Вона була першою українкою з покоління нинішніх тридцятирічних, хто в середині «нульових» ризикнув не йти второваним шляхом попередніх поколінь композиторів (десятирічка — консерваторія — аспірантура — викладання)... Жага професійного вдосконалення, пізнання музичного світу в усій його багатоманітності, зрештою, якийсь особливий авантюризм привели Марію Олійник спочатку до Гаазької консерваторії — одного з найвідоміших у світі центрів сучасної музики, а згодом — до Таїланду, найрозвинутішої країни Південно-Східної Азії, де академічна музична традиція лише починає формуватися.
Марія екс-львів’янка, походить з музичної родини. У дитинстві навчалася в десятирічці ім. С. Крушельницької, спочатку на фортепіанному, а в старших класах — на теоретичному відділенні, одночасно відвідуючи факультативні заняття з композиції. Композиторський факультет Львівської консерваторії закінчила у класі відомого майстра Юрія Ланюка. Невдовзі здобула стипендію за програмою Gaude Polonia, а на другий рік навчання в Гаазі була відзначена дворічною стипендією міністра культури Голландії для найкращих молодих митців.
Утім цей шлях з України в Західну Європу, а вже звідти — в далеку Азію лише на перший погляд виглядає легким та безхмарним. Насправді ж на ньому в Марії Олійник було все: поряд із маленькими професійними тріумфами — проблемне безгрошів’я, разом із шансом пізнати зсередини різні мистецькі середовища — необхідність щоразу адаптуватися до нового соціуму із власними правилами співжиття. Зрештою, все це подарувало українській композиторці неоціненний досвід, яким вона погодилася поділитися із читачами «Дня».
НЕЗАЛЕЖНА МУЗИКА
— Зробити з мене композитора було ідеєю тата, — зізнається М. ОЛІЙНИК. — Він казав, що це прекрасно — жінка і композитор! Писати музику я почала в другому класі, в школі навчалася композиції у Мирослава Волинського. Потім на певний час закинула, але в старших класах поновила заняття. Сперечалася з татом, казала, що робота композитора не приносить жодного матеріального здобутку. Потім тато помер — і мене чомусь «перемкнуло» (тато керував хорами і завжди писав музику, але ніколи цього не афішував, завжди підписувався іншими іменами).
— До чого ти прагнеш, коли пишеш музику?
— Я вважаю, що написання музики — це спілкування з Богом. Тому моя музика — це не музика страждань чи переживань. Музика, яка мене цікавить, яку хочу створювати — це музика, незалежна від того, що відбувається в житті. Вона переважно, в певному сенсі, лірична та легка...
Навчання в Україні дало мені дуже добру базу, проте не дало відкритості погляду на реалії сучасного мистецького світу. Здається, на третьому курсі Юрій Ланюк приніс на заняття партитури Олів’є Мессіана, знайомство з ними було шоком, справжнім відкриттям. На жаль, п’ятнадцять років тому в нас було ще мало доступу до матеріалів. Так, я спілкувалася з людьми, які мали записи, багато слухала, але все одно це був дуже обмежений потік інформації. Тому вирішила, що мушу знайти середовище, де все це відбувається насправді, де наживо можна слухати сучасну та класичну музику в якісному виконанні.
— Проте Львів тих (й не лише) років був одним із найпрогресивніших міст України! Давай принаймні згадаємо фестиваль «Контрасти»...
— «Контрастами» завжди керували люди, які мали відкритий розум, прагнули до різножанровості та актуальності: Анджей Хлопецький, Роман Ревакович, Олександр Щетинський, Юрій Ланюк, Володимир Сивохіп. Було багато експериментів, хорошої музики, цікавих артистів. У дні, коли відбувалися «Контрасти», життя ставало по-справжньому наповненим.
Власне, перше публічне виконання мого твору також відбулося під час «Контрастів» 2000 року. Це був мій другий твір, який я вважаю саме твором, а не «пробою» — «Тінь хмари». Ансамблем з моїх друзів-студентів диригував Юрій Бервецький. Тоді вперше відчула задоволення від власної роботи, упевнилася, що хочу писати, бути композитором.
— Подібна «ідеальна» ситуація пізніше повторювалася?
— Так, кілька разів. Це залежить від якості твору, диригента і виконавців.
— Наскільки відрізняються західні принципи викладання композиції від нашої освітньої системи?
— За півроку після закінчення консерваторії я була на стипендії Gaude Polonia у Польщі. Сучасну музику нам викладав Анджей Хлопецький. Він ніколи не казав, що добре, а що погано. Для нього був важливим наш особистий вибір, самостійна оцінка певної музики. До речі, Анджей Хлопецький, Тадеуш Вєлєцкі та деякі інші поляки порадили мені продовжити навчання у Гаазькій музичній академії. Тому після повернення до Львова почала вивчати англійську мову.
— Розкажи про перші голландські враження?
— Ще під час польської стипендії я поїхала до Чехії, де відбувалися майстер-класи та фестиваль для молодих композиторів Ostrava Days. Моєю метою на цьому фестивалі було знайомство з композитором Луї Андріссеном, музика якого мені дуже імпонувала. На жаль, шансу на «офіційне» спілкування у нас не було, тому я просто увірвалася у його клас і попросила послухати мою музику. Згодом ми мали ще кілька розмов, і він також сказав, що мені варто вчитись у Гаазькій консерваторії.
Після повернення в Україну я подала заявку на майстер-клас у Голландії, для якого треба було написати твір з великою кількістю духових інструментів та перкусії. Там зустрілася з Андріссеном та іншими викладачами Гаазької консерваторії. Побачила людей, музику яких перед тим слухала. Мене дуже зацікавила особистість британського композитора Ричарда Айріса, його толерантний підхід до студентів. Вразила відкритість, ставлення до учня як до колеги, бажання допомогти, відсутність вказівок, як ти маєш працювати. На жаль, коли 2006 року я поступила і приїхала на навчання, Ричард Айріс у Гаазі вже не працював. Тому я потрапила до інших професорів — Дідеріка Вагенаара та Янніса Киріакідеса. В Гаазькій консерваторії кожен студент має два викладача, але завжди можна показати свої твори будь-якому педагогу. Час від часу я мала можливість говорити про свою музику з Андріссеном й отримувати від нього цінні зауваження.
«ДЛЯ МЕНЕ ПЕРШИЙ РІК У ГОЛЛАНДІЇ БУВ, МАБУТЬ, ОДНИМ ІЗ НАЙСКЛАДНІШИХ У ЖИТТІ»
— Наскільки легко тобі було увійти в нове середовище? Адже дуже часто після початкової ейфорії приходить розчарування...
— 90% студентів, що навчалися в Гаазькій консерваторії, приїхали з різних країн світу. В Голландії ти не можеш нікому сказати, які насправді твої справи, оскільки тебе сприймуть за слабака. Для мене перший рік у Голландії був, мабуть, одним з найскладніших у житті. Півроку я шукала роботу. Іноді мала в кишені буквально 4 євро на тиждень. Третина студентів мали подібні проблеми, але студентам з-поза ЄС фінансово було найважче. З України ще й примудрилася привезти кота, і ми їли з ним кожного дня майже теж саме... Потім знайшлося одразу три роботи, і відтоді часу писати музику вже не було. Кілька місяців я працювала в японському ресторані — мала можливість відчути смак японської кухні. Але грошей усе одно не вистачало, щоб оплатити навчання за наступний рік. Одна заможна родина, в якій я доглядала дитину, вирішила мені позичити гроші. Крім того, в кінці першого року навчання я їхала на іспит на ровері і мене збила машина... Тоді, на ключовий іспит із композиції (який, до речі, склала дуже добре), я приїхала з розбитою головою і просто розплакалася... І тут зрозуміла, що так далі продовжуватися не може...
— Розкажи докладніше про вимоги до студентів-композиторів. Які твори ти показувала на екзамені? Чи багато лекцій треба відвідувати?
— У Голландії, як і в Україні, є чіткі вимоги: на кожному році навчання ти маєш показати твори певної форми та інструментального складу. Лекцій багато. Проте коли я прийшла на перші заняття із сольфеджіо, гармонії та аналізу, то мене прослухали і повністю звільнили від цих та багатьох інших предметів. Ходила за бажанням — щоб подивитися, як, наприклад, там викладається історія музики. Під час єдиного обов’язкового класу збиралися 60 композиторів, які займаються акустичною музикою. Також там було 40, що займалися електронною, але це інша кафедра. Так, щотижня, у понеділок увечері, ми обговорювали музику трьох композиторів-студентів або запрошених знаних композиторів. Надзвичайно цікаво! На другому році навчання я та ще один мій колега отримали дворічну стипендію міністра культури Голландії. Це було велике щастя. Як тільки дізналася, одразу покинула всі роботи й засіла підтверджувати, що я гідна цієї стипендії. Від восьмої ранку до вечора писала музику. Фактично, «обрізала» будь-яке спілкування...
Незважаючи на тяжке життя, перші два роки я перебувала в ейфорії... Крім того, я завжди мріяла жити біля моря. У той час у Голландії на культуру виділялися вельми великі гроші. Ми мали можливість працювати з відомими солістами та ансамблями — все це фінансувалося консерваторією.
Українська публіка водночас і свіжа, і мудріша, і досвідченіша. У нас є і публіка, яка потребує «нової хвилі», й ініціативне молоде покоління музикантів. Багато ентузіазму, енергії, актуальних ідей — усе те, чого часто бракує там, де є гроші...
Два останні роки мого п’ятирічного періоду навчання в Нідерландах мало чим відрізнялися від попередніх. Одержала разову стипендію, яка дозволила ще рік не думати про гроші. На завершення навчання писала теоретичну роботу про співвідношення часу і простору в сучасній музиці.
— Із українських студентів разом із тобою хтось навчався в Гаазькій консерваторії?
— Я була перша, а 2009 року з Києва приїхав Максим Шалигін, з яким ми потоваришували та багато спілкувалися. Після вступу Мартайн Паддінг, завідувач кафедри та на той час мій викладач, порадив йому поговорити зі мною. Максим розпитав мене про мої враження, і після цього вирішив почати навчання в Гаазі. З Олексієм Ретинським, який навчався у Швейцарії, ми познайомилися, коли він приїздив до Максима в гості. Якось запитала М. Паддінга, яким чином вони добирають студентів, адже щороку до них приходить дуже багато заяв. На що він відповів: «Ми обираємо добрих людей». Такий підхід гарантує дружнє середовище, майже позбавлене заздрощів. Пізніше я помітила і дещо негативну річ: усі ці талановиті студенти ставали для викладачів своєрідним «конвеєром». Голландські педагоги працюють 2—3 дні на тиждень і мають у середньому по сім студентів на день... Разом з тим Нідерланди запрошують до себе стільки молоді з різних країн. Чому? Вони збирають найкращий культурний фонд з усього світу — те, що робить кожна потужна країна. Завдяки цьому молоді голландці швидко виростають і виходять на світовий рівень, інколи навіть не маючи за плечима доброї освітньої бази.
«МЕНІ ЗАХОТІЛОСЯ ТРОХИ ПОДИХАТИ ІНШИМ ПОВІТРЯМ, «ВЗЯТИ ПАУЗУ» Й ПОРИНУТИ У ПОДОРОЖІ»
— Перші роки після закінчення навчання у житті будь-кого надзвичайно важливі, іноді — вирішальні для збереження себе в професії, пошуку нових шляхів. Як минули твої два роки до переїзду в Таїланд?
— 2011 року, коли закінчила консерваторію, Нідерланди переживали економічну кризу. Кошти на культуру скоротилися наполовину. Мої нідерландські колеги-композитори мусили міняти професію, дехто замість композиції зайнявся музичним виконавством. Зрештою, мені захотілося трохи подихати іншим повітрям, «взяти паузу» й поринути у подорожі.
— Для багатьох композиторів в усьому світі чи не єдиний спосіб заробляння грошей — це педагогічна робота. Ти пробувала викладати?
— Так, намагалася. Але оскільки я не знала голландської мови, було важко знайти роботу. Насправді ніколи не хотіла бути викладачем, для мене це означало «зупинку» в моєму композиторському розвитку. Але в певний момент зрозуміла, що нічого іншого не вмію... Випадково надіслала своє CV у Таїланд, і звідти написали, що зацікавлені в мені.
— На побутовому рівні, що тебе вразило в Таїланді?
— Усе зовсім інакше, ніж у Нідерландах. Коли я щойно приїхала в Таїланд, мене оселили в будиноку готельного типу. Щоночі чула крики, сварки, сльози... Тайці дуже емоційні, набагато емоційніші за нас. У кожному їхньому кліпі, які показують по телебаченню, хтось плаче. Скрізь драма! Іноді це досить кумедно виглядає. Водночас це дуже добра, відкрита, сердечна та щедра нація. Одна з найкращих націй, які я знаю. У них усе чудово: і природа, і їжа. Вони багато експериментують зі стравами, переважають терпкі, солодкі та кислі смаки. Зупа з м’ясом може бути солодшою за наш компот.
— Наскільки так би мовити академічна частина музичної культури Азії відрізняється від європейської?
— Кожна країна Азії орієнтується в сучасній музиці на певну країну — чи то на німецький авангард, чи на американську сучасну музику, іноді — на французький спектралізм/соноризм. Таїланд у багатьох сферах життя рівняється на США, тут віддають перевагу американській музиці. Тому й викладачів запрошують переважно з Америки. Оперного театру в Таїланді немає, але є нещодавно побудований великий концертний зал із чудовою акустикою. Створені всі умови для класичної і сучасної музики. Хоча розвивається вона трохи однобоко через особливості смаків та прагнень тих, хто організовує фестивалі та інші музичні події.
— Особисто для себе, крім можливості працювати, що ти знаходиш цінного у Таїланді?
— Робота — це привід побути в іншому середовищі, іншій культурі, щось для себе відкрити. Буддизм, який тут панує, виробив у людях певні якості — відкритість, сердечність і толерантність.
— Наскільки легко твоїм студентам вивчати європейську музику?
— У моєму класі семеро прекрасних учнів, які захоплюються Бахом та іншими класиками. Насправді все залежить від сім’ї, виховання. У Хат Яі, де я живу та працюю, багато родин, які хочуть, щоб їхні діти отримали музичну освіту.
— А яким чином Україна присутня в Таїланді? Там узагалі знають про нашу країну?
— Коли я вперше на тиждень приїхала в Україну з Таїланду, деякі мої друзі плутали Таїланд із Тайванем. А коли в Таїланді кажеш, що ти з України, то переважно всі тебе чудово розуміють, тим паче після Майдану. Всі добре знають нашу ситуацію, більш менш орієнтуються в східноєвропейській політиці, хоча українців у Таїланді — одиниці.
— Ти казала, що думаєш про повернення в Україну.
— Насправді я більше не бачу себе ані в Азії, ані в Західній Європі. Якщо немає людей, з якими ти можеш спілкуватися про важливі для тебе речі, це робить з тебе аутсайдера. Бракує творчої енергії... А у Києві відчула живе мистецьке середовище! Питання в тому, наскільки я тут зможу бути вільною...
«У НАС Є І ПУБЛІКА, ЯКА ПОТРЕБУЄ «НОВОЇ ХВИЛІ»
— Знаючи із власного досвіду три дуже різні культурні ситуації, що би ти порадила тим, хто зараз намагається в Україні реформувати мистецьку сферу?
— Оскільки голландці мали кошти на все, вони могли собі дозволити запрошувати чудових митців з будь-якої країни. Це створило велике перенасичення... Разом із тим мені здається, у Нідерландах митці часто не знають, для чого вони працюють. Їхня музика не говорить! Вона дає певну інформацію, але не промовляє до тебе. Твір може бути цікавий, але він тебе не торкає, не «відбувається» в тобі. Натомість у Києві за короткий час я почула дуже багато такого, що мене по-справжньому зачепило! Можливо, це ознака іншого духовного стану країни. Сучасна культура в Таїланді для всіх настільки нова, що провокує у суспільстві величезне зацікавлення. Якщо порівнювати Україну і Таїланд, то плюс Таїланду в тому, що там майже на все знайдуться гроші. Проте сучасне мистецтво там не має історичної тяглості, бази. Програмуванням мистецьких подій там займаються буквально кілька осіб, які розуміють, що тайська публіка ще не до всього готова, тому експериментують мало.
Українська публіка водночас і свіжа, і мудріша, і досвідченіша. У нас є і публіка, яка потребує «нової хвилі», і ініціативне молоде покоління музикантів. Багато ентузіазму, енергії, актуальних ідей — усе те, чого часто бракує там, де є гроші... Ми мусимо поєднатися у своїх зусиллях і діяти. Все залежить від нашої ініціативності, відповідальності і віри...
