У світі книжок вартість та цінність — поняття відверто далекі одне від одного. Перше — неприховано глибоке, його слід закарбовується в історії літератури аж до моменту її зникнення. Натомість друге — більш пристосоване до життя, тому часто стає вирішальним у розвитку книжкової індустрії і подекуди може зруйнувати читацьку традицію навіть цілих поколінь. Завадити цьому можуть лише вірні друзі книжкового слова.
Українцям пощастило. Уже понад двадцять років наше книжкове поле постійно живить енергія найзнаменитішого «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гівця» країни. Іван Малкович досі вірить у якісну книжку і в своєму видавництві не просто створює книжкову продукцію, а відкриває маленьким українцям багато шансів на оптимізм, навіть попри те, що сьогодні клімат для української книжки не зовсім сприятливий.
В анкетах, за якими відбирали учасників Літньої школи журналістики «Дня», був такий пункт: «Із ким би ви хотіли зустрітися під час стажування?» І ось добра третина наших учасників написала, що хотіли б побачити серед гостей саме Івана Малковича. Тож до цієї зустрічі готувались дуже ретельно, деякі навіть вчили напам’ять вірші з його збірочки «Все поруч». Власне, традиційним спілкуванням у форматі діалогу зустріч не обійшлася — Іван Антонович між відповідями на запитання декламував свої поезії, а вже за мить студенти «Дня», схилившись над електронним екраном, гортали «Снігову королеву», яка з друкованих сторінок перемандрувала у комп’ютерні графічні простори (електронний формат популярної книжки, що запам’яталася всім малюнками Владислава Єрка, — один із проектів видавництва).
«У читанні спільних книжок народжується цінність нації», — скаже Іван Малкович під час зустрічі, а потім додасть, що достатньо говорити з коханими людьми рідною мовою — і це вже допоможе вистояти у нашій національній мовній боротьбі. Справжні ж вершини українства можуть існувати навіть поза Землею. «Пригадую, коли у космос полетів перший український космонавт Павло Попович, то заспівав звідти всім відому «Дивлюсь я на небо і думку гадаю...» І хоч він не сказав, для кого співає, пісня лунала для Сергія Корольова, людини, яка уможливила польоти в Космос. Так обидва українці привітали одне одного на відстані десятків тисяч кілометрів, і тепер скажіть, що сила українства не в інтелекті», — розповів Іван Малкович, даруючи головному редактору «Дня» Ларисі Івшиній видану «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою» енциклопедію «Український космос».
Саме розмовою про силу якісної книжки розпочалося спілкування учасників Літньої школи та Івана МАЛКОВИЧА.
Вікторія СКУБА, редактор відділу ЗМІ газети «День»:
— «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» для мене асоціюється з двома полюсами. На одному полюсі — книжки Ліни Костенко, і це певним чином є продовженням традицій шістдесятництва. А на іншому — дитяча книжка. І ось така невеличка деталь: хтось із письменників розповідав, що коли в сільську бібліотеку привезли книжку видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», діти почали цілувати обкладинку. Цей факт змушує замислитися про масштаби гуманітарної катастрофи в Україні. Як ви вважаєте, чи збереглися сьогодні підстави для оптимізму?
— Я думаю, що збереглися підстави для особистого оптимізму у кожного із нас. Такі підстави, на щастя, Бог нам дарує кожен день. Тому що ми можемо зустріти якусь людину, поспілкуватися з нею, і кілька її простих фраз змусять вас запам’ятати цю людину. Чи не є причиною для оптимізму те, що після такої розмови думаєш краще по людський рід? Або хтось закоханий, хтось думає про когось — це прекрасний привід для оптимізму, і його не треба втрачати ніколи, навіть у безоптимістичний час. Насправді все у наших руках. І хоч зараз, наприклад, паперова книжка занепадає, у світі закриваються навіть найбільші книгарні, я не можу знизити якість своїх книжок. У мене таке правило: або робити щось добре, або не робити взагалі. І з цього народжується мій оптимізм.
«СПІЛЬНІ ПРОЧИТАНІ КНИЖКИ РОБЛЯТЬ НАС ЦІЛІСНОЮ НАЦІЄЮ»
Ельвіра МАТРОСОВА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:
— «День» писав, що з ініціативи Міністерства фінансів та Податкової адміністрації можуть бути скасовані податкові пільги для українських видавців. У такому випадку експерти прогнозують подорожчання книжки у наступному році. Як ви оцінюєте подібну ініціативу: наскільки вона реальна та до якої міри загрозлива?
— Вчора чи позавчора (розмова відбулася 17 липня. — Авт.) стало відомо, що у 2013 році можуть скасувати пільги для українських видавців. Тобто видавництва будуть змушені сплачувати податок на додану вартість (ПДВ). Ми дуже довго боролися, аби отримати подібні пільги. Вони були надані лише тоді, коли російська книжкова продукція «накрила» всю Україну. А російський книжковий бізнес досі перебуває у десятці найбільш прибуткових через те, що від самого початку видавництвам у РФ держава надала так звані податкові канікули.
Після введення пільгового оподаткування наші видавництва почали потрошку ставати на «економічні ноги». З’явилася надія на капіталізацію виробництва, його вже можна було розглядати як певний бізнес, але криза зруйнувала всі сподівання. Утім, наявність пільг допомогла українським видавництвам вистояти під час кризи, і не так багато з них закрилося. Утім, сьогодні знову страшенно скорочуються наклади паперових книжок. Тому якщо повернеться податок на додану вартість, тільки через це книжка дорожчає на 50%. Відповідно ціни накручуватимуть і книгарні. Наші книжки вважаються доволі якісними, тож у Києві є книгарні, які накручують їх вартість на 300%. Це дуже сумно, тим паче, що видавці виступають такими собі «Соросами» для всіх книгарень. От, наприклад, ми в «Аа-ба-бі» зараз готуємо третій том «100 КАЗОК», і тільки на поліграфію 5000 примірників потрібно 250 тисяч гривень. А ще ж є гонорари. А тоді вмикають накрутки продавці — і в підсумку ми зможемо окупити цю книгу лише наприкінці другого накладу, тим часом як продавці відразу накрутять на якісній книжці непогані відсотки. При цьому книгарні не відразу сплачують відсоток від реалізованої продукції.
Тому якщо пільги скасують, лише за рахунок ПДВ ціна збільшиться на 50%, а далі своїх 75—80% націнять дистриб’ютори — і книжка вийде майже вдвічі дорожчою. Хто її у такому випадку буде купувати? А я дуже хочу, щоб діти виростали на добрих книжках, щоб ми однакові казки, вірші любили... До мого старшого сина, коли він був у першому класі, прийшли дітки, і я дотепно пожартував, але засміявся тільки мій син, інші ж не зрозуміли жарту. Адже я жартував стосовно книжки про Карлсона Астрід Лінгрен в українському перекладі. З російського перекладу і з кінофільму всі знають персонажа Фрекен Бок, а в нас — Панна Цап. Мені здається, так смішніше, та діти не знали, про кого йшлося, бо всі читали російський переклад чи дивилися чудовий російський мультик. Тож, щоб ми могли зрозуміти один одного, ми мусимо мати спільні книги. Тоді ми стаємо ціліснішою нацією, дивимося в один бік, і будемо розуміти один одного з півслова.
Анна СВЕНТАХ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Якщо говорити про європейський досвід цінової політики, то у Франції єдина націнка для всіх книгарень встановлюється видавництвом та регулюється законодавством. Наскільки подібна практика можлива в Україні?
— У Європі трохи інша ситуація: маючи тверду валюту, вони пишуть ціну на книжці, як колись було у Радянському Союзі. Раніше для всього світу існувала націнка 30—40%, і книжка була дуже доступною. А коли у Німеччині найбільший дистриб’ютор збільшив її до 55%, почали вести розмови, що це дорого. Для України ж навіть така націнка була б святою, бо у нас її розмір законодавством не регулюється. Наші друкарні звикли заробляти великі кошти відразу: так, за книжку, видану в Словаччині, я плачу фабриці 1,36 євро, у той час українські друкарні просять 2,4 євро і ще й запевняють, що ставлять таку «низьку» ціну лише з любові до нас. За кордоном однаково заробляють і видавці, і друкарні. В Україні ж видавець втрачає свої кошти двічі: коли платить високу ціну фабриці і коли змушений продавати свої книжки дистриб’юторам і книгарням за низькою ціною. Інший нюанс у тому, що якщо видавець все ж таки вирішить друкувати свою книжку в Україні, дотримуючись міжнародних стандартів, то все одно йому доведеться продати цю книжку за такою ж низькою ціною. Тому скасування пільг дорівнюватиме прямому і неприхованому дотуванню російської книжки. У минулому році середній наклад російської книжки у наших книгарнях складав 3,5 тисячі, середній наклад української книжки — 1 тисяча. Як жартує президент асоціації книговидавців України Афонін, поки гладкий схудне, то худий здохне. Так може статись і з нашою книжкою. Згадаймо те, що за минулий рік середньостатистичний українець купив книг на 2,2 долара, росіянин — на 22 долари, поляк — на 45, француз — на 60 євро, а німець — на 140. Наші проблеми не лише у коштах, а й у тому, що у нас немає суспільної реклами читання. У Польщі, наприклад, книги рекламують різні люди — і навіть байкери. А у нас? Хіба гламурні фотосесії, де книжку можуть тримати й догори ногами. Відповідно, такій рекламі ніхто й не вірить.
«СПРОТИВ МАЄ БУТИ ІНДИВІДУАЛЬНИМ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ»
Юлія САБАДИШИНА, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Українське друковане слово і мова дуже часто зазнавали утисків. Чи може нещодавній законопроект про мови стати приводом для всеукраїнського єднання і консолідації національних сил?
— Боротьба із сокирою в руках призведе лише до деградації. Спротив має бути індивідуальним та інтелектуальним. Якщо людина купує менше, ніж дві книжки на рік, — це найнижча деградаційна планка. А в нас, якщо відкинути підручники, виходить 0,4 книжки на людину. Сумно, але все ж таки маємо виходити з позиції оптимізму сьогодні. Для прикладу, я нещодавно був на одній виробничій фірмі, яка виготовляє замовлення для одного з луганських підприємств. Цікаво, що останнє вперше попросило прислати їм угоду українською мовою, тобто є люди, які хочуть підкреслити, що вони — українці. Так багато хто може вирішити для себе, що він українець, і раптом заговорити до когось, кого він любить чи, навпаки, не любить (сміється. — Авт.), українською мовою. Говорити в сім’ї, з дітьми рідною мовою — це той опір, на який ми завжди здатні. Це і є наш оптимізм, маленькі перемоги, які можуть стати великими, якщо таких людей стане більше.
Анна РОМАНДАШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» — це видання якісної книжки, але багато українців люблять купувати так звані кишенькові книжки. На нашому ринку більшість такої продукції — російськомовна. Чи маємо ми створити альтернативу таким книгам українською мовою?
— Обов’язково. Україномовна книга має представляти всі види літературних жанрів. Як так зробити, щоб українці читали українську книгу? Чесно вам скажу, що я був кілька разів у відчаї. От ми видали «Гаррі Поттера» — ця книга відіграла свою позитивну роль в україномовному читанні. Ну от, скажімо, п’яту книжку ми видали на одному тижні з німцями та французами — перші у світі. Шостий том вийшов одним з найперших, а сьому книгу ми видали взагалі першими у світі. Ми завжди хотіли видавати швидше за всіх, зокрема і для того, щоб конкурувати з російською книжкою. Наприклад, п’ятий том ми видали на три місяці швидше, ніж вони, та це ніякою мірою негативно не позначилося на якості перекладу. Те ж стосується обкладинки. У Джоан Роулінг є фото з її творчого кабінету, де представлені всі переклади «Гаррі Поттера», і лише наша книжка повернута «обличчям» до глядача (це фото можна побачити на нашому сайті у розділі «Абабагаламагія») — ми робили її якісно. Однак, щоб видати найшвидше, треба, відповідно, й більше працювати. Ми зробили все. Наше видання якісніше за російські (і це не лише моя думка): якісніший папір, краща обкладинка, ліпший переклад. Хто читав «Гаррі Поттера», той знає, що в російському варіанті власні назви часто не співпадають у різних томах, а в нас було двоє підлітків, які досконало знали всі назви і спеціалізувалися на дрібних крякозябликах, щоб їхні назви співпадали у всіх семи книжках. У нас нема помилок. Але — незважаючи на ці всі наші над зусилля, в Україні, однак, було чимало упереджених людей (особливо на сході і півдні), які казали: «На мовє чітать нє будєм» і чекали на російські видання. Хоч звісно набагато більше було прикладів, коли люди купували перші томи російською, а потім переходили на наші. Пригадую навіть випадок, коли двоє стареньких американців українського походження захоплено казали мені: «Ви знаєте, ми тут не читаємо англійського «Гаррі Поттера». Ми чекаємо, коли він вийде у вас, бо у вас смішніше».
«МИ ПЕРЕКЛАДАЄМО НЕ ЛИШЕ МОВУ НА МОВУ, А КУЛЬТУРУ НА КУЛЬТУРУ»
Іванна СКУБА, Волинський національний університет ім. Лесі Українки:
— Іване Антоновичу, ви зачепили тему якісного перекладу, особисто для мене це дуже болюча тема. Ви якось сказали, що не довірили б жодної книжки молодому перекладачеві, бо, крім як добре знати іноземну, треба ще й тонко відчувати рідну мову. Чи не було б тоді доцільно при видавництві зробити перекладацьку школу, щоб досвід ваших працівників міг комусь передатися?
— Це добра думка, але це не обов’язково робити при видавництві. Колись була така секція при Спілці письменників. Колись була ціла знаменита перекладацька школа! Коли я міг набрати, наприклад, номер Євгена Поповича — найкращого перекладача з німецької і порадитися з ним про ту чи іншу фразу, слово. А зараз уже майже ні з ким радитися. Тепер взагалі парадоксальна ситуація — у нас знають англійську краще в сотні разів, ніж за моєї юності, а от літературних перекладачів талановитих майже немає серед молодшого покоління, адже для перекладача важливо досконало знати обидві мови — і ту, з якої перекладаєш, і — особливо — ту, на яку перекладаєш... Молодим бракує часу вчитися в старих перекладачів, вони мало читають. А художній переклад — це ж вершина перекладацького мистецтва, це ж вам не сухий юридичний переклад. Тут треба перекладати не лише мову на мову, а культуру на культуру. От, наприклад, той самий Геґрід з «Гаррі Поттера». Оскільки в оригіналі у нього місцями вчувається шотландський діалект, ми залучили в його вимову бойківсько-карпатську говірку.
В.С.: — Коли дитина тримає в руках якісну книгу, це відповідно мусить вплинути на її мислення, долучити до якоїсь естетики. Оскільки Вашому видавництву вже 20 років, то обов’язково мусить бути покоління 12—13 річних дітей, які виросли на ваших книгах і повинні думати та відчувати по-новому. Чи бачите ви це покоління? Чи впливає воно на щось? Чи можна сказати, що ці діти будуть по-новому сприймати оточуючий світ, державу?
— Насправді частина людей, які виросли на наших книжках вже мають власних дітей. Я на них покладаю великі надії. Наприклад, наші молоді художники — Іван Сулима, Віктор Гаркуша — це покоління яке виросло на наших книжках, і тепер, коли вони працюють з такими метрами, як Єрко, як Лавро, то це для них найбільше щастя. Дитяча книжка — це справа дуже серйозна, відповідальна. І весь секрет полягає в тому, що коли ви тримаєте в руках гарну дитячу книжку, то маєте навіть не підозрювати, як багато творчих мук і непримиренних суперечок було на шляху її створення.
А.С.: — За великим пластом дитячої літератури не варто забувати й про підліткову. Я знаю, що у Львові є видавництво «Урбіно», яке видало Барбару Космовську, Неслінгера, але це радше симптоматично. Чому не заповнена ця ніша підліткової літератури?
— По-перше, для того, щоб було що публікувати, потрібні талановиті письменники. А їх не так аж багато. Окрім визнаних класиків Нестайка і Рутківського, зараз дуже цікаво працює Сашко Дерманський. «А-ба-ба» видає їхні книжки, бо це найкраще, що є в сучасній дитячій літературі. Ми видали його «Чудове чудовисько» та «Чудове чудовисько в країні Жаховиськ». Зараз він пише третю книгу. Якби ви прочитали ці його повісті, вони б вас захопили. Це веселе читання для всіх. Окрім «Гаррі Поттера» ми видаємо також Роальда Даля — одного з найулюбленіших дитячих письменників у всьому світі. Для юнацтва ми видали роман Марини та Сергія Дяченків про перше кохання та перші зради «Ритуал». Готуємо до видання двотомник «Пригоди Шерлока Холмса»... Люблю видавати лише ті книжки, які мені самому приносять насолоду.
Ніна ПОЛІЩУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— На прикладі ваших книжок ми можемо бачити, що український продукт може бути якісним, цікавим і популярним. Що заважає іншим сферам в Україні бути такими для людей?
— На щастя, книжка потребує не таких величезних фінансових вкладень, як фільми чи мультфільми. Тому українські дитячі фільми, наприклад, взагалі не знімаються і взагалі майже й не знімалися. Та все ж у нас чимало якісного продукту — музика, наприклад. Коли я слухаю «Океан Ельзи» чи інших хороших українських музикантів, відчуваю, що вони мене надихають. Є багато хороших виконавців класичної музики — лауреатів міжнародних премій, трапляються небуденні театральні постановки. Час від часу з’являються цікаві книжки. Але бракує справді великих мистецьких подій — наприклад такого рівня, як Форум видавців у Львові. Але до цього треба прагнути. Якщо в нас є нурт, мистецька відвага і талант, якщо в мистецькому плані ми будемо до себе дуже вимогливими, аж безжальними, тоді й якіснішого українського продукту значно побільшає.
