Дивний цей край — галицьке Розточчя, де річки розтікаються в усі сторони білого світу. Верещиця і Домажирка несуть свої води до Чорного моря, а Віжомля, Завадівка, Рата — до Балтійського. Ідеш, бувало, гостинцем з Івано-Франкового (давнього Якова) на відпуст до крехівського монастиря і не перестаєш милуватись навколишнім виднокраєм. Озера, широкі сіножаті змінюють яруги-хащі, вкриті прадавніми буковими лісами, а далі — пагорби, на вершинах яких, мовби на карпатських полонинах, буяє різнотрав’я.
Високо в голубому серпанку неба, на широко розпростертих крилах, кружляють лелеки.
Повернулись усе-таки ці горді птахи у рідні краї, бо ще донедавна, відлякані гарматним гулом, вони оминали ці околиці.
А на межах Розточчя — заснований 1612 року схимниками Києво-Печерської Лаври Йоїлом і Сильвестром «печерний монастир Тимоша» з капличками Покрови і св. Петра і Павла. На південних схилах Розточчя — ще один монастирський комплекс — Страдч, заснований далекого 1241 року після спалення татаро-монголами Києва. На західних схилах — відомі своїми лікувальними водами курорти Шкло і Немирів. А посередині цього унікального терену на десятки кілометрів — сплюндрована вибухами земля.
Що сталося з цією Богом благословенною землею? Бо споконвіків жили, ѓаздували на ній добрі і працьовиті люди, орали, засівали урожай, справляли весілля, народжували діточок, молились у своїх церквах, що красувались на сільських майданах.
Біда прийшла неждано-негадано у холодний, дощовий березень 1940 року, коли в кожен одвірок селянських хат загрюкав кирзовий чобіт енкаведиста.
«Собирайтесь! Здесь будет артиллерийский полигон». І не було найменшого милосердя, десятки тисяч селян із діточками, худобиною, з нехитрим домашнім скарбом на возах рушили у безвість.
Поселяли нещасливців у різних областях України, у покинутих садибах німецьких колоністів, а тих, хто чинив опір нарузі, за кару завантажили у залізничні вагони (село Курники) і повезли в далеку, безводну Бессарабію.
Була перша депортація українців. Згодом були переселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, масове виселення галичан у Сибір і далекий Схід у роки визвольних змагань у 1945—1952 роках.
Минуло відтоді сім десятків літ, виросли три покоління людей, що тільки з розповідей батьків довідуються, з якого краю їхнє родинне коріння.
Стираються з пам’яті назви сіл і присілків, що були колись на цьому світі. Тростянець, Курники, Нове Село, Вишенька, Вербляни, Велика і Мала Березини, Воля, Марки, Кут, Гора, Крушени. Що говорять ці назви сьогоднішньому поколінню?
Недавно мав цікаву бесіду з уродженкою села Тростянець — дев’яностолітньою Катериною Пелещишин. Невеличка, жвава на свої літа, вона розповіла: «Пане добродію, не знаю, скільки мені ще бути на цьому світі, але тогоріч я поїхала у своє рідне село. Віднайшла прадідівське обійстя, від якого залишилися лише цебрини засипаної криниці і стара-престара грушка-дичка. Хоч і покалічена снарядами, вона і досі рясно родить. Набрала я в торбу жовтогарячих паданців, поклала вдома у кошик із сіном, щоб, як у дитинстві, поласувати грушками-гниличками. Помолилась, поплакала, і так добре стало мені на серці, що і смерть мені тепер не страшна».
Окрім цієї життєрадісної бабусі Катерини, живуть у селі Зимна Вода, що під Львовом, Савки, Піхи, Єлейки, Бакуші, Луціви, і кожного мучить голос крові, кожен тужить за призабутою, але такою незабутньою землею.
Тужить, бо ж навіть лелеки повернулись у рідні гнізда. А чи повернуться у рідні обійстя люди? Хтозна...
