Найпоширеніший кадр першого пореволюційного дня — панорама Майдану з висоти, з вікон одинадцятого поверху готелю «Україна». Велетенське згарище, на якому залишились неушкодженими тільки стела Незалежності та увішаний прапорами й плакатами каркас новорічної ялинки- «Йолки», що став чимось на кшталт останнього рубежу, таки відстояного протестувальниками.
Історія — простір символічного. Якщо проходити цей кадр послідовно, за найпомітнішими орієнтирами, то перша висота праворуч, Будинок профспілок, — остаточно вигоріле радянське минуле; по центру — апофеоз кумівського корупційного капіталізму з його дикою позолотою, Стела — котра, однак, після всього, що під нею відбулося, дійсно стала означати Незалежність; і на лівому краю, трохи в глибині, «Йолка» — знак власне революції.
Та мені йдеться про попіл.
Роздивляючись цей краєвид після битви, я раптом зрозумів, що вперше бачу Майдан, який насправді перетворився на цілісний простір.
Про незугарність, незручність нашої головної площі після всіх тих реконструкцій, що вона пережила, сказано немало. Головна проблема — що Майдан фрагментований, що він не є площею як такою, розбитий дорогами, сходами і різними, часом просто випадковими, спорудами на окремі незатишні клапті.
Але, власне, роз’єднана і невпевнена у собі країна й не могла мати інакшого центру.
І ось коли все запалало, Майдан став нарешті одним цілим.
Ми набули цілісності, про яку так багато говорили й сперечалися. Цілісності болю, спільності опіку. Єдності попелу.
Чи могло б бути інакше? Історія не терпить умовного способу.
А ще історія вчить, і ця наука може бути дуже жорстокою.
Не засвоїти цього уроку не маємо права.
