«Коли мене запитують, чому газета «День» заснувала премію Джеймса Мейса, я маю дуже просту відповідь — я хочу, щоб жила його справа. Щоб його приклад і етика коли-небудь перемогли в країні, зробили цю професію знову такою, яку будуть поважати», — так розпочала уже сьому церемонію вручення премії головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Цього року її лауреатом став редактор відділу політики «Дня» Іван Капсамун, упорядник книги «Котел, або Справа без терміну давності» — «За громадянську позицію в публіцистиці».
І тут варто прояснити важливі моменти. Премія Джеймса Мейса аж ніяк не обмежується «рамковою» темою Голодомору (особливо як її подають у підручниках), бо акцент тут на іншому, і не дарма вжиті слова «громадянська позиція». Джеймс Мейс говорив про Голодомор тоді, коли всі (в Україні, Росії і навіть у світі) воліли б цього не чути, бо надто незручною була ця тема. Бо був Волтер Дюранті, якого нагородили Пулітцерівською премією і Президентською медаллю свободи (США), а потім так і не спромоглися відкликати премію.
І зараз в Україні (і потроху у світі — після відкриття меморіалу у Вашингтоні) стало можливим вільно говорити про Голодомор тільки тому, що були такі одинокі голоси, як Мейс, які відстоювали правду. Тоді це була тема загальнонаціональної ваги, сьогодні ж такою темою є «справа Гонгадзе». Іван Капсамун, як і Джеймс Мейс колись, говорить фактично у «журналістському вакуумі» про речі, які є маркерами ситуації в державі.
«Сьогодні країна в такому складному стані, зокрема, й через те, що українці не засвоїли тих уроків, про які говорив і писав Джеймс, — зауважує головний редактор «Дня», ініціатор премії Лариса Івшина. — Джеймс у своїх перших текстах сказав, що проблема України в тому, що тут незалежність здобула «УРСР». Скільки ще «УРСР» в Україні? І чи замінили ми це більш якісними владою і життям? Доки до цього питання не підійдемо максимально близько, ми не зможемо піднятися на нову висоту. Це настільки нагальне політичне завдання — перенавчити країну! Написати нові програми для шкіл, в яких може бути сказано про Голодомор і геноцид, але немає вивчення, як це подолати. І багато наших лауреатів доклали зусиль у різних напрямках діяльності, щоб українське суспільство одужувало.
ВРУЧЕННЯ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ДЖЕЙМСА МЕЙСА В РЕДАКЦІЇ «ДНЯ» СТАЛО ХОРОШИМ ПРИВОДОМ ДЛЯ ВІДКРИТОЇ ДИСКУСІЇ ДРУЗІВ-ОДНОДУМЦІВ, НАЙКРАЩИХ ПУБЛІЦИСТІВ КРАЇНИ
Цього року я прочитала у «Фейсбуці» одного популярного блогера з Донбасу, який сказав: «Я мушу зізнатися, я не вірив у голодомор, думав, що це — вигадка». Вони не вірили, не думали, не хотіли знати, і біда прийшла вдруге. Етноцид, який відбувається в Донбасі на землях України — це реальна розплата за те, що не хотіли знати. Держава нічого не зробила для того, щоб зробити це знання обов’язковим. І знову це море крові... Джеймс писав, що земля ще не увібрала всю кров. Коли він говорив про Україну, він напевно знав, що поки тут буде домінувати російська — ми загрожені. Ми були оцінити як знак тривоги те, що Росія не вибачилася, не прийняла нашу правду, а отже, вона здатна це повторити — у більш жахливих, гібридних, єзуїтських формах. Джеймс попереджав, і ми хочемо, щоб ці попередження були взяті негайно. Я хочу, щоб справа Джеймса жила, щоб людина усвідомлено ставила свічку. І щоб меморіальний місяць, коли ми говоримо про це, став для нас полюсом сили. Це не лише пам’ять про трагізм — це обов’язок стати сильними і розумними», — підсумовує головний редактор «Дня».
«Ця премія, можливо, і не задумувалася такою глобальною і загальнонаціональною, але вона такою стала, — промовив голова громадської ради премії Джеймса Мейса, дипломат, письменник і публіцист Юрій ЩЕРБАК, вручаючи відзнаку Івану Капсамуну. — Думаю, завдяки особистості Джеймса Мейса. У нововідкритому пам’ятнику Голодомору у Вашингтоні у тій стіні колосків його сніп там теж є. І лауреати премії Джеймса Мейса — це гордість інтелектуальної еліти і журналістики, люди, які кожен по- своєму входить в історію журналістики».
«Із Джеймсом Мейсом я познайомився через його інтелектуальний спадок, який він залишив українцям для осмислення трагедії Голодомору, — розповідає Іван Капсамун у своїй промові після нагородження. — Вже працюючи в «Дні» над резонансною «справою Гонгадзе — Подольського» я часто згадував Мейса, тому що це був один з небагатьох прикладів освіченості, ерудиції і характеру, яких так не вистачає українській журналістиці у висвітленні принципових тем. Джеймс ніс прапор правди про постгеноцидне українське суспільство, яке потребує серйозного лікування. Він діагностував стан проблем нації і «виписував» рецепт як з нього вибратися. Однак замість того, щоб лікувати «спадок» Радянського Союзу, політики України в 1990-х рр. зайнялися паразитуванням «больових точок» нашого суспільства. До постгеноцидності і постколоніальності вони додали свої проблеми — пострадянські. Корупція, кримінал, родинні зв’язки, аморальність, особисті інтереси, замовні вбивства... — цей далеко не повний набір став атрибутом тих часів. Саме за президентства Леоніда Кучми в Україні було закладено основи кланово-олігархічної системи. Піком уседозволеності влади був 2000-й рік, коли відбулися: замах на життя народного депутата Олександра Єльяшкевича, напад та побиття громадського діяча Олексія Подольського, жорстоке вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Протягом шести років я веду тему цих кримінальних злочинів і переконуюсь, що з ротацією облич при владі, система не змінюється. «Справа Гонгадзе — Подольського» давно вже стала маркером для всіх — політиків, журналістів, громадських діячів. І, на жаль, здають цей тест далеко не всі. Сьогодні, в складних умовах частого нерозуміння в журналістиці і штучного блокування з боку замовників злочину, доводиться боротися за остаточну крапку і справедливість у цій справі, як колись це робив Джеймс Мейс у питанні Голодомору».
Тож премія Джеймса Мейса — це про тих одиниць, які намагаються змінити долю мас, кожен своїми смислами. Те, що Голодомор, хоч і більше як через півстоліття, визнали, дає шанс, що й у «Справі Гонгадзе» колись відкриють «гамбурзький рахунок».
«ПРЕМІЯ ІМЕНІ ДЖЕЙМСА МЕЙСА УТВОРЮЄ ЦІКАВУ ГЕОГРАФІЮ»
Володимир БОЙКО, історик, публіцист:
— Вітаю Івана з цією високою та заслуженою відзнакою. На жаль, наші журналісти часто не надто замислюються над тим, що вони пишуть. Дуже рідкісний випадок, коли відчуваєш, що людина пише з розумінням справи. Тема може бути різною, але її треба знати. Лише якщо ти як журналіст маєш серйозну базову підготовку, твоя робота може «вистрілити», тоді вона буде глибокою.
ВОЛОДИМИР БОЙКО: «ПРЕМІЯ ІМЕНІ ДЖЕЙМСА МЕЙСА – ЦЕ СВОЄРІДНА СПРОБА ДОПОМОГТИ ЗІРВАТИ КАЙДАНКИ, ЩО ВИСЯТЬ НА ТІЛІ НАРОДУ. ЦЕ ТЕ, ЩО МАЛО ДАВНО ВІДІЙТИ В МИНУЛЕ, АЛЕ ПРОДОВЖУЄ ВПЛИВАТИ НА СЬОГОДЕННЯ І ПОРОДЖУВАТИ НАРИВ НОВИХ-СТАРИХ АГЕНТІВ»
Коли я читаю Івана Капсамуна, мені на думку спадає Сергій Єфремов — він теж вмів заглиблюватися в тему. Його матеріали, хай вони зовсім невеличкі або ж, навпаки, великі за об’ємом, завжди цікаві. Це вже восьма Премія імені Джеймса Мейса, за минулі роки її здобули представники Луганська, Севастополя, Чернігова, Острога та Києва. Цього року її отримує представник Одещини. Вимальовується цікава географія, й це добре, адже, з точки зору регіональних особливостей, ті ж самі події завжди виглядають трошки інакше. Кожен бачить те, що, можливо, не помітить інший. І водночас утворюється певне спільне розуміння.
«ВИСОКИЙ АКТ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ»
Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Історія та «Я» газети «День»:
— Заслужена відзнака знайшла гідного лауреата. У книзі Івана Капсамуна є послання до всіх нас — треба називати речі своїми іменами. Не можна називати капітуляцію — компромісом, створення потворної феодальної системи — реформами, не треба маскувати гарними словами ганебний суспільний регрес... Сучасній публіцистиці Капсамун дає приклад точного підбору адекватних, правдивих, слів. Хронічна хвороба наших політиків — вміння маскувати провали за нібито хорошими реформами... Головний «герой» книги «Котел...» — другий президент України. Після приходу до влади він виголосив величезну промову про необхідність системних реформ в Україні. Це був жовтень 1994 року. Реально вже тоді почали «рити»... політичний «котел», про який написав Іван, плоди якого ми зараз пожинаємо.
Високий акт громадянської позиції — шукати те, що заховано за масками, бачити правду, виявляти принциповість. Зараз ми переживаємо надзвичайно складний етап, враховуючи зрушення в геополітичній ситуації світу. Ганебний факт, що в Мінську Україну представляє головний «герой» книги Капсамуна.
Мені доводилося чути думку про те, що буцімто Премія імені Джеймса Мейса повинна присуджуватися виключно за дослідження теми Голодомору. Дозволю собі нагадати, що Мейс не лише був видатним дослідником Голодомору, а й блискучим сучасним публіцистом і аналітиком, який чудово бачив і аналізував усі «виразки» українського суспільства. Іван Капсамун гідно у цьому розумінні продовжує справу Джеймса.
«ВИЯВЛЯТИ ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ — І У ТЕКСТАХ, І В ЖИТТІ»
Валентин ТОРБА, журналіст відділу політики «Дня»:
— Особливість Івана в тому, що він вміє налаштовувати атмосферу в колективі, як скрипку, де кожна струна дає свій звук. Також він є блискучим публіцистом. Коли я заходжу в конференц-зал «Дня», де часто відбуваються зустрічі з різними людьми, зокрема з політиками, від яких залежить майбутнє країни, завжди пам’ятаю про очі... Очі Мейса, які з портрета дивляться на нас. Ті проблеми, котрі ми зараз пожинаємо в Україні, зароджувалися ще в 90-х роках. І про частину з них цей геніальний публіцист попереджав, зокрема досліджуючи постгеноцидність українського суспільства. Продовжує цю справу сьогоднішній лауреат. Я вдячний рішенню журі премії, що обрали саме Івана. Особливо приємно, що в когорті лауреатів такої престижної відзнаки (а вона досить відповідальна!) з’явився принциповий, чесний і професійний журналіст, який завжди виявляє громадянську позицію — й у текстах, і в житті.
«ПРЕМІЯ ОПИНИЛАСЯ В НАДІЙНИХ РУКАХ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, завідуючий відділом історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ, доктор історичних наук, професор:
— Джеймс Мейс став журналістом завдяки газеті «День» — до цього він займався лише науковою роботою. На жаль, українське суспільство майже на знає справжньої історії. Національна академія наук України має багато важливих напрацювань з української історії, але народ їх не засвоїв — немає «рупору». Єдиний виняток — газета «День», яка завжди робила акцент на історії. Однак конкурентів у неї немає і це — трагічний факт. Тим паче, що, як кажуть росіяни, «свято место пусто не бывает» — саме тому український інформаційний простір досі залишається окупованим.
СТАНІСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ: «ГАЗЕТА «ДЕНЬ» ЗАВЖДИ РОБИЛА АКЦЕНТ НА ІСТОРІЇ. ОДНАК КОНКУРЕНТІВ У НЕЇ НЕМАЄ, І ЦЕ – ТРАГІЧНИЙ ФАКТ»
Голодомор — це лише один епізод. Найбільш трагічний в тисячолітній історії України, але один. Джейм Мейс зробив усе, щоб цей епізод став надбанням не лише світової науки, а й громадськості. Те, що газета «День» заснувала премію його імені, дуже показово. Я вдячний цьому виданню, що свого часу воно прихистило й захистило Джеймса Мейса.
Найбільш кваліфіковані журналісти зосередилися саме в газеті «День». Мені дуже приємно, що Іван Капсамун, як і я, — одесит. Він — молода, але вже досвідчена людина. Вітаю і бажаю нових успіхів! Переконаний, що премія опинилася в надійних руках.
