...Якщо зрання хлібороб має змогу бачити, як встає сонце, як прокидається природа, як купається в кришталевих барвах роси квітка, то мешканець динамічного міста, де цілу ніч не стихає звук автомобілів, де не припиняють своєї роботи фабрики й заводи, рідко звертає на це увагу. Так думалося мені, доки їхала потягом у місто каштанів. І недарма.
Прокидаюсь у квартирі багатоповерхівки. А за вікном — дивовижний пейзаж сірих будинків, за якими вже не побачиш схід сонця, а лише газове небо. Вирушаю на Хрещатик. Люди поспішають на роботу. На ескалаторах метро немає вільного простору. Враження, що тебе заносять і виносять на потрібній зупинці. Пробираюся крізь юрбу, й от — ошатний Хрещатик, де завжди людно, де не згасає музика, де все у фотооб’єктиві. Проте в голові відлунюють голоси киян і озлоблених шоферів, яким щодня доводиться витрачати час у дорожніх пробках, ще досі відчуваю на тілі поштовх, як яхта від дніпрових хвиль, натовпу метро...
Знову ранок. І так хочеться відпочинку від міста, схожого на постійні світські прийоми, що... Відправляюся в київський Пирогів. Купую квиток і чую теплі слова від касира: «Приємно вам провести час в українській гостині, пані». Настрій піднесений. А це вже плюс. Ступаю на землі Пирогова, а перед очима — просторе поле, осяяне золотистим кольором, повітря чисте-чисте, як джерельна вода, а за розкішною вербою видніється біла хатинка, схожа на казкову. Йду дорогою, що веде до дерев’яної церкви, яка збереглася ще від часів татарської навали. Святиня огорнута не лише легендами, але й старовиною. Всередині вціліли ікони і святі книги, які огорнуті українськими вишитими рушниками. Кожен відвідувач може запалити свічку і помолитися Богу. Виходжу із церкви, вдихаю на повні груди фіалкове повітря й відчуваю одухотворення. І так легко на серці, що душа рветься співати.
Одна за одною майорять білі хатинки, ніби відкривається перед тобою інша епоха. А попереду — вітряки. І перше, що спадає на думку — боротьба з вітряками відважного гідальго Дон Кіхота. Дивне відчуття перебиває дзвінкий дитячий сміх, що доноситься з галявини. А там — величезні дерев’яні гойдалки, напевно, ще з часів моїх прапрадідів. Не знаю, чому, але це місце притягує до себе і, як батарейка, заряджає позитивними емоціями. Не менш привабливою є водна стихія ставочка, у хвилях якого ніжиться золотисте сонце, та й навіть не ніжиться, а витанцьовує гопак разом із фольклорними колективами. А медова українська пісня лине на пирогівських просторах, здається, що її чує вся Україна. Оце так українці!
О, а звідкись долинає ковальський звук. Йду за інерцією. Перед очима — невеличке селянське поселення, яке збереглося донині. Демонструють відвідувачам тут свою майстерність і ковалі, й гончарі, і ткачі, й малярі. Бом-бом... Відводжу погляд від народних ремесел до апельсинових куполів дзвіниці святої церви, які зливаються з блакиттю, і на мить вириваюсь із реального життя, як птаха з золотої клітки. Відчуття нестримні. Нерв. Пульс. Серце. І лише мелодія бандури змушує прокинутись. Чорнії брови, карії очі... Хлопчина швидко перебирає пальцями струни бандури, а очі горять любов’ю, душа дихає українським. І така легка та пісня, що будь-хто звеселиться.
Вулиця. Старий кобзар із поводирем. Люди поза метушнею. Поле. А позаду — Пирогів із буденним українським. І хай там що, але відпочинок вдався. Повертаюся міні-автобусом додому. Переглядаю в уяві фотокартинки, як дитя — кольорові малюнки казки. Ловлю на собі погляди незнайомців. Усміхаюся. Моя зупинка. Вже відчуваю перше скупчення. І знов метро...
