У Національній опері вперше відзначали День короля Бельгії. Це свято «Класика заради миру» організувало Посольство Королівства Бельгії, чимало зусиль доклав до цього особисто пан Люк Якобс, посол Бельгії в Україні, академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів» (художній керівник — славетний Мирослав Скорик) і всесвітньо відомий композитор і диригент Дірк Броссе.
У його творчому доробку понад 400 творів — для симфонічного оркестру та солістів, музика для театру і кіно тощо. А як диригента його знають від Бельгії до Південної Кореї, від Лондона до Японії та Америки. У своєму щільному графіку пан Дірк знайшов час для спілкування, за що йому велика подяка.
— Пане Дірк, сьогодні, з одного боку, Україна неймовірно популярна у світі у зв’язку з сумними подіями, що відбуваються у нас... Із другого, це дуже вплинуло на гастрольну афішу. Чому ви вирішили приїхати? Чим для вас цікава Україна?
— Я знаю Україну, знаю багато музикантів українських... Вони із захватом розповідають про Україну. Чудові виконавці, зокрема, віолончеліст Артем Шмагайло, який грав соло в концерті, колись, спілкуючись зі мною, сказав: мрію про виступ в Україні. Вималювався такий собі «трикутник». По-перше, Артем зв’язався з оркестром, в якому він грав, коли навчався у Львові, й менеджер цього оркестру зв’язалася з бельгійською амбасадою, яка вирішила знайти спонсорів, щоб розв’язати всі грошові питання. Коли всі боки цього «трикутника» поєдналися, це стало можливим. Спочатку йшлося тільки про музику для кінематографа, тому що я також пишу для театральних вистав і для кіно. Але, оскільки назва заходу — «Класика для миру», я передумав. Вирішив згадати своє класичне підгрунтя, і я вирахував саме ті композиції, які підпадають під «парасольку» класичної музики і саме концепції — класика для миру. Перша частина складається з двох композицій — прогнозних. У мене досвід роботи в камерному оркестрі у Філадельфії. Коли туди їхав, подумав про подарунок. Але замість банальної коробки бельгійського шоколаду написав гімн-твір, саме для них. Свої враження від Філадельфії передав у «Філадельфійській увертюрі». Друга частина — концерт для віолончелі. Дуже люблю віолончель. Коли я думаю про цей інструмент, працюю з ним, не можу не думати про кохання. Тому сім граней, сім відображень кохання — й є концепцією цього твору. Один із творів у другій частині концерту досить цікавий. Він — для сопрано та оркестру, поєднується з музичним відтворенням японських поетичних форм, які написав містер Ван Ромпей (президент Європарламенту). Ще дві композиції: одна з них присвячується невідомому солдатові. У Бельгії є монумент, та й взагалі в усьому світі є пам’ятники невідомому солдатові, які встановлено тим солдатам, що загинули в Першій світовій або у Другій, або у всіх війнах, які відбулися, вони поклали життя заради своєї Батьківщини. Ніхто не знає їхніх імен, але вони всі фізично лежать у цих могилах. І я присвячую їм цю композицію.
— Ви десь сказали: якби сьогодні Бетховен жив із нами, він би для того, щоб об’єднати більше людей, писав музику для кіно. Але музика для кіно має відношення здебільшого до популярної музики, тоді як серйозна музика залишається в концертних залах і, як правило, не дуже великих. Ви, мабуть, знаєте — є такий славетний композитор Гія Канчелі, який колись жив у Радянському Союзі, писав дуже цікаву музику для кіно, але це було вимушено, для життя, так би мовити... І лише сьогодні, в новий час, його музика в широкому сенсі зазвучала по світу та на його Батьківщині. Що вас цікавість саме в музиці для кіно та які особливості і відмінності для вас як для творця — в музиці для симфонічного концерту і музиці для кіно?
— Для мене, в принципі, немає відмінностей. Знову-таки, жартуючи і не дуже, вважаю, що ті композитори, яких ми знаємо з минувшини, зокрема і Моцарт, і, особливо, Бетховен, звісно, продовжували б писати класичну музику, але вони також повернулися б і до кінематографа, й, не виключаю, до поп-музики. Треба розширювати поняття класичної поп-музики. Моцарт, пишучи, наприклад, «Дон Жуана» чи «Реквієм», писав серйозну музику. Але, даруйте, «Весілля Фігаро» можна назвати серйозною музикою? (сміється). Це — комічна музика, сьогодні її назвали б «попса». У мене є кілька концертів для скрипки. Другий концерт для скрипки, вважаю, якщо не конкурує, але принаймні може бути порівняний із відомими, наприклад, з концертом для скрипки із Сібеліуса або Бетховена. Десь 30 разів його виконали за час мого життя. І це дуже приємно. Два роки тому писав для однієї із серії програми Бі-Бі-Сі, й ця музика зібрала велику аудиторію. Це теж було дуже приємно.
Остання композиція називається «Мир». Торік її замовив уряд Бельгії, щоб згадати сторіччя початку Першої світової війни 1914 року. Але, на жаль, скажімо так, вона дуже підходить до того, що зараз відбувається в Україні. Я не хочу робити якихось політичних заяв, але думаю, що всі ми прагнемо миру, і, власне, концерт — про це
— Вам довелося працювати з великим Гарсіа Маркесом. Як це сталось?
— Це важко передати словами. Був набагато молодший тоді й не було великого досвіду міжнародної співпраці, але треба було написати Увертюру для виставки, яка відбувалася в Севільї. Це був 1992 рік. Тоді святкувалося 500-річчя відкриття Колумбом Америки. Подумав, чому би не «вдарити» іспаномовних слухачів не просто музикою, а імплементуючи туди текст. Тому що, коли музика поєднується з текстом, ефект сприйняття значно сильніший. Маркес був лауреатом Нобелівської премії 1984 року, я обожнював цього письменника. За п’ять років після цього зв’язався з ним і запропонував ідею — створити текстову частину цього твору. Так почалося створення композиції, яку ми зараз називаємо «Самотність Латинської Америки».
— Ви багато працюєте у світі з різними національними колективами. І хоча вважають, що музика — це єдина мова для всього світу, чи можете ви назвати якісь національні відмінності в різних кінцях світу?
— У принципі, ці відмінності, поділив би за музичним принципом жанровості. Тому що, наприклад, навіть коли ми говоримо «джаз», це не вважається суто класичним проявом музики, але я його відношу до того, що називаю західною музикою, а все, що не потрапляє туди, — не західною музикою. Всі ці відмінності пов’язані з нотним станом. Піфагор винайшов, що кожен звук має свою гармонію. Беремо, наприклад гармоніку «до» якоїсь октави. Як поділити цю гармоніку? Західний принцип напівтонний — 12 напівтонів, відповідно. У Китаї це ділять на п’ять тонів. У арабської музики навіть є ще чверть тонів — 24 виходить. А в Індії — 66 тонів. Тобто в західному розумінні музики, яка бере своє коріння з Себастьяна Баха, пішли й такі «прояви» класичної музики — джаз, фанк, бі-боп, хіп-хоп — це вектори західної класичної музики. Але коли починаєш працювати, наприклад, із китайськими виконавцями, у яких принцип пентатонічний, у них інший інструмент, інший підхід. І це поєднання, збагачення цим досвідом -неймовірне. І ще є таке поняття «грув», тобто ритм. Коли працюєш із Лондонським симфонічним оркестром, де музикант грає на скрипці того ж Антоніо Страдіварі, не ображаючи українського виконавця, який грає на звичайній скрипці, звісно, той саунд значно краще не тому, що музикант той краще, а тому, що в нього в руках зовсім інший інструмент, із зовсім іншими можливостями.
— Ви кілька днів провели у Львові. Це — один із найкращих міст нашої країни. Зараз приїхали до Києва, ваші первинні враження?
— Буду відвертим. У мене не такий великий досвід спілкування та перебування у Східній Європі. Був у Росії, працював там, але це дещо інше. Я приємно вражений тим, що побачив в Україні, видно, що культура є. Вона є навіть у будівлях, які я бачив. І також вона є в людях, як вони працюють, як ставляться до того, що роблять. Чого б я хотів, щоб було більше? Це, звісно, можливостей. Щоб потім вони могли збирати врожай зі свого досвіду, таланту. Особливо молоді люди, яких я вже побачив... Гадаю, коли той день настане, в цій країні все буде чудово.
