На сьогодні топ-темою як у британському політикумі, так і всередині експертних кіл є досягнуті урядом Великобританії домовленості під час саміту ЄС 18-19 лютого 2016 року щодо подальшої участі Лондона у реформованому ЄС.
Від самого початку було зрозуміло, що висунуті прем’єр-міністром Девідом Кемероном вимоги є вкрай амбіційними. Особливо зважаючи на такі чутливі для східноєвропейських країн питання, як трудова міграція та соціальні пільги, а також закріплення переваг у фінансовій системі ЄС для країн, які не входять до єврозони, що зачіпає інтереси Франції.
Слід віддати належне завзятості Девіда Кемерона, який упродовж останніх місяців, і особливо напередодні саміту, активно подорожував європейськими столицями, проводив численні зустрічі та телефонні розмови зі своїми колегами.
Як результат, йому вдалося створити в ЄС чітке розуміння важливості не зволікати із досягненням угоди з Великобританією, а також домогтися позитивного результату чи принаймні знайти компроміс по всіх своїх чотирьох вимогах. Чого лише було варто домовитися з країнами Вишеградської четвірки в частині обмеження соцвиплат для мігрантів з ЄС, які перебувають на території Великобританії, так само, як і розміру виплат для дітей цих мігрантів, якщо вони живуть на території країн ЄС. Не варто також забувати, що уряд Великобританії отримав чіткі гарантії того, що подальша політична інтеграція всередині ЄС більше не стосуватиметься Лондона, а країни, які не входять до єврозони, не повинні будуть робити внески на підтримку єдиної європейської валюти.
Зрозуміло, що євроскептики сьогодні заявляють про те, що досягнуті домовленості мають не менше додаткових питань, ніж відповідей.
Але, як це має бути у справжній демократії, оцінку проведеної урядом роботи дадуть виключно громадяни Співдружності під час референдуму 23 червня 2016 року.
Водночас, сьогодні неабиякої актуальності набуває питання, чи вдасться Д. Кемерону зберегти єдність усередині своєї партії. Наразі в уряді та всередині консервативної фракції у парламенті вже утворилися дві групи прихильників та опонентів участі ВБ в ЄС. Тривожним для європрихильників сигналом є приєднання до табору євроскептиків одного із впливових консерваторів, мера Лондона Бориса Джонсона.
Хоч би як британці вирішили, це їхнє суверенне право, чи залишатися у реформованому ЄС, чи піти у самостійне плавання.
Разом з цим, сама ідея вдосконалення ЄС навряд чи становить загрозу об’єднаній Європі. Погоджуюсь із провідними європейськими лідерами у тому, що британське прагнення реформ здатне надати нового дихання ролі ЄС як на світовій арені, так і в сенсі посилення конкурентоспроможності та зменшення бюрократичного тягаря для бізнесу.
Очевидно, що Україна зацікавлена у сильній Британії, яка здатна ефективно захищати спільні європейські цінності не лише в частині чотирьох свобод, а й протистояння викликам європейській безпеці, які створила РФ, розпочавши агресію проти України. Виходимо з того, що сьогодні існують усі підстави вважати, що результати референдуму у Великобританії не вплинуть на підтримку Лондоном європейських прагнень нашої держави, оскільки це є питанням довгострокової перспективи та певною мірою «цивілізаційним вибором».
Останні опитування громадської думки вказують на те, що прихильники збереження Великобританії в ЄС наразі мають перевагу над євроскептиками. Втім, очевидно, що зарано робити будь-які висновки. Адже майже 20% населення ще остаточно не визначилися зі своїм вибором. Тож багато що залежатиме від ефективності інформаційної кампанії обох політичних таборів. Однак уже зараз зрозуміло, що Великобританія без перебільшення наближається до одного із найважливіших рішень в її сучасній політичній історії.
За свою багатовікову історію британці неодноразово доводили силу здорового глузду у визначенні власних пріоритетів. У цьому зв’язку не маю сумніву, що коли британське суспільство вирішить піти шляхом подальшої участі у реформованому ЄС, то це стане яскравим прикладом компромісу, досягнутого заради спільного європейського майбутнього.
