Орієнтовно 160 тисяч громадян України із окупованого Донбасу виїхали в Білорусь. За офіційними даними, в північній сусідці з усієї кількості заяв на статус біженця 70% належить громадянам України. Та за понад півтора року в Білорусі ще жодному українцю не надали такого статусу. З 2014-го тут діє спеціальний указ про додатковий захист громадян України з Донецької та Луганської областей. Але українці, які сподіваються залишитися в Білорусі назавжди, неохоче, а то й взагалі, не йдуть за ним, шукаючи шляхи отримання громадянства. Серед них сім’я підприємця Дмитра з Горлівки, випускниця донецького вишу Анастасія та колишній директор одного із банків Артемівська Надія. Всі вони залишилися без домівки та далеко від рідних, далеко від Батьківщини і без громадянських прав. Вони свідомо опинилися «за бортом» своєї країни.
«ПРО БІЛОРУСЬ МИ НІЧОГО НЕ ЗНАЛИ»
Сорокарічний Дмитро Романов із дружиною Ольгою та двома синами вже більше року живе в Білорусі. Рідну Горлівку з домівкою в центрі міста, власну справу та дві автівки вимушений був покинути заради безпеки рідних. Нині чоловік із сім’єю живе під Мінськом у смт Ювілейне.
«Із усього нажитого за сорок років зібрали три сумки й поїхали на донецьку залізницю, а звідти на перший потяг. Одразу приїхали в Мінськ. Як з’ясувалося, про Білорусь ми нічого не знали. Є тут як плюси, так і мінуси. Але влаштовує те, що небо над головою мирне. За сорок років я вперше радію, що моя дитина має що їсти», — розповідає Дмитро.
Дмитра ображає, коли доводиться чути, що переселенці з Донбасу в Білорусі живуть на державні кошти й користуються широкими правами. Чоловік запевняє, що навіть не подавав документи на отримання додаткового захисту та з перших днів працює понаднормово, аби утримувати сім’ю. Проте зізнається: сподівався, у Білорусі буде легше.
«Найбільше гнітить, що довелося в 40 років починати все заново, років двадцять тому було б легше, — говорить Дмитро. — Мабуть, така воля Божа. Хотілося б залишитися на постійно, але все-таки, як не крути, Україна більш вільна в судженнях, може, це й призвело до цієї ситуації. Коли приїхали сюди, нам допомогли волонтери і церква. Оформили реєстрацію тимчасового проживання».
«Доводилося багато відповідати на запитання «За кого ти: за Україну чи «ДНР»? Я, не кривлячи душею, відповідаю усім: для мене головне сім’я, і вся політика закінчується на дітях, — говорить Дмитро. — Я не віддам своє життя за жодну сторону. Може, це теж зіграло роль на виборі Мінська, не поїхали в Росію, хоча сам я росіянин і коріння у мене російське. Приїхали на нейтральну сторону. Проте хоч як би там було, ми працювали в Україні, жили, навчалися. Я поважаю українську культуру. Яка б ситуація в Україні не була, це самодостатня країна».
«Звідки взялися ці «ДНР», хто вони й навіщо, я не розумію. Я за єдину й неподільну Україну. І захоплення Криму я не розумію, — каже Дмитро. — Так, там велика кількість росіян, але якщо так склалося, що вони на території України, то іншому не бути». «Не потрібен нам ні ЄС, ні Росія. Нам потрібна одна незалежна країна, яка буде в дружніх відносинах з кожною зі сторін», — зазначає Дмитро.
За час перебування у Білорусі в соцмережах подружжю надходили звинувачення від знайомих у зраді «ДНР» та закликали повернутися, аби «підіймати» Донбас. «Але ми там нічого не скидали, щоб підіймати. Тому буде страшно повертатися навіть у мирний час. Доки ми тут, доки нас не женуть — будемо тут», — додає Ольга.
«ДОНБАС НІЧИМ НЕ ОСОБЛИВИЙ, ЩОБ ОТРИМУВАТИ ЯКИЙСЬ СТАТУС»
Анастасія Гур’янова в Могильов приїхала з Донецька одразу після закінчення університету, згодом переїхала в білоруську столицю, де зараз працює на кількох роботах. Тут 24-річна дівчина має родичів, тому без проблем змогла отримати вид на проживання.
«Коли їхала в Могильов до родичів, думала лише погостювати певний час. Мені запропонували лишитися», — розповідає Анастасія. Вся сім’я дівчини залишилася в Донецьку. Батьки Анастасії ще працюють за копійки на заводі, а брат має цьогоріч закінчити школу і, можливо, теж приєднається до сестри.
Анастасія зізнається, що побоялася переїжджати на мирну територію України через страх негативного ставлення до «донецьких».
«У Донецьку ніколи ніхто не утискав права російськомовних, — говорить дівчина. — Це й абсурдно само по собі, адже місто-мільйонник вважалося російськомовним завжди. Одна із причин, чому я не залишилася на території України, — боюся негативного ставлення до «донецьких». Доводилося часто чути про випадки неприязні до переселенців. Без Росії точно не обійшлося в цьому конфлікті. Не знаю, як буде... не особливо вірю в те, що Донбас отримає якусь самостійність. Я вважаю, що цей статус зайвий. Донбас нічим не особливий, щоб отримувати особливий статус».
«З УКРАЇНИ ЇХАТИ НЕ ХОТІЛА»
Надія прожила в Україні 23 роки. Сама жінка білоруска, отримала освіту в Мінську. Згодом переїхала в Україну, де швидко освоїлася та побудувала успішну кар’єру в банківській сфері. «В Артемівську в мене було все: дві квартири, автомобіль, чудова робота. Порівняно з рідними в Білорусі, я дуже добре жила. І тепер нічого не стало», — говорить Надія.
Жінка зізнається, що Україну б ніколи не покинула. «Я завжди пишалася, що живу в Україні, що маю чудову роботу, — говорить Надія. — Про переїзд почала задумуватися у грудні 2014-го, бо справді було страшно, і справа у тому, що банки один за одним закривали свої відділення. В одному з них я була директором, після закриття перейшла в державний банк заступником управляючого. Ставало все гірше й гірше. Почали менше платити. В Артемівськ прибували переселенці переоформлювати виплати. Робота в банках була пекельною. Люди з ночі займали чергу. Це було важко психологічно».
Інших варіантів, крім Мінська, Надія не розглядала, бо сама з Білорусі й тут є родичі. З першого дня жінка знайшла роботу, щоправда, не за спеціальністю.
«Зараз працюю в магазині продавчинею, — продовжує жінка. — Проте ще продовжую шукати роботу в банку, в мене 12 років стажу банківської роботи».
Чоловік Надії залишився в Артемівську й покидати Україну не хоче. «У нього там батьки похилого віку, він не думає поки про це. Сам військовий, після виходу на пенсію залишився у військовій частині працювати юристом. Сім’я наша швидше за все розпадеться», — каже Надія.
Надія не сумнівається в причетності Росії до розпалення війни на Донбасі. «Участь Росії у конфлікті, безсумнівно, пряма. Там наймана армія. На території області у нас ніколи не було стільки техніки, навчених військових. Більшість мешканців Артемівська хоче залишитися в Україні. Ми відчули, як живемо на українській територій: у нас є продукти, у нас яка-не-яка робота. На захоплених територіях одразу зросли ціни, припинилася виплата пенсій. Більшість підприємств вивезли потужності. Люди втратили роботу. Ніякої ідеї у народу створити щось своє чи окреме не було...»
