Майже порожнє подвір’я Боярської спеціалізованої школи-інтернату наче чекало на дива: чи сніг на деревах та поруділій траві, чи дітей на ігровому майданчику, бодай якогось руху чи пожвавлення, як-не-як — на носі новорічно-різдвяні свята. І цей рух (і диво власноруч) ми знайшли в актовій залі школи: діти проводили контрольну репетицію, готували виставу про Святого Миколая. Це така собі подяка за подарунки, котрі привезли вихованцям школи для слабозорих діток Товариство Червоного Хреста України та БФ «Тріумф серця».
ІНТЕРНАТ. ВИСТАВА. ЗАКУЛІССЯ
На саму виставу збіглися учні та вчителі. У школі навчаються 80 діток, є діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти з повноцінних сімей, усі живуть в інтернаті цілодобово, хіба на вихідні батьки забирають їх додому. На свято абсолютно усі діти познімали окуляри, які носять тут щодня. Так хотіли здаватися гарними. А вони такими і є, тільки треба навчитися це бачити, переконувала нас вчителька початкових класів Володимира Нич. Після вистави вона показала святую святих — корекційний кабінет, де є спеціальні прилади, що дозволяють відкоригувати або повністю відновити зір. Торік було троє таких щасливих випадків.
«Цей кабінет зібрано за кошти меценатів, є лазерний сканер, він стимулює роботу сітківки ока, це синоптофор для лікування косоокості. А за комп’ютером спеціальна програма «Хрестики», таке собі миготіння квадратів, наче на шаховій дошці, таким чином лікується сітківка», — розповідає Володимира Нич.
І до тих «Хрестиків» швидко вишикувалась черга другокласників. Алінка зі своїм світлим кольором волосся серед хлопчиків була схожою на сніжинку. Дівчинка розповіла, що любить писати, мріє лікувати дітей і чекає п’ятниці, коли її забере мама на вихідні. Учителька уточнила, що у дівчинки далекозорість і затримка психічного розвитку. І так у більшості вихованців, порушення зору стає наслідком основної хвороби, переважно неврологічної. Тому, крім навчання, вчителі проводять з дітьми ще й психологічну корекційну роботу.
Директор школи Зінаїда Маріогло провела нас кількома класними кабінетами, усі з хорошим ремонтом, світлі, затишні, нещодавно за кошти спонсорів поміняли вікна. Тому меценатська підтримка — завжди доречна. Та й діти зраділи подарункам від Червоного Хреста, чекали, коли нарешті дозволять їх роздивитися.
«А ЯКИЙ МЕНІ ПОДАРУНОК?»
Разом із директором Київської обласної організації ТЧХУ Олегом Гуленком з інтернату рушаємо творити дива ще до двох багатодітних родин у Боярці. Дорогою Олег Миколайович розповідає, що підтримують 24 тисячі родин в області, найчастіше привозять засоби гігієни, побутову хімію, продукти харчування. Цього разу везли дітям ще й веселих м’яких звірят. Коробки з усім цим добром несемо спочатку родині Владислави Луцької, у якої п’ятеро дітлахів.
П’ЯТИРІЧНИЙ ВЛАДІК ПЕРШИЙ СХОПИВ ПОДАРУНКИ, ВСЕ СПОДІВАВСЯ, ЩО ЗНАЙДЕ У ПАКЕТАХ СВОЮ МРІЮ — ІГРАШКОВИЙ АВТОМАТ
На жаль, сталася трагедія, мама поїхала на похорони батька. За старшого лишився 15-річний Нікіта. Він і розповів про склад родини: 12-річний Коля, 5-річний Владік, трирічна Єва та найменшенький Святослав, якому один рочок, малюк на той час спав. «Допомагаю мамі чим можу, готую, з малими сиджу, прибираю. І мрію про комп’ютер», — розповідає Нікіта.
«А який мені подарунок?» — усе допитувався малий Владік, натякаючи, що був би дуже радий іграшковому автомату. Єва ж зраділа м’якій іграшці і швидко зникла з нею в іншій кімнаті, певно, щоб братам не дісталася.
10 ДІТЕЙ — ЦЕ ЩЕ ТЕ ДИВО
Інша родина — ще масштабніша, тут по п’ятеро дівчат та хлопців. Нас зустрічає тато Владислав Секан, проводить до хати, у веранді — стелажі для взуття під саму стелю, верхній одяг висить на вішалках, наче в магазині на продаж. З другого поверху у вітальню спускається найстарша донька — 13-річна Люба. Менші школярики дружно малюють, мама Марина тримає на руках найменшого сина, якому тільки-но виповнився рік. Після обміну подарунками та словами вдячності мама з татом всідаються на диванчику, жінку бігом обліплюють дітки, наче реп’яхи. У Боярці сім’я всього півтора року, переїхали сюди з Узбекистану.
БАГАТОДІТНА РОДИНА СЕКАН ПІВТОРА РОКУ ТОМУ ПЕРЕЇХАЛА В УКРАЇНУ З УЗБЕКИСТАНУ, НАЙМЕНШЕНЬКИЙ СИН НАРОДИВСЯ У НОВОМУ БУДИНКУ
«Переїхали, бо почалися не дуже хороші стосунки з місцевими, через християнське віросповідання. Оскільки коріння звідси, то куди їхати?» — розповіла мама Марина.
«Складно трохи, інший менталітет, але звикаємо потихеньку. Діти «вливаються» в школу, вивчили українську мову і вже нас вчать. Магазин недавно відкрили, продаємо продукти та дитячі товари, такий родинно-дитячий магазинчик», — додає тато Владислав. Батько тішиться, що всі діти добре вчаться у школі та допомагають один одному. І ця родина стала дивом для нас, адже переїхати за тисячі кілометрів, осісти на новому місці з десятьма дітьми, коли мішок картоплі з’їдається за тиждень, при цьому жодного нарікання на життя! Лише посмішки на обличчі.
