конашевича-Сагайдачного. Бурхливу негативну реакцію викликало лише руйнування вишуканого будинку архітектора Миколи Казанського. Тим часом до останнього часу саме ця вулиця, єдина в Києві, виглядала абсолютно такою ж, як сто і більше років тому. Та порівняно нещодавно знесли двоповерховий будинок № 17 і на його місці спорудили значно вищу від нього будівлю банку, чим закрили краєвид на Андріївську церкву. Знамениті кондитерські Балабухів, звідки ласощі відправляли на імператорський стіл до Петербурга, оточили «забігайлівками», через що їх не стало видно з вулиці. Ставши обличчям до входу до фунікулера, праворуч від себе побачите новозбудований готель, ліворуч — офісний будинок. А на стику вул. Сагайдачного та іншого узвозу, Володимирського, саме на тому місці, де був будинок М. Казанського, будується хмарочос. Мистецтвознавці стверджують: якщо цей будинок матиме передбачену проектом кількість поверхів, то тим, хто дивитиметься на пам’ятник князю Володимиру, здаватиметься, що скульптура князя встановлена не на постаменті у вигляді храму, а на даху цього хмарочоса.
Окрім будинку №17, на цій вулиці знесено ще не менше двох. Багато будинків укриті будівельними стіками: «осучаснюються». За рік-два вулиця стане невпізнанною!
На Поштовій площі, одній із найпривабливіших у минулому, біля одного пам’ятника техніки, млина Бродського, знесли інший — дизельно-моторну станцію, побудовану за проектом відомого архітектора О. Вербицького, й звели величезний, як зазначено на вивісці, готель. Замість того, щоб прокласти підземний перехід, який перетинав би площу по діаметру, його проклали лише до центра площі. Натомість ще у 1977—1979 рр. над площею за проектом архітектора О. Ілляшенка побудовано неоковирний пішохідний міст. Але транспортні проблеми хвилюють і сучасну владу: цього року планують розпочати на цій площі спорудження... естакади.
Наведене вище відтворює те, що коїться лише на одній вулиці та площі. Але те саме коїться на всій території історичної частини Києва!
На проблему спотворення історичного обличчя нашого міста, нищення його неповторної аури хочу подивитися й із такого боку. 1982 року святкували 1500-ліття Києва. А подарувати киянам до свята щось краще за новий музей «вождя світового пролетаріату» совєцькі діячі й гадки не мали. Хоча посередині Хрещатика скульптура Сталіна була домінуючою на монументі Жовтневої революції, а в кінці Хрещатика (на розі з б. Шевченка) Ілліч і досі «красується» на «особистому» пам’ятнику. «То чому ж на початку вулиці про нього нічого не нагадує? Адже він має бути скрізь!». Для втілення своїх «епохальних задумів» (чи то задурів) знесли готель «Європейський», збудований 1851 року за проектом архітектора Олександра Беретті. Нагадаю: коли родина цих італійських за походженням архітекторів потрапила до Києва, то так закохалася в місто, що залишилась у ньому до кінця своїх днів. За їхніми проектами збудовано чимало споруд. Згадаємо деякі з них: головний корпус Київського університету, І київська гімназія (зараз — жовтий корпус того ж університету), Інститут шляхетних дівчат (нині Міжнародний центр культури та мистецтв), будинок Київського губернського дворянського зібрання (цей будинок і сусідній знищили у 70-ті роки минулого століття й на «звільненій» території звели Будинок профспілок). А три роки тому на одному з чотирьох одно- та двоповерхових будиночків, що розташовувались у кварталі б. Шевченка між вулицями М. Пирогова та М. Коцюбинського, висіла меморіальна дошка: «Садиба архітектора О. Беретті. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Ані дошка, ні закон не врятували: замість того, щоб будинок та його подвір’я відреставрувати й перетворити на музей архітекторів Беретті, у вже незалежній Україні всі згадані будинки знесли й зараз закінчують споруджувати готельно-офісний центр.
У 80-ті ж роки минулого століття на вул. Володимиро-Либідській знищили будинок, у якому народився й провів дитячі та юнацькі роки видатний художник Казимир Малевич, «Чорний квадрат» якого відомий у всьому світі, та звели житловий дев’ятиповерховий. А в наш час біля театру ім. Лесі Українки з боку вул. Пушкінської знесли два будинки, в одному з яких упродовж шести років жив і працював визначний український письменник Іван Нечуй-Левицький, і спорудили чотирьохповерхову «забігайлівку» «Дом Бергоньє» (Огюст Бергоньє, французький підприємець, ще у ХІХ ст. спорудив цирк, згодом перебудував його під театр, де з 1926 року й працює Театр ім. Лесі Українки).
За радянських часів на Софійській площі, якраз навпроти Софії Київської, за сквериком не без допомоги влади пішов у небуття будинок у стилі українського бароко, автором проекту якого був видатний український архітектор Василь Кричевський. Невдовзі там збудували житловий шестиповерховий...
Цей ряд можна продовжувати й продовжувати. Адже нищення історичного Києва триває. Безперервно. Щомиті. Найголовніше — у місті не залишилося жодного старого куточка, по якому не пройшовся чобіт вандала... Руйнування історичного середовища та його спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!
