30 листопада севастопольчанці Насті Бабуровій минуло б 32 роки. Вона, журналістка російської «Новой газеты», і правозахисник, адвокат Стас Маркелов були вбиті шість років тому, 19 січня 2009 року, в центрі Москви неонацистами після прес-конференції з приводу суду над садистом з загону військ спецпризначення полковником Будановим. І Стас, і Настя активно протистояли неонацизмові, який зароджувався в Росії. Пізніше виконавців убивства було знайдено і покарано. Проте виявилося, що російська влада не збирається боротися з неонацизмом, а навпаки, бачить у ньому свою опору.
Настя народилася в Севастополі в родині інтелігентів, була дуже талановитою ученицею в школі. Як розповіла нашому кореспондентові її класний керівник Євгенія Ситникова (див. матеріал М. Семени «Я прошу вас, любіть мене, будь ласка!» у «Дні» від 13 лютого 2009 року): «Вона перевершувала всіх, а тому хотіла більшого. Куди ж? Відповідь для мешканців нашого міста була одна, як і в «Трьох сестрах» Чехова: «До Москви!» Але, працюючи в Москві, вона за півроку кардинально змінила ставлення до російської влади. 2008-го, за рік до смерті, вона писала батькам листи рідною мовою, і, як згадувала її мама Лариса Іванівна, прохала і батьків також писати їй українською. Потім сталася трагедія, на яку, на жаль, не звернули уваги українські ЗМІ. Власне, батько Насті Едуард Федорович свого часу сказав, що серед українських медіа лише «День» відгукнувся на трагедію не лише для їхньої родини, але й для всієї країни.
Історію Насті розповів кінорежисер Валерій Балаян у фільмі «Любіть мене, будь ласка!» (речення Насті з одного з її останніх листів до родини). У розмові з «Днем» Валерій Вазгенович (який, до речі, нещодавно отримав українське громадянство), розповів: «30 листопада я телефонував до Севастополя, розмовляв з Ларисою Іванівною. Батьки ходили на цвинтар, згадували дочку. Звичайно, час минає — вже 6 років, і все менше людей згадують про це. Всі наступні події, які відбуваються в країні, витіснили цю історію на периферію, як це й буває».
«Але, на мій погляд, у суді над убивцями — Тихоновим і співучасницею вбивства Хасіс — виявилися дуже важливі подробиці, які, на жаль, у Росії залишилися майже непоміченими серед широкого загалу, — вважає режисер і журналіст. — Тихонов за рік після того, як він отримав довічний вирок, раптом дав нові свідчення — на людей, які безпосередньо були пов’язані з Бабаковим (на той момент главою адміністрації Кремля): вони отримували інструкції у нього і передавали їх Тихонову. Звичайно, цю інформацію постаралися зам’яти. Але чим далі, тим стає зрозумілішим, що вбивство було спланованим і більше того, спланованим аж згори. Важливо, щоб українська публіка теж це зрозуміла. Вся ця історія появи неонацизму в Росії йшла згори. Я прожив у Росії 30 років і знаю, що сам собою російський народ у своєму обивательському сенсі не схильний до ксенофобії. Це все підігрівається. Цілеспрямована пропаганда і обробка населення зомбуючим «випромінюванням» телебачення зараз кардинально змінила ситуацію, «підігріваючи» постійно найгірші і найнизькіші речі, які існували лише в люмпенському, маргінальному прошарку. Я дивлюся, що це діє і на моїх знайомих — розумних і освічених людей. Що тоді говорити про обивателів. Фашизація, яка відбувається в країні, зараз досягла якоїсь кульмінації. Фашизм, який був наприкінці 2000-х років якимось маргінальним явищем, перейшов на державний рівень. Зараз ми бачимо фазу, коли фашистська ідеологія переходить у застосування військової сили. Спочатку щодо України, якій з цієї матриці завдяки Майдану вдалося вислизнути. Тепер ця чума поширюється на весь світ».
«Тому, звичайно, історія з Маркеловим і Бабуровою була одним із перших «дзвінків», — говорить Валерій Балаян. — Вірніше, вони звучали ще за Єльцина (перші вбивства незалежних журналістів), але за Путіна це набрало гігантських масштабів. На цьому тлі загибель Насті і Стаса здається не такою великою подією, але для мене приклад української дівчини, яка поїхала до Москви і жила з розплющеними очима (на відміну від людей, які мешкали в Росії і в яких непомітно відбувалася аберація зору), дуже показовий...»
