Політичного, економічного, суспільного, культурного, приватного — всебічного. Наразі театр — так само. Деякі театральні споруди, побудовані здебільшого в повоєнний час не для вистав, а для партконференцій, потребують ремонту. Театральна мова серед естрадних шоу, телебачення та Інтернету так само прагне оновлення. Адже ми сьогодні не розмовляємо києворуською — «нє лєпо ли нє бяше...».
Прикмети такого оновлення поки що поодинокі, схожі на окремі стеблинки трави, що пробиваються крізь асфальт. Але ж пробиваються! Асфальтом називаю залишковий принцип фінансування нашою державою театральної галузі, як і культури в цілому. Можна, звичайно, вважати культуру зайвою розкішшю. Проте вихід із економічної кризи 1920—1930 років Сполучені Штати почали зі значних внесків у культуру, зокрема в кіно. Театр, як і кінематограф, ніколи не був дешевою розвагою! Його завжди фінансувала держава — королі, парламенти, радянська влада. Бо розуміли його колосальний вплив на свідомість суспільства. Чи олігархи спонсорували театр як свою іграшку чи для власного іміджу. А сьогодні, мабуть, влада не потребує свідомого суспільства. Їй краще — некультурне бидло, ним легше вертіти й керувати. Дехто з наших можновладців ніколи в житті не був у театрі! Зате маємо театр (цирк) у Верховній Раді...
Наразі театр жив, вижив і житиме. Бо людина («хомо») не тільки «сапієнс» (мисляча), а й «люденс» (граюча). Має природну потребу в грі. Класичний канон європейського театру народився в Елладі ще до нашої ери. Вижив у Темні часи у вигляді вуличного дійства. Переосмислив себе і світ в епоху Відродження. Бурхливо розвивався в нові часи. Відкрив сучасні можливості і форми у ХХ столітті. А тепер потребує оновлення. Хіба що цілком покладатися на «інстинкт гри» хомо сапієнса не варто. Адже навіть спрагу треба вгамовувати ковтком води.
ВІД ТЕАТРУ-РОЗВАЛЮХИ ДО ТЕАТРУ-ЛЯЛЕЧКИ
Ці глобальні проблеми прикладемо до практики невеликих міст України. Скажімо, Білої Церкви та Чернігова. Тут просто яскравіють першоцвіти оновлення.
В Білій Церкві воно почалося з директора. Так, В’ячеслав Усков кілька років тому прийняв театр-розвалюху без копійки на рахунку і з рештками трупи. Сьогодні це — театр-лялечка з омолодженою трупою, оновленим репертуаром і зацікавленим глядачем. Популярний сьогодні в Україні київський режисер Ігор Славінський вдало поставив тут п’єсу свого друга Ігоря Афанасьєва «Самотня леді», де в головній ролі відродилась-оновилася для сцени талановита актриса Світлана Волкова (Солошенко).
Надзвичайно близькою для провінційної Білої Церкви виявилася п’єса Антона Чехова «Три сестри» у прочитанні молодого режисера В’ячеслава Стасенка. Мрія сестер про щастя — «В Москву, в Москву!» — відлунює тут: «У Київ, у Київ!» На програмці вистави театр написав: «Що заважає людям позбутися від «провінційності» духу, зламати стереотипи і зрозуміти, нарешті, у чому сенс життя?». Білоцерківський театр мужньо намагається долати «провінційність духу», хоча це — перші кроки на важкому шляху оновлення. Ще багато чого театрові доведеться позбутися. І зайвого «від» у наведеній цитаті, і звички прикрашати образ зайвими емоціями. Але актори чи не вперше у житті вимовляють складний чеховський текст із його недомовками й несподіванками. Це — дорогоцінний досвід.
І нехай білоцерківські «Три сестри» (за великим рахунком) — не шедевр світового рівня, але вистава культурна, з гарними акторськими роботами Анжеліки Кісліциної (Ольга), Олени Калініченко (Маша), Максима Цедзінського (Тузенбах), Ганни Кузьмінової (Наташа), Івана Калініченка (Чебутикін) і славетним парком Александрія за білими стінами-вікнами будинку Прозорових (Станіслав Зайцев). Достойно жити людина може і в Білій Церкві...
ВІД ШАРОВАРЩИНИ ДО КЛАСИКИ
Старовинний Чернігів останнім часом утратив двох своїх мистецьких керівників і здобув нового лідера — Андрія Бакірова. Уродженець Чернігова, Бакіров чимало поблукав театральними світами. Аж ось повернувся з наміром оновити театр малої батьківщини. І почав не з шароварщини і не з пустопорожньої комедії, а з класичного «Фігаро» Бомарше та інтелектуального «Нашого містечка» Уальдера. Вистави сповнені несподіванками, що активізують увагу і захват глядача.
У «Фігаро» граф Альмавіва (Олександр Куковеров) — худий і весь у чорному, з довгими фалдами і вкрадливою ходою, схожий на Воланда, а служниця Сюзанна (Діна Лобур) — предмет його хіті та наречена Фігаро — зовсім не традиційна ніжна статуетка, а спокуслива і бойовита пишка. Юний актор Микола Лемешко в ролі пажа Керубіно такий дитинний, зворушливий і смішний, що й справді хочеться його по-материнськи цілувати, колисати і вив’язувати стрічками-бантами. Тобто режисер А.Бакіров, наситивши комедію танцями, жартами, музикою і карколомними мізансценами, оперся перш за все на акторів. Це дозволило йому розв’язати центральну проблему п’єси Бомарше — монолог Фігаро про те, що графам не потрібно трудитись, достатньо докласти зусиль народитись. А таким, як він, Фігаро, доводиться крутитись над міру, щоб вижити в цьому світі. Для режисера цей серйозний монолог — притика, бо випадає з комедійного вихору сюжету. Бакіров поклався на молодого актора Євгена Бондара, й вони вирішили цей монолог у жанрі такої гострої драми, що аж шарпнуло за серце.
АМЕРИКАНСЬКА ГЛИБИНКА У... ЧЕРНІГОВІ
«Наше містечко» може бути й Черніговом, хоч насправді це — американська глибинка. Несподіванка вистави в тому, що глядач розміщений на сцені спиною до порожньої і темної глядацької зали. А дія відбувається в двох кроках від нього, на фоні задньої стіни театру. Актори, відігравши епізод, не йдуть за куліси, а сідають по боках на лавках, щоб у потрібний момент знову включитися в дію. Вони так ще ніколи не працювали, і не всім вистачає для такого прийому акторської техніки, але Валентин Судак, Наталя Максименко (подружжя Гіббс), Олександр Куковеров, Оксана Гребенюк(подружжя Уебб), юні Ігор Ліновицький (Джордж), Ірина Юсухно (Емілі) та інші цілком на висоті поставленої режисером надскладної задачі.
У другому акті дія відбувається на кладовищі, де ховають рано померлу Емілі Уебб. Тепер глядачі сидять на сценічному колі обличчям до зали, а в партері де-не-де розташувались знайомі нам померлі мешканці містечка в білому. А коли героїня вимолює один день повернення в щасливий день земного життя, коло з глядачами починає рухатись, обертаючись до знайомої стіни, де і чекає на молоду жінку її минуле. В яке не можна повернутись... То ж і вертаємось назад, до цвинтаря, до реального плину життя, в якому варто цінувати кожну хвилину, бо повернути її неможливо.
Вистава хвилює і пропонує думати, а не реготати з показаного пальця. Чернігівський театр запрошує до серйозного осмислення життя (хоч би й через комедію). Він, як і театр у Білій Церкві, оновлює себе та свого глядача.
Оновлення — процес неспішний і навіть болісний. Але передбачає оздоровлення і кличе в майбутнє.
