Журналістські мандри череваті дивовижними знахідками. Наприклад, приїжджаєш на кінофестиваль, а надибуєш раптом таку театральну прем’єру, що забуваєш про все кіно на світі: «Алілуйя (Резервація)», поставлена зіркою німецької режисури, 65-річнім вихідцем із Швейцарії Крістофом Марталером у жанрі старого доброго естрадного ревю у берлінському «Фольксбюне» (Народному театрі).
«Алілуйя» починається ще у фойє, де в спеціально побудованій халупі під неоновим хрестом уміщаються церква (олтар, свічки, рештки облатки) й щось на кшталт малометражної квартири, одна з кімнат якої завішана видраними зі старих журналів фото цуценят і навіоголених дівчат. Ця побутова репліка позначає естетику майбутнього спектаклю, втягує глядачів у гру: ось ми побували вдома, а тепер культурно відпочинемо. На сцені — занедбаний парк з висохлим засміченим басейном, поваленою статуею динозавра й недоладними лавочками (парк «Резервація» дійсно існував за часів НДР). Є ще облуплений залізний місточок і біла будка з написом «Квитки». В будці сидить огрядна тітка з окулярами на похмурому обличчі. Впізнавані реалії.
Ті, хто приходить сюди, схожі на мешканців злиденного пострадянського передмістя — у такому-сякому, аж до спортивних костюмів, вбранні, в поліетиленових дощовиках. Самі будують загорожі біля каси й самі стають туди в чергу.
Що ж вони тут роблять? Розважаються, звісно.
Хто з нас у юності, слухаючи улюблених співаків чи співачок, не уявляв себе на їхньому місці? Власне, герої переймають саме ці ролі, перевдягаючись у дедалі ефектніші костюми, стаючи невідпорно артистичними — хтось як зірка родео, хтось як чистий Дін Рід (якщо читач призабув — був такий американський рокер, що емігрував до НДР), хтось самостверджується як стриптизер. І співають, акомпануючи собі вживу, весь той репертуар, що зачаровував молодь у 1970-ті — від кантрі-зірки Доллі Партон до вічнозелених «Боні М» і Девіда Боуї.
Діалогів нема, але є монологи між номерами. Тексти написані на основі інтерв’ю, спеціально зібраних у берлінців, що застали розважальну індустрію комуністичних часів. Сповіді про те, як жилося тоді та як ведеться зараз — смішні й зворушливі, і так, у сполученні з музикою, котра задає потрібний вимір уяви, створюється неочевидна драма цього видовища — яскравого, бешкетного й меланхолійного по суті. Після всіх пісень та осяянь німецькі «індіанці» остаточно закривають свою резервацію від сторонніх, відгороджуються парканом. Їм там добре, навіть вільно, бо мають свою неоново-магнітофонну віру. Алілуйя.
У мене ж залишається тільки одна думка в якості нездійсненної фантазії — що за такими само зразками можна було би зробити виставу тут, в Україні — про музику, мрії і втрачений час.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» Берлін — Київ
