На початку 2016 року виходять у широкий прокат відразу три нові українські стрічки — фільм режисера Анатолія Матешка «Полон», який уперше представили на Каннському кіноринку, а згодом — на Одеському кінофестивалі, вийде 4 лютого 2016 року; романтична комедія Сергія Сторожева «Краща партія» — на початку березня та молодіжна комедія Любомира Левицького «Селфі паті» — березень-квітень. У цих трьох картинах знімався канадський актор українського походження Істан Розумний.
Історія Істана — неймовірно цікава. Його батько народився у селі Гончарівка, що на Тернопільщині. Після Другої світової війни чоловік емігрував у Канаду, де познайомився з канадійкою Оксаною, яка також має коріння з України. Сам Істан народився у Вінніпезі, з дитинства вивчав українську мову, культуру, історію.
Здобувши освіту режисера в Університеті Манітоби в Канаді, досконало вивчивши, крім англійської, ще й французьку мову, Істан працював на найрізноманітніших посадах тамтешнього кінематографу — асистент режисера, режисер, оператор, продюсер, кліпмейкер... Був задіяний у кількох масштабних теле-проектах і навіть зняв кліп всесвітньовідомої канадської поп-діви Селін Діон на пісню «Sous Le Vent». «Це був нереальний досвід — працювати з такою відомою поп-дівою. Я такої відповідальності та стресу ще не мав у житті. Але результатом всі залишися задоволені», — пригадує Істан.
Однак, залишивши звичне життя (роботу, зв’язки, родину), Розумний переїхав на постійне місце проживання в Україну, знявшись лише упродовж останнього року відразу у трьох національних картинах.
Істан запевняє: наше кіно — у стані відродження. Але переш ніж вразити світ масштабними системними мистецькими «вибухами», воно повинно пережити стан «шокової терапії», іншими словами, комплексу радикальних економічних реформ, що спрямовані на «лікування» економіки галузі, вибудови нових «правил гри». Що очікувати глядачам від нових українських картин, чи можна вважати національний кінематограф конкурентоспроможним у світі та чому актор пов’язав своє життя з Україною — у розмові з Істаном Розумним.
— З дитинства батьки вчили мене розмовляти виключно українською, — говорить актор. — Вже коли вийшов на вулицю, після трьох-чотирьох років, почав чути і вчити англійську. Мої батьки — свідомі патріоти України. Тато був головою славістичного департаменту в Університеті Манітоби в Канаді. Коли я був дуже молодим, пригадую, батько запрошував до нас в Канаду українських дисидентів, часто організовував їм зустрічі зі студентам в університетах, де вони розповідали про Україну та її боротьбу за незалежність. До речі, вдома ми розмовляли лише українською.
— Як прийшло рішення переїхати в Україну?
— Вперше приїхав в Україну, коли мені було шість років. Все, що пам’ятаю, — курей у селі Гончарівка. Тоді був важливий привід для приїзду — 50-річчя спільного життя дідуся й бабусі. Мене вразили неймовірна природа України, щирість і відкритість людей. Потім якось був 2002 року. А вже 2004-го усвідомлено приїхав на Помаранчеву революцію... Знаєте, я багато працював у Канаді, було все класно... Але щось тягнуло мене сюди, в Україну. Під час революції-2004 відчувалося якесь відродження суспільства, бачив тут неймовірні перспективи. Я стояв на Майдані і думав, що треба жити саме на батьківщині своїх предків. З 2004 по 2006 роки як оператор знімав документальний серіал про Другу світову війну в Україні. Власне, після того вирішив тут осісти. За останні роки в Україні багато працював як режисер і продюсер. Про кар’єру актора навіть не думав, але якось друзі попросили прийти на кастинг, мовляв, у мене хороший типаж — інтелектуала-іноземця. Якщо чесно, то я не хотів цього, довго відмовлявся. Однак колеги знайшли аргументи і я знявся в кліпі, потім пішла реклама, серіали... І все закрутилося.
— Цього року ви знялися відразу в трьох українських картинах...
— Так, це, власне, і слугує аргументом моєї впевненості в тому, що українське кіно має неймовірні перспективи. Знявся у стрічці «Полон», сюжет якої розгортається в зоні АТО. Я грав американця музиканта, який потрапив у полон. Ідея — надзвичайно цікава. Вона реально жива і потребує творчого переосмислення. Інші картини — комедійного жанру. Попри ситуацію в країні, оптимізм можна і треба також шукати в психологічному розвантаженні, зокрема в оптимістичному і веселому кіно.
Мені імпонує те, що всі стрічки — не просто українські за теоретичним визначенням. Це реально типово продукт цієї землі. З українськими акторами, режисерами, сценаристами, локаціями і мовою (дві з трьох картин — українською). Це ще раз доводить: в Україні є все для розвитку свого кіно, починаючи з локацій (моря, річки, ліси, гори, навіть маленька пустеля...) і закінчуючи творчими силами (талановиті режисери, сценаристи, актори).
Багато дивлюсь іноземних фільмів, беру участь у різноманітних фестивалях. І завжди, розмовляючи з колегами з Європи, Америки, Канади, ловлю себе на думці: світ несвідомо чекає на прорив українського кінематографа. І це відбудеться. Працюючи в Україні, я познайомився з неймовірною кількість ентузіастів кіно. У них — колосальні ідеї та плани. Вони буквально з миру по нитці шукають кошти, щоб це реалізувати. Але за всі ці роки українське національне кіно трохи... «приспали». Нині воно прокидається. Я не їду в Голлівуд, бо вірю, що Голлівуд приїде в Україну. Може, це звучить надто оптимістично, але я впевнений, що українське кіно вже невдовзі здивує увесь світ і передусім самих українців.
— Що заважає зараз це зробити?
— Держава мусить краще підтримувати кіноіндустрію. Часто тут, в Україні, чую, що держава нікому нічого не зобов’язана, зокрема кіно. Але це не так. В усьому світі країни підтримують розвиток національного кіномистецтва. Тільки величезні ринки, такі як Голлівуд, не отримують дотацій. Національне кіно підтримують у Франції, Німеччині, Угорщині, Канаді... В Україні ж — очевидно, менше підтримки. І річ не просто про те, що кінематографісти знову просять грошей з бюджету. Вони просять цивілізованих правил, стабілізації ситуації на ринку, де знімати якісно — має бути вигідно. Бо сьогодні часто навіть відомі режисери і продюсери звертаються з проханням до держави, щоб реалізувати свої проекти. Але так не повинно бути. Так, позитивні зрушення є. Помітні намагання Держкіно змінити ситуацію на краще. Найважливіше, щоб влада ці починання підтримувала на всіх етапах.
Я зараз сам також запустив проект, у якому виступаю продюсером, режисером і сценаристом. Робоча назва «Наркіс» — це ім’я головної героїні, а в скіфській мові це означає наркотик. Кіно не про наркотики, звичайно. Це спай-трилер, події якого відбуваються в часи холодної війни. Картину планую знімати в Україні, хоча події за сюжетом відбуваються в п’яти країнах.
